§ 6. Призначення покарання за сукупністю злочинів

У частині 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено. Оскіль­ки можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню); б) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); г) система обов'язкового або фа­культативного підвищення покарання (коли призначивши по­карання за сукупністю шляхом поглинання менш суворого по­карання більш суворим, суд повинний за законом або на влас­ний розсуд підвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовують­ся і система обмеженого складання, і система поглинання або використовується сполучення цих систем із системою обов'я­зкового чи факультативного підвищення покарання).

Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001 р., де зазначено, що за наявності сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого по­карання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отже, за сукупністю злочи­нів призначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому — визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

Вісник Верховного Суду України. — 2006. — № 5. — С. 17.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, — це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відхилення від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції — пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65—69 КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.

2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього спеціальних правил — принципів поглинання або укладання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинання менш суворого покарання більш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не са­нкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкрет­ні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначе­них за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Зокрема, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. З ст. 296 КК (хуліган­ство) — 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупніс­тю визначається строком у 4 роки позбавлення волі.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 р. зазначається (п. 21), що визначення остаточного по­карання за принципом поглинання допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів. Наприклад, якщо за один із злочинів призначені виправні роботи строком на один рік, а за інший — два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинання менш суворого по­карання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі строком на 2 ро­ки. При порівнянні в цих випадках ступеня суворості покарань суд керується тією послідовністю, в якій всі їх види перелічені в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, оста­точне покарання за сукупністю злочинів завжди призначаєть­ся шляхом поглинання будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.

Оскільки принцип поглинання припускає, що більш суво­ре покарання завжди поглинає собою менш суворе, то призна­чені за окремі злочини однакові за видом і розміром покаран­ня поглинанню не підлягають, крім випадку, коли вони при­значені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК¹. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено 2 роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК — такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бу­ти визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначене тут лише шляхом поглинання однакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях і ч. 1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам.

¹ Вісник Верховного Суду України. -2005. -№ 3. - С. 29; 2006. -№2.-С. 25-26.

За принципом складання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). При повно­му складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому — до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначено­го за інший злочин.

Складання покарань обмежене певними межами, які вста­новлені у ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визнача­ється в межах, встановлених санкцією статті Особливої час­тини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (макси­мум) найбільш суворої санкції. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначене покарання у виді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. З ст. 296 КК — три роки, то за принципом пов­ного складання суд має визначити остаточне покарання за су­купністю у виді чотирьох років позбавлення волі, бо максималь­на межа санкції ч. З ст. 296 КК дорівнює п'яти рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки позбавлення волі, то тут можливе лише часткове складан­ня, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. З ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із при­значених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначивши п'ять років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього пока­рання встановлений у санкції ч. З ст. 296 КК.

Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукуп­ністю у межах максимального строку, встановленого для дано­го виду покарання в Загальній частині КК Насамперед, йдеть­ся про позбавлення волі на певний строк, максимум якого до­рівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК — до п'яти років позбавлення волі, суд може оста­точне покарання за сукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складання й остаточно призначити 12 років позбавлення волі. Тут суд вже виходить за межі максимуму по­збавлення волі, встановленого у санкціях, через те, що злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Однак загальний строк позбавлення волі (12 років) не перевищує тут тієї максимальної межі (15 років), яка встановлена для цього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні пока­рання за сукупністю злочинів слід чітко розрізняти максима­льну межу покарання, встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимум виду покарання, встановлений у нор­мах Загальної частини КК. Слід також мати на увазі, що максимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати 15 рокам позбавлення волі і, отже, збігатися з макси­мумом, встановленим для цього виду покарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання на строк 15 років по­збавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, погли­нає покарання, призначені за інші злочини, що входять до су­купності.

Принцип повного або часткового складання може бути ви­користаний судом при призначенні за сукупністю злочинів як покарань одного виду, так і різних їх видів. Якщо за окремі зло­чини призначені покарання різних видів, то суд, перш ніж ви­значити остаточне покарання за сукупністю, повинен перевес­ти (перерахувати) менш суворий вид покарання у більш суво­рий за шкалою їх еквівалентів, яка встановлена в ч. 1 ст. 72 КК. Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Про­те, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призна­чені таки види основних покарань, як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. Тому в таких ситуаціях суд може застосувати або принцип по­глинення менш суворого покарання більш суворим, або згідно з ч. З ст. 72 КК призначити кожне з цих покарань до самостій­ного виконання, коли призначені за окремі злочини покарання застосовуються одночасно и виконуються кожне самостійно — без складання.

Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 і 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призна­чене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попе­редньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що вхо­дять у сукупність (п. 16 постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань були призначені лише за один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднується (без поглинання і складання між собою) до основного покарання, остаточно при­значеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька зло­чинів, що входять у сукупність, призначені кілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різних видів:

а) якщо призначені додаткові покарання одного виду, то вони, насамперед, поєднується між собою шляхом поглинання менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч. 2 ст. 70 КК. Лише після цього отримана таким шляхом загальна міра додаткового покарання приєднується до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю;

б) якщо призначені додаткові покарання різних видів, то вони ні поглинанню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.

У частині 4 ст. 70 КК принципи призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення поперед­нього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покаран­ня, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72 КК.

Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засудження винного за ці злочини здійснюється не одним, а двома або більше вироками, які постановляються також у різний час. Така ситуація має місце там, де особа, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а другий було розкрито пізніше, у зв'яз­ку з чим і вирок за нього постановляється вже після вироку за першою справою. Наприклад, особа була засуджена до трьох років позбавлення волі за ч. З ст. 296 КК за хуліганство, вчи­нене у вересні 2006 р, але після винесення цього вироку й від­буття одного року позбавлення волі за хуліганство з'ясувало­ся, що засуджений ще у липні 2006 р. вчинив крадіжку, перед­бачену ч. 1 ст. 185 КК. За новим вироком за цю крадіжку суд призначив винному два роки позбавлення волі. Розглянута ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочи­нів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різними стат­тями КК і обидва вони скоєні до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосову­ються ті самі правила призначення покарання, які визначені в частинах 1—3 ст. 70 КК. Однак призначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК проходить вже в три етапи:

1. на першому з них суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою, але розкритий після цього;

2. на другому — з урахуванням раніше постановленого ви­року і призначеного ним покарання суд визначає остаточне по­карання за сукупністю злочинів шляхом поглинання або шля­хом повного чи часткового складання покарань, призначених за обома (попереднім і знов винесеним) вироками у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК;

3. на третьому етапі в строк покарання, остаточно визна­ченого за сукупністю злочинів, суд зараховує те покарання, яке повністю або частково було відбуте засудженим за попереднім (раніше постановленим) вироком.