§ 2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

Кримінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за кня­жіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших пра­вових джерел (на відміну від побутових) — Мирній грамоті новго­родців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, — термін "покарання" не зустрічається і це глибоко символічно, ос­кільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, "фило-логический смьісл слова "наказание" єсть научение й исправление:

¹ Виправно-трудовий кодекс УРСР // Систематичний збірник чинних законів УРСР. - Харьків, 1930. - Т. 3. - С. 247-288.

Левочкин В. А. Мехдународнне стандартн содержания заключенннх й пенитенци-арная система Украинн // Система исполнения наказаний в Украине й стандартн Со-вета ЕвропьІ. Материалн регионального семинара 26—27 апреля 2000 г., Донецк. — Донецк., 2000. — С. 40—48.

42

наказание — іпзШиііо, роепа; наказать — іпзШиеге, рипіге. В смьіс-ле слова "наказание" (исправление, научение) вьіражен основной взгляд славян на цель наказаний, взгляд, конечно, указьівающий на будущее й малоприменимьій к зпохе Русской правдьі"¹. Замість нього в указану добу вживалися інші терміни — "страта" та "помс­та". Останній мав кілька значень, у тому числі "покарання" в широ­кому розумінні.

Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Ру­ської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кров­на помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спро­щене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) криміналь­ні покарання. Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів: а) покарання, спрямовані на свободу, — вигнання, заслання, ув'яз­нення; б) покарання, спрямовані на здоров'я, — "болезненньїе" і "членовредительньїе"; в) смертна кара². Усі види кримінальних по­карань, досить характерних для епохи Руської правди, розвинулись на базі невизначеної сутності "потоку".

Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомос­ті, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав "изьімав волхвн, рас-точи", а князь Мстислав у 1129 р. "поточи князя полоцкие Царьгра-ду в Греки". Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками. Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення: 1) "в погреб", "поруб" — земляну тюрму; 2) "в железа" — кайдани; "в дьібу" — дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях³. Два останні іноді використовували як засоби по­передження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земля­них тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найві-доміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад кня­зя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокре­ма, в "Повести временннх лет" можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого

¹ Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — К., 1905. — С. 333— 334.

² Там само. - С. 304-340.

"Дьібу" в значенні виду покарання не слід плутати із дибою в значенні тортур, коли злочинця розтягували між двома площинами за руки і ноги. Див.: Евреинов Н. История телесних наказаний: Репринт. изд. — Харків, 1994. — С. 21.

43

"стрия" (дядька) князя Судислава, який просидів у "порубі" 24 роки¹.

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого ві­дома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійсню­вати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова "на поток" замінено словами "на бой". Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): "парубок" за першу "татьбу" отримує тілесну кару ("пробити"). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава — його сини поста­новили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або "кнутом бьеши развязав на санех". Отже, про особисту помсту мова тут йти не мог­ла. В іншому нормативному акті — договорі Новгорода з м. Готлан­дом 1270 р. — можна знайти постанову, де "вор", укравши речі ці­ною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.

Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули тако­го поширення, як в епоху пізнього середньовіччя².

У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна ка­ра. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смерт­на кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши "руцьі й нозе". У піз­ніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікова­них, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.

Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це до­кументи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.

За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників — батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.

Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати "вирники", "емци", "детские"-Але хто саме мав безпосереднє від­ношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від ци-

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 10.

² Див.: Евреинов Н. Вказана праця. — С. 17—22.

44

вільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмо­вих джерелах фігурує посада "детского" пристава — "тівуна". Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші захо­ди — "погреб", "железа", "дьібу" тощо¹.

Функщ'ю охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала "дружина" князя².

Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи іс­нуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рам­ками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-вико­навчої системи і законодавства відігравали й інші джерела — Маг­дебурзьке право та "судові обрядки" Запорізької Січі. Значний інте­рес становить також кодифікація "Права, за якими судиться мало­російський народ", але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового ре­гулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих те­риторіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттє­во відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий пе­релік штрафних санкцій з метою задоволення "кривди", нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визна­чається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займа­ють цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (бо­лісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних за­садах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіска­ції (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо.

Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні поста­нов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, зна-

¹ Див. коментар до міжнародних угод 1195 та 1229 рр.; Владимирский-Буданов М. Ф-Хрестоматій по истории русского права. — Ярославль, 1871. — 4.1. — С. 105, 113.

«

Див.: Хрестоматія... — С. 10.

45

радцям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей¹.

Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, понят­тя дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо харак­терного, оскільки у Московії його просто не було².

Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план висту­пає мета залякування у чистому вигляді — "в страх прочим", "дабьі й другие таких непристойних худостей делать не отважувались". Звичаєві норми ("обрядки") Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Ос­танні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішен­ня — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплен-ня. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — "по ринку возечи, клеща-ми тело торгати", а потім "в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашьіти й где на глубей до води — утопити". Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. "під міст посадили води пити" протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили "під лід во­ди пити" київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на па­лю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем³.

¹ Демченко В. Г. Вказана праця. — С. 174—175, 202—203.

Див.: Володимирський-Буданов М. Ф. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі в XV—ХУЛІ в. // Руська історична бібліотека. — Льв>, 1904. — Т. XXIV. — Ч. 2. — С. 245.

³ Закопування живцем, коли в могилу спочатку кидали злочинця, а потім на нього клали труну постраждалого і закопували — характерне тільки для Січі. Литовське право його не знало, але там на відміну від Січі застосовували колесування, четвертування, спалення живцем. Див.: Наріжний С. Судівницгво і кари на Запоріжжі. — Прага, 1939. - С. 14-19.

46

Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. "Паля" являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був заліз­ний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вий­шов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — "куди вітер віє", і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свід­чення, що днів три він залишався живим.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення "зрадливим потаємним обьіча-ем" шляхтича. Винного — "смертью четвертованием, або на паль карать".

Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазна­чити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків від­кладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката ви­конував полонений іншої релігії, зазвичай "татарин" або "бусур­ман" і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які перед­бачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття "киями". Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали ка­лачі і кілька оберемків "київ" (товстих дерев'яних прутів). При­в'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто прохо­див і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: "оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...", чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським ста­тутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути ви­конаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештанта-

47

ми. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокре­ма, в одному з артикулів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", говориться: "Кат, хотя звание на себе поносное й ненавист-ное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником при-знан бнть не должен, но паче слугою справедливости..."¹.

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало си­лу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила "пушкарня", де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, трима­ли злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні по­терпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види по­збавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закін­чувалося побиттям киями.

У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосо­вувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, роз­поділеного на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 роз­ділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шлях­тича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, "тогдьі на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть са-жон". Пани ж воєводи і старости "на замкох наших" повинні дбати, щоб тюрми були добре "отправленьї й вкопанн" та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організа­ції охорони і нагляду за дотриманням закону².

На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізо­ваних країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвине­ної системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання³.

¹ Див.: Хрестоматія... — С. 31—33.

² Там само. — С. 12—13.

Евреинов Н. Вказана праця. — С. 48—72.

48