Тема 3. Антична філософія

31

на Парменід у своєму вченні намагається подолати пітагорейський дуалізм

«породжуючого» та «породженого», «числа» та «іншого», так само він за-

перечував й ідею Геракліта щодо постійної ґенези світу.

На думку Парменіда, світ є єдиним. Головною ознакою світу є його

наявність, тобто те, що «він є». Звідси головна онтологічна теза Парменіда:

«буття є, а небуття немає» (або «суще є, а несущого немає»). Суще є ціліс-

ним – у ньому немає порожнечі, втім, якби така була, то обов’язково мала б

бути чимось відмінним від сущого. Втім, бути і, разом із тим, бути відмін-

ним від сущого є, на думку Парменіда, логічною суперечністю, оскільки все,

що є, незмінно є сущим. А отже, не існує нічого, що б було несущим – не-

буття не існує. Розмаїття речей у світі має не більше як позірний характер,

насправді ж «все є єдине», – погоджується Парменід з Гераклітом. У той же

час, як все є єдиним, то проблематичним постає рух, оскільки рух може бу-

ти здійснений тільки у певному проміжку, у порожнечі, чого у сущому як

раз й немає. Суперечливість даних органів чуття та розуму тільки підтвер-

джують цей стан речей, вказуючи людині на оманливість даних досвіду, що

постачають органи чуття. За Парменідом, людина мусить жити за розумом

(νο$ς [нус]), а не йти за оманливими даними відчуттів, оскільки, буття має

надчуттєву природу, а тому осягається тільки розумом.

Вчення Парменіда активно обстоював й пропагував його учень ЗЕНОН

З ЕЛЕЇ (бл. 490–430 рр. до н.е.). Для цього він виробив особливий тип логіч-

них доведень – доказ, що має назву епіхейрема (або апорія), тобто супереч-

ність або безвихідь (непрохідність). Саме тому, за свідченням Аристотеля,

Зенон вважається батьком діалектики (хоча певні діалектичні міркування

можна знайти вже у Геракліта, а досконалу систему діалектики, що одер-

жить назву логіки, побудує лише Аристотель у корпусі праць, що пізніше

одержать назву «Органон»).

Відомо, що Зенон сформулював близько сорока апорій, п’ять з яких

були базовими й збереглися до нашого часу: 1) «Дихотомія»; 2) «Ахіллес»;

3) «Стріла»; 4) «Стадій»; 5) «Просіяне зерно». У цих апоріях Зенон дово-

дить, що космос (який він розуміє логічно, а не натуралістично) є єдиний, й

заперечує саму логічну можливість руху. Перша апорія – «Дихотомія» – по-

яснює сам принцип апоретичності руху, виходячи з поняття часової обме-

женості й необмеженої подільності простору. Друга – «Ахіллес» – доводить

неможливість руху, виходячи з відношення двох об’єктів, що рухаються

один за одним – Ахіллес та Гектор, Ахіллес та черепаха – в умовах, описа-

них у першій апорії. Третя – «Стріла» – доводить неможливість руху у сто-

сунку до самого предмету руху. Четверта – «Стадій» – стверджує неможли-

вість руху у відношенні до обмеженої кількості інших предметів, що пере-

бувають у русі та у спокої. П’ята – «Просіяне зерно» – доводить неможли-

вість руху, виходячи з понять однини, множини та пропорції, частини та ці-

лого.

ФІ Л О С О Ф І Я . КУ Р С Л Е К Ц І Й

32

Опонентами представників Елейської школи стали атомісти – ЛЕВКІП

та його учень ДЕМОКРІТ З АБДЕРИ (бл. 460–360 рр. до н.е.). Елеати стверджу-

вали єдність і неподільність буття, концентруючи свою увагу на логічному

боці онтологічної проблематики, ототожнюючи буття та мислення, нато-

мість атомісти звернули увагу радше на емпіричний бік існування космосу.

За Левкіпом і Демокрітом в основі космосу лежать неподільні частинки –

атоми, й порожнеча. Кожен атом має свої, тільки йому властиві – форму,

лад та положення. Відповідно до цього світ, на думку атомістів, складається

з одиничних сутностей. Головною ознакою атомів є рух. У результаті руху

та поєднання атомів утворюються тіла. Дія атомів (різної форми) на органи

чуття викликає різні відчуття. Людина, за Демокрітом, є мікрокосм – відо-

браження великого світу. З конкретних людських індивідів (атомів) склада-

ється суспільство, в якому, за висловом Демокріта, люди рухаються як ато-

ми у порожнечі. Отже, буття перш за все множинне, а не єдине.

Старшим сучасником атомістів був інший відомий філософ античнос-

ті – ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТУ (бл. 490–430 рр. до н.е.), що торував собі шлях

між крайнощами думки Геракліта та представників Елейської школи. Він

вчив, що всі речі мають у своїй основі чотири елементи – вогонь, повітря,

землю та воду, а їх об’єднання та роз’єднання відбувається під дією вічних

рушійних сил – __________любові (симпатії) та незгоди (антипатії). Тобто, тут ми бачи-

мо розділення матеріального (стихії) та рушійного (любов та незгода) поча-

тків. У бутті світу, за Емпедоклом, існує певна циклічність. Ця циклічність

має чотири періоди: 1) первісний стан – спокою, найдосконалішого ладу; 2)

період діяння «незгоди», що врешті решт має своїм результатом 3) стан ціл-

ковитого змішання стихій – хаосу; після якого настає 4) період діяння «лю-

бові», в результаті якого відбувається повернення до первісного досконало-

го стану. Відповідно, на думку Емпедокла, перший і третій періоди, що ха-

рактеризуються сталістю, є періодами нерухомості, про яку говорили елеа-

ти, а другий і четвертий – мінливості, про яку говорив Геракліт.

Космогонія Емпедокла, з одного боку, зберігає певні риси міфологіч-

ного світогляду, з іншого, несе у собі інтуїцію, з якої пізніше постане теорія

еволюції. За його уявленнями, на початку існування світу все перебувало у

хаосі, існували «випадкові поєднання» – «людські тулуби з головами волів»,

«очі без обличчя», «члени без шиї й тулуба», тощо; втім, врешті решт ли-

шилися лише більш-менш досконалі істоти, пристосовані до життя.

Теорія пізнання Емпедокла побудована на принципі «подібне пізна-

ється подібним». На його думку, все, що ми здатні сприймати, так чи інак-

ше, вже присутнє у нас самих: «Землею бачимо землю, водою воду, повіт-

рям бачимо ясне повітря, а вогнем нищівний вогонь. Любов’ю бачимо лю-

бов, а ненавистю сумну ненависть». З кожного органу пізнання виходить

«випливи», що, стикаючись з зовнішнім відповідником, породжують від-

чуття у суб’єкті пізнання.