Поняття та правовий статус органів виконавчої влади.

Орган виконавчої влади – первинний елемент апарату державного управління, носій виконавчої влади, що має юридичний статус такого органу, утворюється державою у порядку, встановленому законом, для здійснення від її імені функцій виконавчої влади і наділений для цього державно-владними повноваженнями, певною організаційною структурою, територіальним масштабом дії, необхідними для здійснення функцій державного управління у властивих йому організаційно-правових формах із використанням при цьому необхідних методів управління.

Категорія “правовий статус” включає наступні основні елементи:

завдання та цілі, компетенцію, відповідальність, порядок формування та процедури діяльності органу.

Органи виконавчої влади — самостійний вид органів державної влади, які відповідно до конституційного принципу поділу державної влади покликані здійснювати функції, покладені на виконавчу гілку влади, надавати громадянам державні послуги та наділені для цього відповідною компетенцією.

Відповідно визначені й види органів виконавчої влади:

1) вищий орган у системі органів виконавчої влади;

2) центральні органи виконавчої влади;

3) місцеві органи виконавчої влади.

Компетенція органу є визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним органом виконавчої влади відповідно до покладених на нього завдань і функцій.

Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України – конституційно встановлений обов’язок уряду скласти свої повноваження за встановлених Основним Законом умов. Чим вищий ієрархічний рівень суб’єкта управління, тим вищим є його ступінь відповідальності.

Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади – певний стан (режим) організаційних відносин між органами, за яким певний орган (посадова особа) правомочний застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб).

Підзвітність і підконтрольність – це певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а інший зобов’язаний створювати необхідні умови для таких перевірок і звітувати про свою діяльність.