94.Аеренхіма.

Повітряна тканина рослин, яка складається з тонкостінних паренхімних клітин і значної кількості міжклітинників. Іноді до скл. входять механічні, секреторні та ін. кл.. Розвинена у водяних та болотяних рослин, деяких гігрофітів.

95.Гідропаренхіма. 96.Будова солевидільної залозки лімоніуму. 97.Нектарники, їхні типи та будова. 98.Еволюція типів центрального циліндра.

Найдавнішим типом вважать протостела, з діаметром 0,3 – 3 мм, де тяж ксилеми оточений флоемою. Протостела дала початок актиностелі, ксилемна зона якої на попер. Зрізі має вигляд зірки в оточенні флоеми з бічними відгалуженнями у вигл. пучків концентричного типу. Перехід до сифоностела супроводжується появою серцевини. Сприяло форм. рослин більших розмірів. Відбулося переміщення ксилеми на периферію стебла. Розвиток крупних листків і бічних пагонів сприяв формуванню диктіостели. Тут шар пров. елем. розривається ділянками паренхіми – серцевинними променями. Диктіостела власт. папоротеподібним. Є два підтипи диктіостели: • еустела (у голонасінних і більш. дводольних) • атактостела (однодольні). Ост. Ланкою в евол. стели є атактостела в однодольних рослин. Відрізн. від еустели відс. камбію в пучках і склад. картиною просторового проходження по стеблу. Вершиною евол. стел у вищ. росл. є паренхіматизована стела, де кожний пров. елем. межує з жив. паренхімною клітиною.

99.Стелярна теорія.

Ботанік Ван Гітем (1839-1912) розробив теорію, згідно з якою корінь і стебло з чітко відмежованим центральним циліндром, або стелою, та навколишнім шаром кори є універсальним типом буд. осьових органів. Важливі докази на користь стелярної теорії навів у 1897 р. Джефрі, дійшовши висновку, що є лише два типи центрального циліндра: протостела і сифоностела, все інше – лише їх варіації.

100.Теорія Ван Тігема.

101.Типи стели однодольних, дводольних, голонасінних. 102.Теорія гістогенів.

Теорія гістогенів запропонована у 1868 р. І. Ганштейном. Згідно з теорії у квіткових рослин у верхівковій меристемі є група ініціалей, які розташ. у декілька шарів. Ці кл. утв. біля себе шари меристематичних клітин, або гістогенів. На осн. цього Ганштейн розділив меристематичні клітини на три гістогени: • дерматоген (перетв. на епідерму) • периблема (з неї форм. перв. кора) • плерома (з неї форм. стела).

103.Теорії а.Шмідта та й.Ганштейна.

Більш визнаною є теорія туніки і корпуса, запропонована у 1924 р. А. Шмідтом. Згідно з теорією верхівкова меристема складається з двох частин: • зовнішньої – туніки (верхній одяг), клітини якої діляться антиклінально • центральної – корпуса (тіло), кл. якої діл. у різних напрямках. Із зовн. шару туніки утв. епідерма. Крім епідерми, одношарова туніка утв. в стеблі кору. За рах. Корпуса форм. осьовий циліндр, а у випадку одношарової туніки – осьовий циліндр і внутр. частина кори, або вся кора. Ініціалі корпуса діл. повільніше ніж меристематичні клітини. Шв. поділів зростає, коли апікальна меристема отримує флоральний стимул, тому ці ініціалі назвали меристемою очікування.

104.Формування та розвиток стебла.

В результаті діяльності верхівкової меристеми форм. стебло, яке має відносно просту перв. буд.. С. П. Костичев довів, що прокамбій може виникати в двох формах, що і визначає формування різних типів стебла. У більш. дер. росл. прокамбій закл. у вигляді кільця. З нього форм. кільця флоеми і ксилеми між якими зберіг. смужка прокамбіальних клітин, яка дає поч. камбіальним клітинам, що формують камбіальний поясок. Так форм. стебло безпучкового типу. В інш. випадках прокамбій закл. окремими тяжами. Кожний прокамбіальний тяж форм. судинно-волокнистий пучок відкритого типу, в якому зберіг. камбіальна діяльність. Так форм. стебло пучкового типу. Пучк. камбій утв. з прокамбіальних кл., які знах. між флоемою і ксилемою, а міжпучковий – з прошарку паренхіми міжпучк. Зони – серцевинних променів. Пучк. камбій до периферії відкл. вт. флоему, до центру – вт. Ксилему.