Освіта вогнищ агресії на кордонах срср

На рубежі 20-30-х рр.. XX ст. світова система вступила в смугу одного з самих глибоких економічних криз. Промисловість багатьох країн, які недавно знекровлена Першою світовою війною, знову опинилася під загрозою руйнування. Результатом кризи стало встановлення в багатьох державах тоталітарних режимів, загострення суперечностей між провідними державами світу. Ситуація в світі серйозно впливала на внутрішнє становище в СРСР, стримувало його розвиток, відволікало значні ресурси на забезпечення власної безпеки. У силу цього на міжнародній арені Радянський Союз всі свої зусилля зосередив на встановлення дружніх відносин з іншими країнами та забезпечення міжнародної стабільності.

В як основного партнера в кінці 1920-х рр.. в СРСР, як і раніше розглядали Німеччину і прагнули до продовження курсу Рапалло. Головним прихильником німецької орієнтації був нарком закордонних справ Г. Чичерін. У 1931 р. СРСР і Німеччина продовжили договір про ненапад і нейтралітет 1926 р., тривало військово-технічне співробітництво Червоної Армії і Рейхсвер. Однак ще за другій половині 1920-х у Німеччині посилилися тенденції на зближення з країнами Заходу. Серйозні зміни відбулися і в керівництві радянської дипломатією. З 1928 р. Чичерін через хворобу фактично відходить від справ, а в 1930  р. на посаді керівника радянського зовнішньополітичного відомства його змінює М. Литвинов, дотримувався англо-французької орієнтації.

Результатом радянсько-французького зближення стає підписаний в 1932 р. договір про ненапад між двома країнами. Укладаючи договір з СРСР, Франція прагнула не допустити нової смуги радянсько-німецького зближення і тим самим убезпечити себе від загрози з боку реваншистських кіл, що набирав силу в німецькому суспільстві. У тому ж році аналогічні пакти про нейтралітет були підписані Радянським Союзом з Фінляндією, Латвією, Естонією та Польщею.

Найважливішим зовнішньополітичним успіхом радянської дипломатії на цьому етапі стає нормалізація радянсько-американських відносин. У 1932 р. на президентських виборах у США переміг Ф. Рузвельт. Його погляди характеризували прагматизм і виваженість. На відміну від своїх попередників, що бачили в СРСР основну загрозу вільному світу, Рузвельт відмовився від продовження курсу конфронтації з Радянським Союзом і виступив за нормалізації двосторонніх відносин. Восени 1933 відбувся візит до Америку радянської делегації на чолі з Литвиновим. Результатом плідних переговорів із широкого спектру двосторонніх відносин став що відбувся 16 Листопад 1933 обмін нотами про встановлення між СРСР і США дипломатичних відносин. Уряди двох країн не тільки визнавали один одного, але і відмовлялися від підтримки військових та інших організацій, чия діяльність могла бути спрямована на насильницьку зміну політичного або соціального ладу в одній із договірних країн.

Незважаючи на успіхи, досягнуті радянськими дипломатами щодо забезпечення мирного розвитку країни, початок 1930-х рр.. був ознаменований різким погіршенням міжнародної обстановки та зростанням загрози нової світової війни. Перший вогнище напруженості і військової загрози виник на Далекосхідних рубежах СРСР. У 1931 р. японські мілітаристи здійснили вторгнення в Китай. Це був перший випадок широкомасштабної агресії з часів закінчення I Світової війни. У 1932 р. на території Маньчжурії японцями було створено маріонетковий держава Маньчжоу-Го. Який очолив його імператор Пу І був слухняною маріонеткою агресорів. Ліга націй на заклики про допомогу Китаю відреагувала тільки ні до чого не зобов'язують закликами не розширювати військового конфлікту, що в тих умовах, фактично означало мовчазне визнання розчленування Китаю.

В відміну від західних держав, СРСР зустрів інтервенцію Японії проти Китаю з стурбованістю. У 1931  р. радянська сторона підтримала китайських комуністів під чолі з Мао Цзедун, які оголосили про створення на територіях кількох південних і центральних провінцій Китайської Радянської Республіки і приступили до організації китайської Червоної Армії. Пізніше, коли стало видно готовність офіційної влади Китаю чинити опір японської агресії, СРСР пішов на нормалізацію своїх відносин з Гомінданом і в 1932 р. запропонував китайському диктатору Чан Кайши відновити дипломатичні відносини, розірвані в 1929 р. після провокації гоміндановцев на КВЖД. Чан Кайши погодився на пропозицію Москви, оскільки тільки СРСР був готовий надати Китаю дієву допомогу в боротьбі з японською агресією, у той час як інші великі держави обмежувалися нічого не значила дипломатичними деклараціями. Не обмежуючись контактами з китайською стороною, у тому ж 1932  р., з огляду на зміцнення японських позицій у безпосередній близькості від своїх кордонів, Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, але японська сторона відхилила радянське пропозицію.

Бачачи розростання вогнища напруженості і прагнучи відновити крихка рівновага на Далекому Сході, СРСР запропонував підписати Тихоокеанський пакт колективної безпеки, а США та інші країни Заходу відкинули цю ідею. З метою захисту своїх кордонів СРСР продовжував розвивати двосторонні відносини з Китаєм. Китайський сторона прагнула пов'язати СРСР зобов'язанням надати пряму військову допомогу в разі нової японської агресії, що не влаштовувало радянську сторону. 7 липня 1937 Японія знову почала військові дії з Китаєм, це зробило китайську сторону більш зговірливою і 21 Серпень 1937 був підписаний радянсько-китайський договір про ненапад. Результатом цього стала зросла радянська військово-економічна допомога Китаю. Протягом двох років у Китай було спрямовано понад 3,5 тис. радянських військових радників, СРСР надав Китаю кілька кредитів, загальним обсягом в 250 млн. американських дол, китайська армія отримала 1235 літаків, 1600 артилерійських гармат, більше 14 тис. кулеметів, значна кількість боєприпасів, пального, техніки.

Ще одне вогнище військової небезпеки став складатися в Європі, на західних кордонах СРСР. У 1933 р. у Німеччині встановився диктаторський режим А. Гітлера. Свою головну місію фашистський фюрер бачив в захопленні життєвого простору на Сході і знищення комунізму. Разом з тим, його перші кроки на посаді канцлера Німеччини могли створити ілюзії, що нове німецьке керівництво не заперечує проти збереження партнерських відносин зі своїми сусідами. У березні 1933 р. Гітлер заявив про готовність продовжити лінію Рапалло у відносинах з СРСР. Як реальний кроку нацистським урядом був ратифікований радянсько-німецький пакт, підписаний ще в 1931 р., але не ратифікований владою Веймарської республіки. Одночасно з цим в Німеччині активізувалися військові приготування, Німеччина вийшла з Ліги Націй, в ній розгортаються масові переслідування комуністів і інших прогресивних діячів.

Починаючи з літа 1933 радянсько-німецькі відносини починають погіршуватися. У червні 1933 р. було адресований Німеччині заяву радянського керівництва про те, що продовжувалося 10 років військове співробітництво двох держав з вересня 1933 буде припинено. За цим пішло скорочення співробітництва і в інших областях, в тому числі в економіці. Надалі агресивність німецької сторони по відношенню до СРСР починає посилюватися. У січні 1934  р. Німеччина укладає пакт про ненапад з Польщею, окремі положення якого могли трактуватися як спрямовані проти СРСР. Ставало очевидним, що антикомунізм Гітлера був не тільки фактором ідеології, але і лежав в основі реальної політики нового німецького керівництва. Прагнучи не допустити військових конфліктів безпосередньо у своїх кордонів, СРСР запропонував німецької сторони виступити зі спільною заявою про обопільної зацікавленості в збереженні незалежності держав Прибалтики, але ця пропозиція не знайшла розуміння, що було з стурбованістю зустріли в Москві.

Збіг експансіоністських планів Німеччини і Японії, які прагнули до розширення своїх територій за рахунок СРСР, вело до поступового зближення між двома країнами-агресорами. 25 листопада 1936  р. між ними в Берліні було укладено угоду, одержало назву антикомінтернівського пакту. У тексті угоди, що підлягає публікації, проголошувалася необхідність протистояти поширенню у світі комуністичного впливу. Однак до офіційного договору між Німеччиною і Японією додавався секретний додатковий протокол, в якому цілі агресорів позначалися більш конкретно. У ньому головним ворогом фашистських держав називався вже не Комінтерн, а Радянський Союз, обговорювалися узгоджені дії на випадок війни однієї з договірних сторін з СРСР. У 1937 р. до Антикомінтернівський пакту приєдналася Італія, утворилася «вісь» Берлін-Рим-Токіо, своїм вістрям спрямована проти Радянського Союзу і на завоювання світового панування.