Тема 3. Антична філософія

33

Наступником Емпедокла й першим мислителем, що замешкав у Афі-

нах, став АНАКСАГОР З КЛАЗОМЕН (бл. 500–428 рр. до н.е.). Анаксагор розви-

ває своє вчення, в цілому продовжуючи лінію Емпедокла, втім, далеко не у

всьому з ним погоджується. Особливим вченням Анаксагора є вчення про

т.зв. «насіння речей», які він також називає «зародками», або просто «реча-

ми», – пізніше, Аристотель назве їх гомеомеріями (єдиномірними) – тобто,

тілами, що є цілковито однорідними. Насіння всіх речей присутні у всіх ре-

чах, втім, їх пропорція є різною у різних речах, а тому існує вся множин-

ність речей. Речі є складні й подільні до нескінченості (інфінітизм – уніка-

льне явище для античності). Активним початком (першоначалом), за Анак-

сагором, є не що інше як ум (νο$ς [нус]), що є зовнішнім рушієм природи,

втім, природа несе на собі постійний відбиток його діяльності.

Теорія пізнання Анаксагора є відмінною від тієї, яку розвинув Емпе-

докл. За Анаксагором, наше сприйняття є сприйняттям не того, що є до нас

подібним, а навпаки – неподобного й протилежного. Саме тому, на думку

Анаксагора, ми здатні відчувати пересичення: «надто блискучі барви та

надмірний гамір викликають біль, яку ми не можемо втамувати протягом

тривалого часу».

2. Класичний період античної філософії

Класика (від лат. classicus – взірцевий, досконалий) – сукупність нау-

кових праць, філософських та художніх творів, що мають світове визнання,

віками зберігають своє значення.

Чому ж період античної філософії, про який піде мова, називають кла-

сичним? Ця філософія розглядає пізнання на основі розуму. Їй характерні

такі риси як довершеність, цілісність, універсальність. Основою її є віра в

існування єдиної, незалежної від людини істини, а також існує єдиний спо-

сіб її досягнення. Звертає увагу на себе її абстрактність, тобто відірваність

від конкретної дійсності. Вважається, що започаткував таку філософію Пла-

тон, яка домінувала в західному суспільстві до першої половини ХІХ ст.

Класичний період античної філософії розпочинається в V ст. до н.е.

Це був період найвищого духовного розквіту Стародавньої Греції, центр

духовного, в тому числі наукового життя переміщується в Афіни. Відбува-

ється зміна предмету філософії: якщо раніше це були природа і космос, то

тепер предметом філософії стає людина, її життя та діяльність. Це був час

розквіту афінської демократії, коли провідного значення набули народні

збори і народні суди, і коли громадська думка цінувала тих, хто володіє си-

лою розуму, слова, здатністю аргументувати та переконувати. У зв’язку з

цим тема людини та її розуму стає провідною у філософії. Цей «антрополо-

гічний» поворот пов’язують із софістами, хоч найбільш яскраво його пред-

ставляв Сократ.

Софісти. Слово «софіст» в перекладі з грецької означає розумна, ви-

нахідлива людина. Пізніше значення слова змінилося і софістами стали на-

ФІ Л О С О Ф І Я . КУ Р С Л Е К Ц І Й

34

зивати людей, «вчителів мудрості», що подорожують з міста в місто в по-

шуках учнів, яких вони навчали риториці, математиці, граматиці, філософії

за кошти.

Софісти з’явилися в V ст. до н.е., що було викликано потребою рабо-

власницької демократії мати фахівців, які б виступали на політичних зборах

чи судах. Отже, софісти вчили своїх учнів думати і говорити, викладати свої

думки стисло або розлого, говорити без підготовки, вміти знаходити аргу-

менти. Вони звертали увагу на характер та особливості людського мислен-

ня.

Отже, софісти – це група давньогрецьких мислителів, яких називали

«вчителями мудрості». До них належать Горгій, Продік, Ксеніад, Гіппій,

Антіфонт, Алкідам, Пол, Каллікл, Фразімах, Лікофрон, Крітій та ін. Найві-

домішими були Протагор та Горгій.

ПРОТАГОР (бл. 480–410 рр. до н.е.) – засновник школи софістів. Осно-

вна його думка: «Людина є мірою усіх речей, в тому, що вони існують і в

тому, що вони не існують». Іншими словами: першоосновою світу вважа-

ється те, що думає сама людина, і невідомо, що є першоосновою насправді.

Людина сама визначає, що є добро і зло, що є істинне і хибне. Він вважав,

що все, як і що йому здається, таким воно для нього є. А значить, всі су-

дження істинні. Він заперечує можливість наукового пізнання богів і ото-

чуючого світу. Єдиного знання, єдиної істини для всіх не існує, у кожного

«своя правда». Разом з тим, Протагор визнавав можливість користуватись у

житті замість істини тим, що корисно, наприклад, виконувати закони, до-

тримуватися справедливості і т. ін.

ГОРГІЙ (бл. 483–375 рр. до н.е.), заперечуючи вчення Парменіда про

буття, стверджував, що не існує ні буття, ні небуття. Навіть, якщо припус-

тити, що буття існує, все одно його не можна пізнати; якщо його навіть мо-

жна пізнати, що неможливо висловити, тобто виразити словами, оскільки

буття і мислення – різні явища.

Отже, якщо існуюче можна пізнати, то не можна пояснити іншому. Це

означає, що абсолютної істини не існує.

Розглядаючи філософію софістів, слід звернути увагу на такі її риси,

як скептицизм та суб’єктивізм, які пояснюються труднощами та можливос-

тями людського пізнання. Новим кроком в історії античної думки були від-

мови від догматичного мислення, тобто постало питання відносності (реля-

тивності) мислення. Проголосивши, що будь-яке знання залежить від люди-

ни, вони спонукали до зміни предмету філософії, здійснити який належало

Сократу.

СОКРАТ (469–399 рр. до н. е) народився і жив у Афінах. Його батько

був каменярем, а мати – повитухою. Він брав участь у війнах і відрізнявся

мужністю. Багато вчився, був непоганим музикантом і різьбярем, але осно-

вною його справою була філософія. Його учнями були Платон, Антисфен,

Аристін та ін. Вільний час присвячував філософським бесідам та диспутам.