Тема 3. Антична філософія

35

До афінської демократії ставився критично. Сократ висловлював ідеї, які

випереджали час, вони не були сприйняті владою, яка звинуватила його в

поклонінні іншим богам, а не тим, яким поклоняються афіняни і в духовно-

му розбещенні молоді, за що засудили до смерті. Він випив чашу з отрутою

і помер в 399 р. до н.е.

Сократ не записував свої міркування, бо вважав, що записана думка –

мертва думка. Його бесіди дійшли до нас в інтерпретаціях його учнів Пла-

тона і Ксенофонта.

З іменем Сократа пов’язують антропоцентричний поворот у філосо-

фії. Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вва-

жається центром Всесвіту, найвищою метою; предметом філософії є люди-

на. Людина, її розум та сенси існування стають предметом класичної антич-

ної філософії.

Сократ бачив, як багато філософів, досліджуючи першооснови, при-

роду,світобудову, прийшли до суперечностей, тому вважав, що вирішення

цих питань недоступне традиційним методам пізнання. Пізнати можна лише

те, що підвладне. Підвладним є не весь світ, а тільки власна думка. Тому

найбільше він переймався проблемою сенсу життя. З точки зору Сократа,

філософія – це вчення про те, як варто жити.

Людина у філософії Сократа постає в аспекті її ставлення до сім’ї, су-

спільства, законів, богів. Аморальні вчинки Сократ пояснював незнанням.

Якщо людина знає, що таке добро, то вона не вчинить всупереч йому, тобто

знання виступають джерелом моральності людини. Філософ звертає увагу

на важливість пізнання суті доброчесності, куди відносяться стриманість,

мужність та справедливість. І здобути їх можна шляхом пізнання та самопі-

знання. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: «Пі-

знай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю».

Сократ приділяв увагу і теорії пізнання. На відміну від софістів, які

зупинилися на рівні чуттєвості, Сократ відкрив сферу розуму, де відношен-

ня між поняттями регулюються сферою раціоналістичної логіки. Він відк-

риває спосіб пізнання як поступового сходження від одиничного до загаль-

ного, застосовуючи індукцію (наведення). Таким чином, він встановлює ді-

алектичну тотожність одиничного (річ, явище) і загального, тобто поняття,

що його визначає. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх пре-

дметом дослідження. Отже, заслугою Сократа є те, що він відкрив і почав

досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей і був передві-

сником платонівського вчення про ідеї.

В бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський

метод, який назвали діалектикою (від грецького – вести бесіду, розмовляти).

Сократ ставив питання, якими спочатку заводив співрозмовника в глухий

кут, а потім, знову ставлячи запитання, підводив людину до народження

«правильної» думки. Цей спосіб він назвав маєвтикою (з грецьк. – «аку-

ФІ Л О С О Ф І Я . КУ Р С Л Е К Ц І Й

36

шерське мистецтво»), порівнюючи народження думки з народженням дити-

ни.

ПЛАТОН (427–347 рр. до н.е. ) – найвидатніший учень Сократа. Наро-

дився в Афінах в аристократичній родині. Справжнє ім’я його Арістокл, а

Платон – прізвисько, що з грецької перекладається як «широкоплечий»,

оскільки він був міцної статури, виступав на змаганнях, брав участь у Пело-

понесській війні.

Платон є першим у європейській історії мислителем, який намагається

створити гармонійну, цілісну філософську систему. Практично всі його тво-

ри дійшли до нашого часу. Їх він писав у формі діалогу. За тематикою його

філософські твори можна представити таким чином: вчення про ідеї ( «Гіп-

пій більший», «Протагор»), про душу («Федр», «Федон», «Філеб»), про пі-

знання («Теетет», «Менон»), про космос («Тімей»), про божественну тріаду

(«Тімей», «Держава»), про діалектичний метод («Парменід», «Софіст»), про

соціальний устрій («Держава»).

Центральним моментом філософії Платона є вчення про ідеї. Платон

дійшов висновку, що усі речі фізичного світу мають нематеріальні причини.

Він стверджував, що справжня причина появи певної речі – ідея цієї речі.

Ідеї вічні, вони не мають ні народження, ні загибелі, вони однорідні і не-

змінні. Реальна річ виникає від поєднання ідеї речі з тим чи іншим матеріа-

лом. Саме тому, з точки зору Платона, кожна річ внутрішньосуперечлива,

тобто ідеальна і матеріальна одночасно. Вона має також потрійну природу:

ідея, матеріал і сама річ. Мислитель визначає наступні властивості ідеї:

1) ідея є сутністю речі;

2) ідея речі є законом виникнення одиничних речей;

3) ідея речі сама по собі неречова;

4) ідея речі має власне незалежне існування.

Платон доходить висновку, що уявні речі, як ідеальні предмети, біль-

ше відповідають істині, ніж реальні, тобто поняття ідеї є реальнішим, ніж

сама реальність. Звідси випливає, що справжня реальність ідеальна. За Пла-

тоном, ідеальний світ вічний і незмінний. він є первинним стосовно матері-

ального.

Таким чином, він створив вчення об’єктивного ідеалізму: ідеї існують

об’єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу; вони є

досконалими, нематеріальними, вічними сутностями.

Буття у Платона на відміну від Парменіду не єдине, а множинне. Воно

вічне, незмінне, недоступне чуттєвому сприйняттю; це безтілесне, нематері-

альне формування. Ідею він ототожнює з буттям.

Платон вводить поняття «єдине», що є синонімом ідеї. Єдине висту-

пає джерелом будь-якого існування, будь-якої множинності, без чого немо-

жливе існування ні ідеї, ні речі. «Єдине» постає основою світу ідей, в той

час як основою світу речей служить «матерія» (Іλη [гілє]).