§ 2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених у міс­цях позбавлення волі — одна із складових частин відбування пока­рання. Його організація випливає з конституційного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулю-

246

вання здійснюється Виправно-трудовим кодексом України, законо­давством про охорону здоров'я, нормативними актами Кабінету мі­ністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях по­збавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих — виправно-трудові установи на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і сані-тарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі орга­нізовується і здійснюється згідно із законодавством про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавленим волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання ліку­вальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здо­ров'я і залучення до цього їх персоналу визначається Державним департаментом з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється ство­реними в кожній виправно-трудовій установі медичними частинами, завданнями яких є надання медичної допомоги засудженим, здійс­нення санітарного нагляду, проведення профілактичних, протиепіде-міологічних заходів. У структуру медико-санітарної частини вхо­дять, як правило, аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагнос­тичною лабораторією, стоматологічний, терапевтичний та інші кабі­нети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надхо­дження засудженого до виправно-трудової установи. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, при­бувши в місця позбавлення волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворювань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Представник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по соціально-психологічним відділенням з тим, щоб було враховано стан здоров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засуджених, які перебувають у карантинному приміщенні, термін карантину про­довжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які пе­ребувають поза карантинним приміщенням, їх негайно ізолюють, а У виправно-трудовій установі вводиться карантин з проведенням комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне зах-

247

ворювання у виправно-трудовіи установі негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстеженню з ме­тою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перукарнях, будинках ди­тини при виправно-трудових установах, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може поширитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулаторне, так і в стаціонарах. Згідно з діючими нормативами, прийом в амбулаторії веде лікар, а в разі його відсутності — фельдшер. Дані про обсте­ження хворого заносяться до медичної картки. У випадках звільнен­ня засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини по­відомляє про це начальнику виправно-трудової установи. Години прийому встановлюються (як правило, у вільний від роботи час) на­чальником медико-санітарної частини і затверджуються начальни­ком виправно-трудової установи. В амбулаторії організовується що­річна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом про­філактики захворювань. На виробничих об'єктах, де працює не мен­ше 300 засуджених, створюються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

У стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на ліку­ванні, як правило, ті засуджені, які не потребують тривалого або спеціального лікарняного впливу. При наявності хвороби, яка вима­гає кваліфікованого лікування, засуджені розміщуються у спеціалі­зованих міжобласних чи обласних лікарнях Державного департа­менту України з питань виконання покарань. Якщо можливість на­дати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна роз­містити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консультацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і при­дбання ліків здійснюються самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здій­снюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покаран­ня під наглядом персоналу медико-санітарної частини.

Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудо­вих установ у лікувальних закладах місць позбавлення волі ізольо­вано від інших категорій засуджених тримаються тільки особи, за­суджені до довічного позбавлення волі, особи, яким смертна кара або довічне позбавлення волі в порядку помилування замінено по-

248

вбавленням волі, і засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави. Вони утримуються в спеціально відведених і обладнаних по тюремному зразку палатах. Роздільно утримуються також непов­нолітні, жінки та чоловіки.

Тривалі побачення із засудженими, які перебувають у лікуваль­них закладах, як правило, не надаються, а короткострокові надають­ся начальниками лікувальних закладів згідно з нормами, встановле­ними для відповідних видів виправно-трудових установ. У випадку тяжкої хвороби засудженого, яка є небезпечною для його життя, на­чальник виправно-трудового чи лікувального закладу надає близь­ким родичам засудженого можливість відвідати його. Таке відвіду­вання не зараховується як чергове.

Якщо засуджений переводиться в лікувальний заклад із штраф­ного чи дисциплінарного ізолятора, чи приміщення камерного типу колонії загального, суворого режиму, карцерів або одиночних камер, або із тюрем суворого режиму у зв'язку з членоушкодженням або симуляцією хвороби, час його перебування в лікувальній установі в строк відбування дисциплінарного покарання не зараховується.

Засуджені, які порушують дисципліну в лікувальних закладах місць позбавлення волі, несуть передбачену законодавством відпові­дальність, за таким винятком:

— вони не можуть бути переведені в приміщення камерного ти­пу і одиночні камери;

— у штрафних ізоляторах вони отримують харчування за лікар­няною нормою і мають право на прогулянку тривалістю до двох го­дин у день.

Засуджені, які систематично злісно порушують дисципліну, ви­писуються з лікувальної установи і переводяться до місця утриман­ня тільки у випадках, які не становлять небезпеки для життя і здо­ров'я хворого та оточуючих.

Деякі особливості умов тримання засуджених, у спеціалізованих ВТУ (на правах лікувальних)

Засуджені хворі на туберкульоз, які перебувають у виправно-трудових установах на правах лікувальних, за систематичні злісні порушення дисципліни і режиму лікування можуть переводитися в приміщення камерного типу на термін до шести місяців, де вони за­безпечуються лікуванням, харчуванням і щоденною прогулянкою тривалістю до двох годин.

Деякими особливостями відрізняється відбування покарання ва­гітними жінками, жінками, які мають немовлят і дітей у віці до трьох років. Згідно із ст. 76^і ВТК, у разі потреби при виправно-тру-

249

дових установах повинні бути організовані будинки дитини. Засу­джені жінки мають право розміщувати в них своїх дітей віком до трьох років.

Діти засуджених жінок, за згодою матері, можуть бути передані її родичам або (також за згодою матері і рішенням органів опіки і піклування) іншим особам, або по досягненню трирічного віку на­правляються у відповідні дитячі установи. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина покарання не пере­вищує одного року і вона добросовісно виконує свої материнські обов'язки, то перебування дитини в будинку дитини може бути про­довжено адміністрацією установи до її звільнення. У випадку пору­шення матір'ю режиму тримання рішення про продовження перебу­вання в будинку дитини може бути анульоване.

Засуджені, до яких суд застосував примусове лікування від ал­коголю чи наркоманії, піддаються такому лікуванню під час вико­нання покарання. У зв'язку з цим працівниками установ виконання покарань має бути перевірено щоб у мотивуючій частині вироку бу­ло зазначено за ст. 334 КПК України про мотиви такого рішення, а за ст. 335 КПК України в резолютивній частині вироку був запис про застосування цієї міри до даної особи.

У разі, коли суд за певними обставинами не застосував приму­сове лікування за вироком, а в період відбування покарання було виявлено, що дана особа є алкоголіком чи наркоманом, адміністра­ція виправно-трудової установи на підставі ч. 2 ст. 77 ВТК України, а також ст. 411^і КПК Укра'їни за поданням начальника установи при наявності висновку лікарської комісії порушує клопотання перед су­дом за місцем знаходження установи про застосування до даної осо­би примусового лікування. У висновку лікарської комісії має бути визначено три моменти: 1) що особа є хворою на алкоголізм чи нар­команію; 2) що вона потребує примусового лікування; 3) що їй не протипоказано примусове лікування за станом її здоров'я.

Відповідно до ст. 77 ВТК України, примусове лікування від алко­голю чи наркоманії здійснюється в місцях позбавлення волі у двох формах:

— у звичайній виправно-трудовій установі на базі медико-сані-тарної частини (наприклад, в колоніях особливого режиму і тюрмах);

— у спеціальній виправно-трудовій установі по лікуванню алко­голіків і наркоманів.

Спеціалізовані виправно-трудові установи мають відповідне об­ладнання, штат лікарів, статус колонії на правах лікувального за­кладу.

250

У медичній частині спеціалізованих УВП існують кабінети ліка­ря психіатра-нарколога, де здійснюється умовно-рефлекторна тера­пія, гіпноз (психотерапія), обладнуються біохімічні лабораторії. Хво­рі оглядаються протягом трьох днів і ставляться на диспансерний облік, на кожного з них заводиться контрольна картка диспансерно­го нагляду та медична картка амбулаторного наркологічно хворого. Не рекомендується здійснювати специфічне лікування у приміщен­нях камерного типу, воно проводиться після звільнення засуджених зПКТ.

Диспансерний облік і динамічний нагляд за особами, які хворі на хронічний алкоголізм, здійснюється протягом трьох років (для хворих на наркоманію — протягом п'яти років), при цьому і'х вклю­чають в одну з трьох груп динамічного нагляду (для хворих на нар­команію — в одну з чотирьох груп динамічного нагляду). Хворі на хронічний алкоголізм з ремісією, що триває понад три роки (для хворих на наркоманію — понад п'ять років), знімаються з диспан­серного обліку.

По завершенню курсу примусового лікування засуджені прохо­дять медичну комісію, яка оцінює хід лікування. На засуджених, які пройшли повний курс примусового лікування без порушень, готу­ють матеріали для його припинення в установленому порядку. Ма­теріали затверджуються комісією і передаються в суд.

За десять днів до звільнення засудженого, який проходив курс примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, медична час­тина установи виконання покарань направляє в органи охорони здо­ров'я за місцем його проживання виписку з амбулаторної картки про проведене лікування і його результати.

Якщо під час звільнення засудженого з місць позбавлення волі його лікування не завершене, адміністрація установи при наявності відповідного медичного висновку направляє до суду подання про продовження лікування в медичній установі.

Питання про припинення примусового лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні за поданням адміністрації установи на підставі виснов­ку лікарської комісії з участю прокурора, представника адміністрації ВТУ або медичного закладу, де перебуває засуджений, і, як прави­ло, засудженого (неявка прокурора не впливає на рішення справи). Суд виносить постанову, яка оскарженню не підлягає, але може бу­ти опротестована прокурором.

Що стосується умов тримання засуджених, в яких виявлена ін­фекція ВІЛ/СНІДУ, то останнім часом цим питанням приділяється

251

значна увага Міністерством охорони здоров'я і Державним департа­ментом з питань виконання покарань. Незважаючи на виведення ос­таннього з підпорядкування МВС України, контроль за медичним обслуговуванням засуджених здійснює медичне управління МВС України, яке визначає порядок профілактики ВІЛ-інфікованих на підставі Закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1991 р. та Закону України "Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1998 р. Виходячи з поло­жень цього закону розроблена "Програма МВС України щодо зни­ження ризику поширення ВІЛ/СНІД серед особового складу та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі". Спільним наказом МВС і МОЗ України, Національним комітетом профілактики нарко­манії та захворювання на СНІД № 312/165/46 від 18 травня 1997 р. затверджений порядок медичного обстеження на ВІЛ-інфек-цію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення і ви­правно-трудових установах, та умови утримання ВІЛ-інфікованих з числа цих осіб.

У 1998 р. був підготовлений спільний проект ООН та МВС Ук­раїни навчального модуля "Профілактика ВІЛ/СНІДу та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбавлення волі".

Вірус СНІД присутній у тюрмах більшості країн світу. І це ви­кликає загальну тривогу, оскільки ця проблема торкається не тільки засуджених і персоналу установ виконання покарань, а й суспіль­ства в цілому. Умови місць позбавлення волі створюють ідеальне се­редовище для поширення ВІЛ-інфекції. Для установ виконання по­карань характерна напруженість, яка включає і сексуальну. Зняття її в цих місцях проходить шляхом вживання наркотиків і сексуаль­них контактів. При ін'єкційному введені наркотиків нерідко вико­ристовуються саморобні голки, виготовлені, наприклад, із стержнів ручок.

Вірогідність поширення ВІЛ-інфекції зростає у зв'язку з відсут­ністю інформації, знань і адекватного рівня медичної допомоги. В ок­ремих випадках ряд захворювань, отриманих у місцях позбавлення волі, належним чином не виліковуються, включаючи захворювання, які можуть передаватися через кров. Крім ВІЛ і сифілісу до таких належать гепатит В і С. Захворювання, які передаються статевим шляхом, у разі відсутності відповідного лікування також підвищу­ють ризик захворювання на ВІЛ-інфекцію статевим шляхом.

Виходячи із ст. 4 Закону України "Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний за­хист населення" 1998 р., держава повинна гарантувати: доступ у

252

місцях позбавлення волі інформації про профілактику зараження ВІЛ, добровільний медичний огляд, консультування, профілактичні засоби (презервативи, дезінфікуючі засоби та чисті шприци); ліку­вання ВІЛ-інфікованих, зберігаючи при цьому конфіденційність і створюючи сприятливий і стимулюючий клімат для уразливих груп.

Виходячи з цього Закону МВС разом з Міністерством охорони здоров'я розробили Інструкцію про порядок огляду рядового і на­чальницького складу органів внутрішніх справ та спещального кон­тингенту з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту лю­дини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими. Згідно з Інструкцією, обов'язковому медичному оглядові підлягають засуджені та підслідні, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій (лише у разі, коли вони визначені такими у встановленому законом порядку), раз на шість місяців протягом усього терміну перебування в установі виконання покарань.

Медичному оглядові підлягають особи, які прибувають до прий-мальника-розподільника, підслідні, які прибувають до слідчих ізоля­торів, засуджені — раз на 12 місяців протягом усього строку пере­бування в установі виконання покарання.

Особи з позитивним результатом імунного блотингу госпіталізу­ються в медчастини установи для уточнення діагнозу і призначення лікувальних заходів. При потребі — для них запрошуються консуль­танти з відповідних установ Міністерства охорони здоров'я. Усі за­суджені з діагнозом ВІЛ-інфекції (СНІД) направляються до спеці­ального відділення міжобласної лікарні установи виконання пока­рань.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД підлягають обов'язковому про­філактичному нагляду з метою контролю за їх фізичним та психіч­ним станом, своєчасного лікування, проведення антивірусної тера­пії, психологічної підтримки та консультування. Керівник установи, де перебуває ВІЛ-інфікований, несе відповідальність за організацію медичної допомоги і збереження лікарської таємниці.

Література

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 1999.

4. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — К., 2000.

253

5. Закон України "Про запобігання захворюванню на СНІД та со­ціальний захист населення" // Відомості Верховної Ради Украї­ни.— 1992.— № 11.

6. Закон України "Про внесення змін до Закону України Про запо­бігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" від 3 березня 1998 р. // Голос України.— 1998 р.— № 60.

7. Профілактика ВІЛ (СНІДу) та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбавлення волі // Спільний проект ООН та МВС України № 6/7-151 від 19.01.1999 р.

8. Мелентьев М. П., Корчинский В. А. Реализация принципа со-циальной справедливости в правоприменительной деятельности ИТУ: Учеб. пособие. — К., 1991.

9. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

10. Джужа О. М. Запобігання поширенню СНІДу правовими засо­бами (правовий, кримінологічний і кримінально-виконавчий ас­пекти): Монографія. — К., 1994.

Глава XIII

Звільнення засуджених з місць позбавлення волі і здійснення постпенітенціарного впливу на них

§ 1. Правові підстави і порядок звільнення засуджених з установ вико­нання покарань.

§ 2. Оформлення документів про звільнення.

§ 3. Постпенітенціарний вплив і заходи соціальної адаптації щодо осіб, звільнених з установ виконання покарань.

§ 4. Організаційно-правове забезпечення адміністративного нагляду за звільненими з місць позбавлення волі.

§ 1. Правові підстави і порядок звільнення засуджених з установ виконання покарань

Виносячи вирок особі, винній у вчиненні злочину, суд призначає покарання виходячи з того, що воно є не тільки карою за вчинений злочин, а й має на меті виправлення засудженого. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Таким чином, перелік обставин пока­зує, що конкретна міра покарання визначається виходячи із можли­вості досягнення виправлення засудженого, який відбув встановле­ний судом строк покарання.

У той самий час певна частина засуджених досягає виправлення раніше визначених судом строків, у деяких змінюються життєві об­ставини (хвороба), в ряді випадків держава визнає за можливе "пробачити" засудженого. У цих випадках звільнення здійснюється тільки на підставі особливих судових чи державних вказівок (ухвала суду, Закон про амністію, Указ про помилування і т. ін.).

Відповідно до ст. 108 ВТК засуджені до позбавлення волі звіль­няються від відбування покарання за таких підстав:

— після відбуття строку покарання, визначеного вироком суду;

— в силу акта амністії;

— у зв'язку з помилуванням;

— у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про звіль­нення від відбування покарання через тяжку хворобу, умовно-до-строково і за іншими підставами, встановленими законом.

Від підстав звільнення потрібно відрізняти їх правові форми, тоб­то відповідні документи, в яких у встановленому законом порядку закріплені підстави звільнення і які є юридичною підставою для

255

здійснення адміністрацією установи виконання покарань дій щодо звільнення засуджених. Такими документами-підставами для звіль­нення можуть бути:

1. Закон України про амністію;

2. Указ Президента про помилування;

3. Постанова суду про звільнення через хворобу;

4. Постанова суду про умовно-дострокове звільнення від пока­рання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким пока­ранням;

5. Ухвала суду про звільнення від покарання за діяння, карність якого законом усунена.

Звільнення після відбуття строку покарання, визначеного вироком суду. Згідно із ст. 111 ВТК, звільнення засуджених після відбуття строку покарання здійснюється в першій половині остан­нього дня строку. Якщо строк покарання закінчується у вихідний чи святковий день, засуджений звільняється напередодні вихідного чи святкового дня. При обчисленні строків місяцями строк закінчуєть­ся відповідного числа останнього місяця, а коли цей місяць не має відповідного числа, — в останній день цього місяця.

Своєчасність звільнення засуджених залежить від правильного ведення обліків і матеріалів особових справ на засуджених. Щоріч­но спеціальні відділи установ виконання покарання наприкінці по­точного року складають контрольно-строкові картотеки на майбут­ній рік і списки осіб, які підлягають звільненню кожного кварталу. При складанні списків варто звертати увагу на те,

1) чи застосовані до засудженого додаткові покарання (позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю);

2) чи призначалося засудженому примусове лікування від алко­голізму або наркоманії і чи є відповідні документи в особовій справі з цього приводу;

3) чи правильно розрахований строк звільнення.

Із засудженим, який звільняється, проводиться повний розраху­нок, йому видаються гроші, що зберігалися на його особовому ра­хунку, повертаються особисті документи, його цінності та речі. Звільненому видаються відповідні документи про освіту і виробничу кваліфікацію, а також довідка встановленого зразка, де зазначають­ся підстави його звільнення. На прохання звільнюваного йому вида­ється характеристика.

Звільнення в силу акта амністії. Амністія — це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певних категорій осіб, винних у вчиненні злочинів. Вона оголошу­ється законом про амністію.

256

Види амністування:

— повне звільнення вказаних в законі осіб від кримінальної від­повідальності чи від відбування покарання (повна амністія);

— часткове звільнення вказаних у законі осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія).

Закон про амністію не може передбачати заміну одного покаран­ня іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбу­вання покарання. Амністія не поширюється на осіб:

а) яким довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі в порядку помилування;

б) які мають дві і більше судимостей за вчинення тяжких зло­чинів;

в) засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин;

г) засуджених за вчинення тяжкого злочину (крім засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин) і відбули менше половини при­значеного вироком суду основного покарання.

Закон про амністію може визначити й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

Особи, відносно яких, згідно із законом про амністію, застосову­ється скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінфор­мовані про нове обчислення терміну покарання і про дату закінчен­ня відбування покарання протягом місяця після опублікування зако­ну про амністію. Адміністрація установи виконання покарань після опублікування закону про амністію складає список осіб, які підпада­ють під дію закону. Цей список затверджується начальником уста­нови. Розробляється графік подачі відповідних документів на роз­гляд комісії установи і встановлюється черговість розгляду з тим, щоб забезпечити заміну засудженим на виробництві.

Для розгляду питання щодо звільнення осіб у силу акта амністії до суду надсилається подання начальника установи виконання пока­рань, погоджене з відповідною спостережною комісією або службою у справах неповнолітніх, а також довідка про заохочення і стягнен­ня, особова справа засудженого та інші документи, необхідні для ви­рішення питання про застосування амністії. Рішення про застосу­вання амністії приймається щодо кожної особи індивідуально, після

257

17 2-659

співбесіди з нею і на підставі ретельної перевірки матеріалів особо­вої справи, відомостей про поведінку засудженого та його ставлення до праці за час відбування покарання. У разі відсутності необхідних відомостей на засудженого розгляд питання про застосування амніс­тії відкладається до їх одержання. Присутність прокурора в судово­му засіданні під час розгляду справи про застосування амністії обов'язкова. Після отримання рішення суду про застосування амніс­тії засуджений звільняється з установи виконання покарань у по­рядку, передбаченому ст. 111 ВТК.

Звільнення у зв'язку з помилуванням. Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. за № 588/2000 оголошено "Положен­ня про порядок здійснення помилування". В Положенні сказано, що відповідно до п. 27 ст. 106 Конституціє'!' України, помилування засу­джених здійснює Президент України. Президент крім клопотання про помилування розглядає:

— матеріали стосовно осіб, засуджених до довічного позбавлен­ня волі, які не клопочуть про помилування;

— подання Голови Верховної Ради України або Генерального прокурора України про застосування помилування до осіб, засудже­них судами України до довічного позбавлення волі.

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

1) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк;

2) повного або часткового звільнення від відбуття як основного, так і додаткового покарання;

3) заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням;

4) зняття судимості.

Клопотання про помилування може бути подане тільки після набрання вироком законної сили. Адміністрація місць позбавлення волі або іншого органу, що відає виконанням покарання, приймаючи від засудженого клопотання про помилування, зобов'язана переві­рити, чи адресовано воно за приналежністю, і при потребі дає засу­дженому відповідні роз'яснення. Доручення комісії при Президенті України з питань помилування виконуються не пізніше 15 днів з мо­менту їх надходження.

Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, протягом 7 днів від дня одержання ним копії вироку або касаційної ухвали по справі має право звернутися з клопотанням про помилування. На­чальник слідчого ізолятору в день надходження повідомлення про набрання вироком законної сили чи копії касаційної ухвали, але не пізніше наступного робочого дня, зобов'язаний особисто оголосити

258

засудженому до довічного позбавлення волі про набрання вироком законної сили і роз'яснити йому право подання клопотання про по­милування, строк і порядок подачі клопотання, а також право на одержання юридичної допомоги при написанні клопотання. Про ви­конання цих дій складається акт, який підписує начальник СІЗО (тюрми) і засуджений.

Подача особи, засудженої до довічного позбавлення волі, клопо­тання про помилування припиняє виконання вироку до одержання повідомлення про результати розгляду клопотання і розпорядження щодо виконання вироку.

Особи, засуджені до позбавлення волі, подають клопотання про помилування Президенту України через адміністрацію установи ви­конання покарання. Клопотання про помилування реєструється в журналі. У цьому журналі реєструється також надходження і вико­нання запитів і доручень комісії при Президенті України з питань помилування. Адміністрація виправно-трудової установи до клопо­тання про помилування додає:

— анкету на засудженого;

— копії всіх вироків, ухвал, постанов судів;

— повідомлення про набрання вироком законної сили;

— медичну довідку про стан здоров'я засудженого із зазначен­ням даних про проходження ним примусового лікування від алкого­лізму, наркоманії, лікування венеричної хвороби, якщо таке ліку­вання йому призначалося;

— характеристику на засудженого із зазначенням ставлення до праці, дотримання вимог режиму, участі в роботі самодіяльних орга­нізацій, а також думка адміністрації і, як правило, спостережної ко­місії чи служби у справах неповнолітніх, по суті клопотання;

— довідку про розмір матеріальної шкоди, що підлягає стягнен­ню за вироком, і суми, стягненої на її погашення;

— інші документи, які можуть мати значення при розгляді кло­потання.

Документи, що приєднуються до клопотання про помилування, повинні бути підготовлені, як правило, машинописним способом, ко­пії документів засвідчуються підписом посадової особи і печаткою виправно-трудової установи. Клопотання про помилування з додани­ми до них документами не пізніше 15 днів з дня подачі надсилають­ся нетаємною поштою в Комісію при Президентові України з питань помилування; матеріали про помилування посилаються на кожного засудженого окремо супровідним листом, підписаним начальником виправно-трудової установи.

259

Про направлення клопотання про помилування засуджених оз­найомлюють під розписку на копії супровідного листа. Копії вказа­них документів додаються до особової справи засудженого.

Виконання Указів Президента України з питань помилування покладаються на такі установи:

— Департамент з питань виконання покарань України стосовно осіб, позбавлених волі, й інших категорій;

— відповідні суди, стосовно осіб, які покарання не відбувають чи засуджені до інших мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі.

Департамент з питань виконання покарань, одержавши Указ Президента України про помилування, не пізніше триденного стро­ку висилає адміністрації виправно-трудової установи розпоряджен­ня встановленої форми про виконання Указу. Загальний контроль за виконанням Указів Президента України з питань помилування засу­джених здійснюється Головним управлінням оперативної інформації МВС України (ГУОІ). Контроль за своєчасним виконанням Указів з питань помилування здійснюється управліннями-відділами опера­тивної інформації ГУ, У МВС України в областях.

Головне управління оперативної інформації МВС України протя­гом трьох днів з моменту отримання Указу встановлює місце відбу­вання засудженим покарання і за підписом начальника Головного управління оперативної інформації чи його заступника надсилає розпорядження про виконання Указу із своїм супровідним листом з грифом "таємно" ГУ, УМВС України в області за місцем відбування засудженим покарання.

Управління (відділи) оперативної інформації ГУ, УМВС України в області, одержавши розпорядження, негайно надсилають його для виконання начальнику установи. Начальник установи ознайомлює засудженого з розпорядженням під розписку, про що робиться за­пис на зворотній стороні розпорядження, з вказівкою дати. Указ ви­конується в день надходження розпорядження, якщо ж воно на­дійшло після закінчення робочого дня — в першій половині насту­пного дня.

Про виконання Указу про помилування адміністрація установи протягом двох днів надсилає повідомлення в Головне управління оперативної інформації і управління (відділи) оперативної інформа­ції ГУ, УМВС України за територіальністю. Розпорядження після його виконання додається до особової справи засудженого. Адмі­ністрація виправно-трудової установи ставить до відома суд про ви­конання Указу протягом трьох днів, який, у свою чергу, додає це по­відомлення до кримінальної справи.

260

Умовно-дострокове звільнення. Одним з основних принципів права є економія репресії. Покарання повинно забезпечувати досяг­нення його цілей, але разом з тим бути мінімально необхідним. Суд вибирає в рамках санкції статті конкретне покарання, яке засудже­ний повинен відбути. Однак нерідко засуджений усією своєю пове­дінкою доказує виправлення раніше встановленого вироком суду строку покарання. У цих випадках законодавець передбачає звіль­нення такої особи умовно-достроково (ст. 81 КК України).

Сутність умовно-дострокового звільнення полягає в тому, що за­суджений, який довів своє виправлення зразковою поведінкою і чес­ним ставленням до праці та навчання і який відбув встановлену за­коном частину строку покарання, може бути звільнений від подаль­шого відбування покарання.

Серед ознак, необхідних для умовно-дострокового звільнення, назвемо основні. Суб'єктивна (фактична) ознака — зразкова пове­дінка й чесне ставлення до праці та навчання, що свідчить про до­сягнення засудженим найвищого ступеня виправлення. Ця ознака залежить від самого засудженого. Другою обов'язковою ознакою для умовно-дострокового звільнення є юридична (формальна) озна­ка — сам факт відбуття засудженим передбаченої законом частини строку покарання. Ця умова залежить від законодавства, а не від за­судженого. Умовно-дострокове звільнення не є кінцевим, особа звільняється за умови, якої вона повинна неухильно дотримуватися, а саме — протягом невідбутого строку покарання утриматися від вчинення будь-якого нового злочину.

Для застосування умовно-дострокового звільнення потрібно встановити наявність трьох обставин:

а) чи поширюється на засудженого закон про умовно-дострокове звільнення;

б) чи відбув засуджений встановлену законом частину строку покарання (розрахунок відбутої частини строку покарання ведеться від дати, вказаної у вироку суду);

в) чи гідний засуджений застосуванню цього виду звільнення, тобто чи довів він своє виправлення (виправлення має бути доведе­не раніше, ніж відбуття встановленої законом частини строку пока­рання).

Питання подання засудженого до умовно-дострокового звільнен­ня і оформлення відповідних документів визначається ст. 407 КПК і ст. 110 ВТК, а також відповідними відомчими інструкціями. Розгляд питання про умовно-дострокове звільнення в установі виконання по­карань віднесене до компетенції її комісії. Засідають комісії по мірі надходження матеріалів, але не рідше двох разів на місяць. Засідан-

261

ня оформлюється протоколом, який підписує начальник установи виконання покарань і секретар комісії.

На кожного засудженого, матеріали на якого подаюється на ко­місію, начальник відділення соціально-психологічної служби скла­дає характеристику, що містить детальні відомості про поведінку, працю, заохочення і стягнення, а також висновок про доцільність його умовно-дострокового звільнення. Характеристика погоджуєть­ся із заступником начальника установи з соціальної роботи". На за­сіданні комісії начальник відділення соціально-психологічної служби доповідає характеристику на засудженого.

При позитивному вирішенні комісії про подання матеріалів до суду на умовно-дострокове звільнення, а також при відмові в цьому в протоколі вказуються мотиви. У разі відмови комісії в поданні до суду матеріалів про умовно-дострокове звільнення засудженого до його особової справи приєднується витяг з протоколу засідання ко­місії з розпискою засудженого про ознайомлення з таким рішенням. Повторний розгляд питання про умовно-дострокове звільнення мож­ливий не раніше ніж через шість місяців, а для осіб, засуджених за тяжкі злочини на строк не менше ніж на п'ять років, — через рік.

При позитивному рішенні комісії адміністрація установи вико­нання покарань готує такі документи:

— подання, в якому вказується думка комісії про доцільність умовно-дострокового звільнення;

— характеристика, затверджена начальником установи вико­нання покарань;

— особова справа на засудженого.

Після узгодження цих документів із спостережною комісією чи службою у справах неповнолітніх, вони надсилаються до суду. Від­повідно до ст. 407 КПК суд протягом 10 днів розглядає матеріали і виносить свою постанову.

Якщо суд відмовить в умовно-достроковому звільненні засудже­ного від покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, розгляд повторного подання з даного питання може мати місце не раніше як через рік від дня винесення постано­ви про відмову для засуджених за тяжкі злочини до позбавлення во­лі на строк не менше п'яти років, а для засуджених за інші злочини і неповнолітніх засуджених — не раніше як через шість місяців.

Постанова суду оскарженню не підлягає, але може бути опро­тестована прокурором. У разі опротестування такої постанови, її ви­конання зупиняється.

При умовно-достроковому звільненні від основного покарання, засуджених, до яких було застосовано додаткове покарання, суд в

262

усіх випадках за поданням органу, який відає виконанням покаран­ня, або за своєю ініціативою зобов'язаний вирішувати питання про звільнення і від додаткового покарання. Це рішення, згідно з п. 5 по­станови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосу­вання судами України законодавства про умовно-дострокове звіль­нення від покарання і заміну покарання більш м'яким" від 26 грудня 1975 р., має бути відображене у резолютивній частині постанови.

Звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворі­ли на тяжку хворобу. Засуджені, які захворіли на хронічну душев­ну або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає подальшому відбуван­ню покарання, можуть бути звільнені судом від відбування покаран­ня в порядку, встановленому ст. 408 КПК і ст. 109 ВТК.

Відповідно до наказу Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України № 3/6 від 18.01.2000 р. встановлено перелік захворювань, які є під­ставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. До них відносять такі захво­рювання: туберкульоз (у трьох формах), інфекція вірусу імунодефі­циту людини (ВІЛ/СНІД), лепра, новоутворення, хвороби ендок­ринної системи, психічні розлади, хвороби нервової системи та ор­ганів відчуття, органів кровообігу, органів дихання, органів травлен­ня, хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії, хвороби кістково-м'язової системи та сполучної тканини, хвороби обміну, анатомічні дефекти внаслідок захворюван­ня чи травми в період останнього строку відбування покарання, про­менева хвороба.

Подання про звільнення таких осіб від відбуття покарання готує адміністрація установи виконання покарань. Окрім подання адмі­ністрація установи надсилає до суду висновок лікарської комісії про потребу звільнення засудженого від покарання у зв'язку з хворобою та його особову справу. Медичне обстеження таких засуджених здійснюють спеціальні лікарські комісії. Огляд хворого та розгляд матеріалів його медичного обстеження здійснюється комісією після обов'язкового лікування і ретельного обстеження хворого в стаціо­нарних умовах лікувальних установ.

Засуджені, відносно яких службовою перевіркою встановлено, що їхня хвороба є результатом навмисного заподіяння собі пошко­джень під час відбування покарання, на звільнення від подальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких пошкоджень особа перебу­вала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікаря-ми-фахівцями. Якщо начальник установи виконання покарань запе-

263

речує проти звільнення засудженого у зв'язку з хворобою, він пере­дає на розгляд суду своє мотивоване заперечення.

Відповідно до ст. 408, 409, 411 КПК начальник установи вико­нання покарань на вимогу суду повинен забезпечити явку в судове засідання для участі в розгляді подання представника адміністрації установи і представника комісії, що дала висновок про стан здоров'я засудженого. Якщо після відмови судом у звільненні засудженого від подальшого відбуття покарання стан здоров'я засудженого погір­шав, на підставі висновку комісії подання про звільнення від відбут­тя покарання повторно надсилається до суду незалежно від часу ви­несення рішення про відмову.

Звільнення засуджених з установи виконання покарань за іншими підставами, встановленими законом. Звільнення засу­джених з місць позбавлення волі можливе і у випадках: а) зупинен­ня виконання вироку, ухвали і постанови суду; б) скасування виро­ку, ухвали і постанови в порядку нагляду; в) відновлення справ у зв'язку з нововиявленими обставинами; г) коли засуджений відбу­ває покарання за діяння, караність якого усунена законом.

У першому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється при наявності достатніх підстав, що свідчать про пору­шення закону до їх опротестування, але на строк не більше як три місяці або до розгляду протесту в суді. Згідно із ст. 387 КПК Украї­ни, це означає і відкладення виконання, яке ще не почалося, і пере­рву в ньому, коли вирок вже виконується і засуджений відбуває по­карання у вигляді позбавлення волі. У такому разі він підлягає звільненню.

У другому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється на підставі ухвали, постанови судових наглядових ін­станцій (ст. 388, 393 КПК). Суди, що розглядають справи у порядку нагляду, на підставах ст. 389, 367 КПК України можуть приймати рішення щодо скасування вироку та всіх подальших судових ухвал, постанов і закрити справу.

У третьому випадку звільнення з установи виконання покарань здійснюється в порядку відновлення справи зв'язку з нововиявлени­ми обставинами. Наприклад, за ст. 397 КПК України, вироки, ухва­ли і постанови суду, що набрали законної сили, можуть бути скасо­вані за новими обставинами, які раніше не були відомі суду при ви­несенні рішення і які доводять неправильність засудження або ви­правдовують підсудного.

У четвертому випадку звільнення з установи виконання пока­рань здійснюється в результаті змін кримінального закону, коли ді­яння, які раніше вважалися караними, перестають бути такими.

264

відповідно до кримінального законодавства дана особа підлягає звільненню від призначеного судом покарання, а призначена засу­дженому міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого зако­ну, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.

Порядок виконання даного закону провадиться судом за місцем знаходження установи за заявою засудженого або за поданням про­курора чи органу, що відає виконанням покарання (ст. 405^і КПК Ук­раїни). При цьому рішення суду має бути своєчасним, а на випадок затримок, коли даний закон набрав законної сили, за продовження незаконного виконання покарання передбачається відшкодування шкоди за ст. 53^і КПК України.

Цей різновид звільнення від подальшого відбування покарання не означає реабілітації особи, яка була засуджена правомірно за ді­яння, що було караним на момент його вчинення. Особа, яка звіль­нена від відбування покарання за діяння, караність якого усунена, вважається такою, що не має судимості. Так, ч. 1 ст. 1 Постанови Верховної Ради України від 11 березня 1992 року "Про звільнення від покарання осіб, засуджених за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями" гласить: "Враховуючи, що відповідно до Закону України "Про альтернативну (невоєнну) службу" громадяни України можуть проходити альтер­нативну службу замість військової, коли релігійні переконання зава­жають їм проходити військову службу, звільнити від відбування по­карання осіб, засуджених судами України до прийняття цього Зако­ну за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями зі зняттям судимості".