50. Міжнародно-правове регулювання деліктної відповідальності.

У сучасному МПрП виникла ще одна, окрема група колізійних питань, яка є наслідком поширення відповідальності за спричинення транскордонних деліктів на засадах так званої «абсолютної вини», тобто, коли відповідальність за заподіяну шкоду, за певних умов, настає навіть без вини заподіювання шкоди (шкода довколишньому середовищу). У сучасній практиці певні аспекти таких відносин все більше регулюються шляхом укладення універсальних міжнародних договорів, так що навіть з'явилася можливість вести мову про міжнародне деліктне право.

Взагалі існує велика кількість конвенцій універсального рівня (хоча не всі вони набули загальної чинності), в яких розглядаються питання відповідальності за вчинення тих чи інших видів деліктів, з яких можна назвати такі:

- Римська конвенція (1952) про шкоду, заподіяну іноземними повітряними судами третім особам на поверхні та Монреальський протокол (1978);

- Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден, 1962 р.;

- Конвенція про цивільну відповідальність у сфері морських перевезень ядерних матеріалів, 1971 р.;

- Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану під час перевезення небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом, (1990);

- Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі, (1991);

- Міжнародна конвенція про відповідальність і компенсацію за шкоду у зв'язку з перевезенням морем небезпечних та шкідливих речовин, (1996).

Цими та іншими міжнародними договорами здебільшого створені матеріально-правові норми і тільки інколи розглядаються колізійні питання. Проте існують і спроби уніфікації власне колізійного регулювання деліктних зобов'язань, прикладом яких є Гаазька конвенція про право, що підлягає застосуванню при дорожньо-транспортних пригодах (1971). Щоправда, в ній беруть участь лише 19 держав (Україна згоду на обов'язковість щодо цієї Конвенції не надавала).

Окремо слід зупинитися лише на таких міжнародних угодах цього рівня (бо вони набули загальної чинності і є чинними для України).

Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963; Укр. приєдн в 1996).

Відповідно до конвенції відповідальність оператора ядерної установки є абсолютною. Лише у випадках, коли він доведе, що збитки від ядерної шкоди виникли повністю або частково чи як наслідок грубої необережності, чи як наслідок дії або бездіяльності особи, що діяла з наміром завдати шкоду, компетентний суд може, якщо це передбачено його національним законом, звільнити оператора повністю або частково від його обов'язку сплатити відшкодування шкоди, завданої такій особі.

За Конвенцією, оператор звільняється від відповідальності лише у випадках, коли:

- ядерний інцидент є наслідком збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання;

- цей інцидент виник як наслідок тяжкого стихійного лиха виняткового характеру (і то лише за умови, якщо національне законодавство не передбачає протилежного).

Базельська конвенція про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням (1989; приймають участь 156 держав, Україна приєдналася в 1999).

Конвенцією визначені відходи, що вважаються небезпечними, умови здійснення їх транскордонних перевезень, передбачається зобов'язання держав-членів щодо надання дозволу виробнику чи експортеру на початок здійснення перевезення, визначено, за яких умов такі перевезення вважаються протизаконним оборотом . Конвенцією встановлено, зокрема, що будь-яке транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів покривається страхуванням, залогом або іншою гарантією на вимогу держави імпорту чи держави транзиту, що є сторонами цієї Конвенції.

Принциповою особливістю як цих, так і інших конвенцій, що регулюють питання деліктної відповідальності, є те, що завдяки вимозі про страхування цивільної відповідальності у зацікавлених осіб виникає можливість пред'явлення позову про відшкодування збитків безпосередньо до страховика, навіть не звертаючись з ним до заподіювача шкоди.

Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою (1969) СРСР був учасником цієї Конвенції з 1975 p. – чинна для України до моменту проголошення незал. Укр. бо Укр. не оформила свого правонаступництва у встановленому порядку.

Пізніше до Конвенції було прийнято 2 протоколи (1976, 1992). про поправки.

Україна своєї згоди на обов'язковість для неї цих Протоколів не надавала.

27 листопада 1992 p. у Лондоні було розроблений зведений текст Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, заключними положеннями цієї Конвенції стали статті 12-18 Протоколу 1992 р. Однак Укр. не вваж. учасником цієї конвенції.

З регіональних угод, які стосуються питань деліктної відповідальності, для України особливе значення має Мінська конвенція, що укладена в межах СНД.. За нею зобов'язання стосовно відшкодування шкоди, окрім тієї, яка випливає з договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Якщо ж заподіювач шкоди та потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.

Конвенцією встановлено, що стосовно зазначених зобов'язань компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, що послужили підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Проте, одночасно передбачено право потерпілого звернутись з позовом до суду тієї Договірної Сторони, на території якої відповідач має постійне місце проживання.

Іншим шляхом вирішення питань деліктної відповідальності є укладання двосторонніх договорів між заінтересованими державами, головним чином - це договори про взаємну правову допомогу. Україна на сьогодні пов'язана двома типами таких договорів.

По-перше, це договори про взаємну правову допомогу, які укладені Україною після проголошення нею незалежності. Таких договорів зараз існує дев'ять з такими країнами: Грузією, Китаєм, Литвою, Молдовою, Польщею, Естонією, Латвією, Монголією і Узбекистаном.

По-друге, це договори про взаємну правову допомогу, укладені колишнім СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України.