6. Міжнародні джерела мПрП

7. Звичай як джерело мПрП

Звичай – правила поведінки, які не передбачені актами законодавства, але є усталеним, тобто такими, що широко застосовуються у певній сфері.

Безперечними дж. МПрП визнаються: міжнародні торговельні звичаї (включаючи звичаї міжнародного торгового мореплавства) і так звані «звичаї ділового обороту».

Міжнародні торгові звичаї — це звичаї, що склалися в міжнародній торгівлі і торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими у випадках, коли: 1) норми права безпосередньо відсилають до них; 2) сторони при укладенні договору посилаються на певний звичай.

Торгові звичаї відіграють значну роль в регулюванні міжнародного комерційного обороту. Враховуючи труднощі, що виникають в учасників такого обороту при встановленні змісту даних звичаїв (породжені їх неписаним характером), багато міжнародних організацій вивчають, узагальнюють і публікують своєрідні зводи звичаїв за певними групами питань. Деякі з цих публікацій одержують загальне визнання. Окрему групу складають публікації, підготовлені Міжнародною торговою палатою (Париж), у тому числі: Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (редакція 2000 року) — ІНКОТЕРМС; Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1995 року); Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 року).

Звичай ділового обороту — сформоване і широко застосовуване в якійсь галузі підприємницької діяльності правило поведінки, не передбачене законодавством, незалежно від того, чи зафіксовано воно у будь-якому документі. Не застосовується звичай ділового обороту, який суперечить положенням законодавства або договору, обов'язковим для учасників відповідних відносин (ст. 673 ЦКУ встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується).

Загальне правило МПрП - сторони мають можливість підпорядковувати свої відносини міжнародному звичаю шляхом відтворення досягнутої домовленості в контракті.

Однак ця можливість як правило не є абсолютною. Наприклад, відповідно до ст. 6 ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) суб'єкти зовнішньоеконом. діяльності при складанні тексту контракту мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, якщо тільки це не заборонено прямо цим та ін. ЗУ.

При підпорядкуванні сторонами своїх відносин звичаю не виникає проблем із застосуванням певним національним судом або міжнар. комерційним арбітражем звичаєвих правил в ситуації спору між відповідними сторонами, що випливає із контракту або у зв'язку з ним. Але, коли сторони не використали цю можливість, виникає проблема співвідношення міжнар. звичаю з нац. правом відповідної держави.

Відповідно до загальної теорії права, коли міжнар. звичай визнано державою, він стає санкціонованим звичаєм, тобто - джерелом національного права.

Однак це не єдиний можливий засіб санкціонування міжнародного звичаю. В законодавстві Італії та Австрії міститься формула, згідно з якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо відсилає до нього, тоді як у ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як джерела одного рівня. Тобто, у першому випадку реалізовано концепцію співвідношення звичаю з законом – в доповнення закону, а у другому-поруч з законом.

Від звичаю треба відрізняти узвичаєння. Узвичаєння так як і звичай може бути правилом поведінки між сторонами які укладають угоду. Коли узвичаєння кодифікується під егідою міжнародної організації воно стає звичаєм.