Тема 3. Антична філософія

39

усвідомлення вічного буття. Розум вчений поділяв на пасивний, який відо-

бражає буття, і активний, який створює світ.

Щодо теорії пізнання Арістотеля, то слід зазначити, що він критику-

вав скептицизм і вважав цілком можливим пізнання світу. Розглядаючи чут-

тєве і раціональне пізнання, протиставляв раціональне чуттєвому.

Арістотель є засновником логіки – науки про форми і закони правиль-

ного мислення; обґрунтував закон тотожності, закон несуперечності, закон

виключеного третього. Розробив дедуктивний умовивід в роботі «Органон».

Важливе місце займає його соціальна філософія. Арістотель визначає

людину як політичну істоту, яка може сформуватись і жити лише в суспіль-

стві. На думку філософа держава – це суспільство рівних людей, які поєдна-

ні між собою з метою досягнення найкращого життя. Останнє передбачає не

тільки середній матеріальний добробут, але дотримання справедливості.

Філософія Арістотеля відіграла визначальну роль не лише в античний

період, але й в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську

філософію Нового часу, а також сучасну філософію і культуру.

3. Елліністично-римська філософія

Після смерті Аристотеля починається нова доба в історії античного

світу. Вона триває з ΙΙΙ ст. до н.е. по VΙ ст. н.е. Пов’язана вона з наслідками

завоювань Олександра Македонського (356–323 рр. до н.е.), що включив до

грецької цивілізації Єгипет, Близький Схід та Індію. В цей час грецька мова

й грецька культура відіграють вирішальну роль на території Македонії, Си-

рії та Єгипту і тому його називають елліністичним. З 50-го року до н.е. полі-

тично-військову перевагу здобуває Рим. Від Іспанії до Азії панує римська

культура та латинська мова, тому даний період називають римським або пі-

знім античним і закінчується він закриттям імператором Юстиніаном у

529 р. Афінської Академії, заснованої ще Платоном.

Соціальні зміни в епоху еліністично-римської доби не могли не поз-

начитись і на філософі. Руйнування полісу (міста-держави), який був осно-

вою життєдіяльності людини, її самодостатності, призвело до формування

нового світобачення, світовідчуття та й свідомості загалом. В імперії зага-

льне (політичні справи, установи) не залежить від індивіда, державний

устрій виштовхнув людину із громадського життя, що призвело до втрати

інтересу до загальних справ.

Дані обставини спричинили і зміну предмету філософії. Домінуючою

стає етична проблематика з питанням: у чому полягає щастя і як його досяг-

ти. Крім цього слід відзначити такі риси філософії, як індивідуалізм (вона

орієнтована на захист окремого індивіда), суб’єктивізм, еклектика (синтез

різних елементів, настанов, ідей) та ін.

Для створення певної панорами філософської думки цього часу потрі-

бно проаналізувати такі напрями: кінізм, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм,

неоплатонізм.

ФІ Л О С О Ф І Я . КУ Р С Л Е К Ц І Й

40

Кініки (2-га пол. V – ΙΙΙ ст. до н.е.) – одна із сократичних шкіл, засно-

вником якої був АНТИСФЕН із Афін (445–360 рр. до н.е.). Найвідомішим кі-

ніком був його учень ДІОГЕН.

Антисфен стверджував, що для досягнення блага жити потрібно «по-

дібно собаці» (звідси назва, грец. κύων – собака), тобто це – простота життя,

презирство до умовностей вміння твердо відстоювати свій спосіб життя, ві-

рність, хоробрість, шляхетність.

Основним завданням філософії, з точки зору Антисфена, є досліджен-

ня внутрішнього світу людини, розуміння того, що для неї є істинним бла-

гом. Концепцію блага кініків можна звести до 4-х положень:

• натуралізм, який виходить із ідеї мінімуму, що означає сукупність

тільки природних потреб;

• суб’єктивізм, заснований на тлі духу, характеру, здібності до неза-

лежного існування, самообмеженні, звільненні від пут релігії, держави, сім’ї

і т. ін.

• індивідуалізм, який орієнтує поведінку людини на досягнення не-

залежності від суспільства;

• евдемонізм, який вбачає спасіння і щастя людини у відмові від ма-

теріальних благ, вміння задовольнятися малим, не бажати багато, бо це не-

досяжне.

Отже етичний ідеал кініків це: простота, презирство до всіх потреб,

крім основних, безумовність особистої свободи.

В теорії пізнання кініки по-своєму вирішували проблему співвідно-

шення одиничного та загального. Реальність загального не існує, а існують

лише одиничні речі; поняття – це лише слово, яке пояснює чи є річ. Тому

неможливо застосовувати загальні поняття до окремих предметів.

Кініки визнавали благо загальною метою і запитували в чому слід шу-

кати його прояв для конкретної людини.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта ЕПІКУР

(342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні до-

мінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя

людини, яке досягається через пізнання законів світу.

Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде

таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднання-

ми невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величи-

ною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час па-

діння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлума-

читься як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської).

Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з

кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди

не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку –

дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли

Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду ро-