ВСТУП РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ МОВИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

Мова — це скарбниця духовних надбань нації, досвіду спів­життя, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах — фі­лософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова — це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою й поступу народу в загальносвітовому житті. Її характе­ризує єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність усіх її складниць. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не осібно, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюють усно й фіксують письмово. Мова є визначальною формою національної культури й насамперед першоджерелом літератури.

Літературна мова — варіант загальнонародної мови; загаль­нонаціональна мова, опрацьована майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями й ін.), вирізняється наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою красного письменства, освіти, науки, державних установ, ЗМІ, театру, кі­но тощо на противагу діалектам, просторіччю, жаргонові. Во­на має дві форми — усну й писемну, низку функційних стилів

.Модуль I

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Українська мова серед інших мов світу

Мовне питання неминуче припиняє бу­ти лише лінгвістичним, а стає також, і то счаста насамперед питанням політичним, соціальним і культурним.

Ю.Шевельов

Серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічують v сучасному сніті, більшість не мають писемності й державного « і.ітуеу, ними послуговується незначна кількість мовців. Укра- шсі.ка моїм належить до давньописемних мов, її писемність на- пічуг понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає унікальне місце Попа належить до східнослов’янської підгрупи і пон ят і.кої гілки індоєвропейської сім’ї мов, і найближчою до неї( білоруська.

До XVI ст. «мова, що тепер зветься українською, була відо­ма як руська. Однак ця назва почала вносити плутанину, від­коли Україну було приєднано до Росії, бо й росіяни позначали і пою мову прикметником «русский». Після певного терміну ва­тні., під час якого мову України намагалися відрізнювати від російської термінами на кшталт югоруський, малоруський тощо, окреслення «український» урешті перемогло, піднісшися від ре-

1. (опального до загальнонародного статусу» [76, с. 45]. Чужоземні дослідники підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, зазвичай зіставляючи її з італійською. Пока- іоио, що 1934 р. в Парижі відбувся своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, за французькою га фарсі. Українська літературна мова сформувалася на ґрун-

2. середиьонаддніпрянських говірок. Зачинателем нової україн- ( і.кої літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.

Закон «Про мови в Українській РСР», прийнятий ще 1989 p., безперечно застарів, так і не набувши юридичної сили та не давши імої и українській мові посісти належне місце, оскільки бракува­ло механізмів дієвого контролю за його дотримианням і санкцій за його порушення. Хоча у ст. 10 Конституції України закарбо­вано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціювання української мо­ви в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Упродовж сторіч Україна зазнавала від своїх найближчих сусі­дів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому дер­жавному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Уря­дове втручання... у внутрішні закони мови було радянським ви­находом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як і не вдавалася царська адміністрація дореволюцій­ної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску... Радянська система встановлює контроль над структурою україн­ської мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, гра­матичні форми, правописні й оргоепічні правила, а натомісць пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови... Боротьба відбувалася не лише в людській психіці, а й у самій мові [77, с. 173].

Вислід цієї політики ми відчуваємо й сьогодні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомісць у багатьох областях утворився своєрідний покруч — «суржик»¹.

Під цим поняттям розуміють недоладну мішанку залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеґрадованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш мов є результатом силувано вкоріненого почуття меншо­вартості, посередності тієї частині людності, яка для задоволь­няння певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до накинутої культури. Суржик проростає лише за умов, коли країна, а разом із нею її мова потрапляють у підлег- лість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії чинить руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтісняє, що означає — руйнує і саму душу народу, з якої нараз починає проростати цей мовний покруч. Суржик є небезпечний і шкідливий, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова примітивізує мислення людини. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку.

Суржик — це калічення мови, мовна безпорадність, брак чут- і я слова, хапання за перший-ліпший сурогат із чужої мови, па­сивний перехід на вторинний ширвжиток.

На відміну від «нормальної» мови, суржик не становить ста­більної системи. Навіть найменш підвладний змінам грама­тичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість уста­новлення виразних фонетичних характеристик цієї субмови.

Апологети асиметричного білінгвізму дбають радше не про дві, а про одну із двох мов (російську), бо їм так «льокче», вони гак «прівиклі». Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не лише зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Нін «підточує» її зсередини, створює грунт для її внутрішнього розпаду, активізуючи процеси змішування російської й україн­ської мов [38, с. 25, 29].

Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина «всеїдних» уже смакує іншими. «Фейс», «лейбл», «шоп», «маркет», «бутик», «ноу-хау», «єс!», «о’кей!» та ін. англомовні запозичення, поряд із полонізмами: «здибати», «злапати», «ніц» й ін. зазвичай можна почути сьогодні. «Дай Боже, щоб люди навчилися ан­глійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою «обще- понятною» [75, с. 99—101]. Це застереження одного з найвидат- ніших учених-мовознавців XX ст. Юрія Шевельова прозвучало па Першому міжнародному конгресі українских націоналістів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціо­налізації. Згідно з думкою О. Потебні, для народу, який денаціо­налізується, цілком природно складаються надто погані умови для інтелектуального розвитку; його розум припиняє бути само­стійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон’юнк­туру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінгвіст, «сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, па ослаблення енергії думки; на гидоту занедбання на місці ви­тіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаб­лення зв’язку молодого покоління з дорослими, який заступає лише слабкий зв’язок із чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідління. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильно майна і не обертаються в рабство гірших форм, денаціоналізаціявсе ж призводить до економічної та розумової залежності і стає джерелом страждань» [54, с. 271].

Утративши свою мову, нарід гине як окрема історична величина

і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови... є різні світогляди... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови має включати в себе все, що історія й філософія пов’язує із внутрішнім світом ЛЮДИНИ», — зазначав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Низький рівень живомовної культури — це необізнаність із мовними нормами, байдуже ставлення до свого мовлення, лінивство думки, мовна неохайність, невміння й небажання контролювати себе. Істотними причинами є також чужинецька мовна експансія й потурання їй високопосадовців усіх рівнів. Ві­ками активно діяв механізм розхитування норм, вірус зневаги до української мови. Утішає те, що чимало російськомовних укра­їнців відчуває прихований комплекс провини перед Україною, зокрема за втрату рідної мови.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, — це, передовсім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його іс­торії, культури. Адже мова — своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості — непростий процес. Лише лю­дина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсяк­час прагне правильно говорити, виявляти в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її — ілюзорна мрія, оскільки мова — це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як муд­ро зауважено, чужу мову можна вивчити за півроку, а свою слід учити все життя.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова ще довго будуть злободенними, оскільки їх адресовано «і живим, і ненарожденним».

Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, - а й дієвий засіб плекання цього почуття.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!Мова — містичне ядро нації.

О. Потебня

Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не було, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх верств і прошарків суспільства й кожної окремої людини.

Оскільки мова — явище суспільне, то не лише загибель су­спільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови і причиняє зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом мову. Мертвою стає мова, якою припиняють спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для цього суспільства, так і для мови.

Комунікативна функція. Мова — найважливіший засіб спілку­вання людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній

1. а інших галузях життя людства). У цій ролі вона має універ­сальний характер: нею можна передавати все те, що виражають, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих іасобів спілкування не може конкурувати у виразності з мовою.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом об­міну писемною продукцією. Комунікативна функція є важли­вий чинник розвитку мови. Спілкування — це не лише діалог конкретних осіб. Текст може також бути адресовано й уявному співбесідникові, і самому собі (внутрішнє мовлення), і ширшому чи вужчому загалові.

Пізнавальна (гносеологічна) функція. Мова є своєрідний засіб пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, люди­на користається не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто су­спільним досвідом, досконало знаючи мову, і бажано не одну. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна кар­ги на світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна фун­кція мови полягає не лише у сприйнятті, а й у нагромаджуванні досвіду суспільства, тому її називають ще акумулятивною. Во­на безпосередньо пов’язана із процесом мислення, формування

2. існування думки.

М

9

ислеоформлювана функція. Саме на цій функції мови наго­лошував й О. Потебня: «Мова є засіб не виражати готову думку,

2 Сучасна ділова моваа створювати її... вона відображає не світогляд, який уже склав­ся, а діяльність, що його складає». Формуючи думку, людина оперує мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чут­тєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення — це опе­рування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів припинили б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляють, протиставляють, поєднують, заперечують, порівнюють тощо спеціальними мовними засобами. Тому «мис­лити» означає «оперувати мовним матеріалом». Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовано думки. Цей обмін не завжди буває корисним для співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно думає, той ясно висловлюється».

Мова, що діалектично пов’язана з мисленням, є безпосе­реднє вираження дійсності, думки, визначальний складник мислення. Мислить (думає) ж людина тією мовою, яку най­ліпше знає — рідною. Отже, сам процес мислення має суто на­ціональну специфіку, безпосередньо залежну від національного характеру мови.

Націєтвірпа функція. Нація, котра втрачає свою рідну мову і приймає чужу, не має духовної самостійності, а завжди йде «на помочах», через що не виявляє ініціативи — цієї неодмінної умови духовного й матеріального поступу взагалі. За О. Потеб­нею, «...мова — містичне ядро нації, тобто щось об’єктивно дане, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси та що може видобутися на поверхню свідомості і стати керманичем усіх на­ціональних змагань у всіх ділянках життя» [73 а, с. 131]. З огляду на це лише на ґрунті національної мови, яка духовно обрамлює націю та оберігає її від асиміляції і розпорошення в інших духо­вних середовищах, можливий розвиток національної свідомості, пам’яті й національного пізнання.

Не втрачають актуальності й інші слова О. Потебні: «Усі укра­їнські бажання, які оминають мову, збудовані на піску». А ось думка Ю. Шевельова про далеко не другорядне явище: «... при значному використовуванні кальок мова поступово скоряється чужим для неї законам словотворення, пов’язання слів у реченні і може і часом зовсім утратити свою внутрішню своєрідність».

Спотворена ж мова примітивізує мислення людини. Про це свідчить і науковець Я. Радевич-Винницький: «Наївно вважати, що люди лише розмовляють суржиком. Вони ним також і дума­ють. Л цс призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості и невизначеності особистості, утрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Адже мова стиму- іює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку» [24, с. 97].

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторо­вому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо спільність і з поперед­никами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуаль­ний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено псі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, ві­кові й інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засіб спілкування, ідентифікації, тотожнення в межах певної спіль­ноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може правити за причину роз’єднання, сепарації, відокремлення, кон­фліктування й навіть ворожнечі.

Мова гуртує людей навіть більше, ніж класова, партійна, ре- іігійно-конфесійна приналежність, а іноді навіть більше, ніж етнічне походження [24, с. 85].

Естетична (поетична) функція. Мова — першоджерело культу­ри, оскільки вона є і її знаряддя, і водночас матеріал створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави ствер­джувати, що вона є становий хребет культури, її робітня і храм. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетично­го виховання. Мова має поетичну природу, навіть окреме слово це «малий твір мистецтва». Що ліпше знаємо мову, то по­пи іше перед нами розкриваються глибини того чи іншого твору. Іагальнонародне слово, крім інших, виконує й естетичну фун­кцію. Евфонія — одна з головних рис української мови, тому немилозвучні слова їй не властиві.

Культуроносна функція. Культуру кожного народу відображено й зафіксовано найперше в його мові. Щоб глибше пізнати ту чи пішу націю, потрібно знати її мову, яка виконує функції своє­рідного каналу зв’язку культур між народами. Репрезентуючи і пою мову, ми розповідаємо і про власну культуру, її традиції та ідобутки, збагачуючи світову культуру.

Мовою передаємо й естафету духовних цінностей від поко­ління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспіль- < гні мова, то надійніший зв’язок і багатша духовність наступних поколінь. Дотримування мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації. Людина, пізнаючи мову народу, прилучається до витоків неповторної ду­ховності нації, з часом стає її носієм і навіть творцем.

Номінативна (інформаційна, репрезентативна) функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й лише так існує у свідомості. Цей процес називають лінґволізацією — «омовлен- ням» світу. Мовні одиниці, передовсім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах за­фіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані лю­диною, але і її хибні уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо. Безперечно, що кожна мова становить неповторну картину дій­сності; по-різному мовно розчленовані в різних мовах однакові фрагменти світу й т. ін. А тому доля кожної мови, хай найменшої й найекзотичнішої, має правити за об’єкт постійної турботи не лише для носіїв цієї мови, але і для людства в цілому та для кожної порядної людини зосібна.

Експресивна² функція мови полягає в тому, що вона є універ­сальний засіб вияву внутрішнього світу людини. Кожний ін­дивід — це унікальний, неповторний світ, сфокусований у йо­го свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі, бажань. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова, оскільки, говорячи про будь-що, людина мимохіть говорить і про себе. Що досконаліше володієш мовою, то вираз­ніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те саме можна сказати і про націю.

Мовознавець І. Фаріон окрім зазначених функцій цілком слушно виокремлює ще й такі функції-категорії мови, як духов­на й матеріальна.

Це найголовніші, але далеко не всі мовні функції, усвідом­лення яких істотно впливає на ставлення до мови, глибину її ви­вчення й уживання.

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а розкриваються в тісній взаємодії. Відсутність чи нецілковитість уживання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, безперечно, відображається на долі народу.

Нарід творить мову, мова творить нарід. Стосовно долі україн­ської мови слушним видається тривожне занепокоєння Ю. Ше- вельова: «Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише в тому — бути їй чи не бути, а й у виборі своєї майбутньої струк­тури, і кожний з нас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде структурно. Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки кожен з нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі» [77, с. 206].Професійне мовлення — спілкування людей, носіїв будь-якого фаху за допомогою мови; мовна діяльність.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має першорядне значення. Вона обслуговує не лише сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з усіма його галузями, із соціальними відносинами, тому є складник соціальної сфери.

Час потребує по-новому розглянути питання функцій мови. Колишній поділ на професії «інтелігентні» й «неінтелігентні» иідходить у минуле. Основним критерієм стає знання фаху, рі­вень опанування професійною термінологією, уміння спілкува- і ися у виробничо-професійній сфері.

Науково-технічний поступ, перебудова соціально-економіч- пої й політичної системи в державі насичують нашу мову нови­ми поняттями, термінами. Водночас із підвищенням рівня знань представників різноманітних професій підвищуються й вимоги до їхнього професійного мовлення.

Ми стали свідками народження нових професій і формування їх мови. У зв’язку з упровадженням української мови на підпри­ємствах і в установах помітно збагачується словник різноманіт­них професій новою науково-технічною, суспільно-політичною Мексикою й термінологією.

Термінологія, що вживається у сфері професійного спілку- нання, існує у двох вимірах: як результат фіксації наукового пізнання (термінологічні словники) та функціювання (наукова й навчальна література).

Логічним є безпосередній зв’язок між загальновживаною

і а фаховою мовами, за якого лексичні одиниці вільно пере­ходять з однієї у другу. Безпосередньою відмінністю фахової мови від літературної є специфічна лексика, синтакса та слово- шір. Мовні знаки виявляють свої властивості у фахових мовах дещо по-іншому, ніж у загальнонаціональній мові: своєрідно реалізуються номінативність, звужуються прагматичні аспекти шачення, спостерігається асиметрія функцій і зміна сполучу­ваності [37, с. 209].

І Іоступ будь-якої галузі науки є неспинний рушій для з’яви нових чи переосмислювання або відмирання старих термінів. Нодночас, відродження національного самоусвідомлення дає підстави поновити питомі українські поняття традиційних га- пузей науки й техніки

.Знати мову фаху означає знати спеціальну термінологію, особ­ливості побудови синтаксичних конструкцій — тобто мати сфор­мовану мовну компетенцію, доречно і правильно використовува­ти ці знання на практиці.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допома­гає ліпше орієнтуватися у складній виробничій ситуації, у кон­тактах із представниками свого та спорідненого фахів.

Професійна майстерність фахівця передбачає також ґрунтов­ні спеціальні знання, уміння спілкуватися в колективі з додер­жанням норм професійного мовлення, оскільки мова потрібна фахівцям не як сукупність правил, а як засіб самоформування й самореалізації особистості.

Мовна норма

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила й засади, які стали визначальними та обов’язковими для сучас­них носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко (Іларіон): «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й ви­мова, тільки один правопис» [45, с. 218].

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих, усталених правил, що відповідають системі мови і сприймаються її носіями як зразок спілкування в певний термін розвитку мови й суспіль­ства. Саме ними керуються мовці в усному й писемному мовлен­ні, і саме вони є обов’язковими для всіх її носіїв.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкові правильність, точність, логічність, чистота і яс­ність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованос- гі може правити звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполука й будь-яке речення. Але слід пам’ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки змі­нюється разом із розвитком суспільства.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у приклад­ному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках з мисленням і психологічними чинниками, — усі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим чинником: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з дру-

того — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний чинник норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний чин­ник мови взагалі. Адже норма нерозривно пов’язана саме із су­спільно-комунікативною функцією мови [49, с. 9].

Таблиця 1 Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
1	2	3
графічні	відображення звуків на письмі	робочі, а не робочи; чотирма, а не чотирьма
орфогра­ фічні	написання слів згідно з чинним правописом	гніт у діжці — Гніт у гасовій лампі; феєрверк, а не фейєрверк; фін, а не фінн; на-гора, а не нагора
грама­ тичні	творення слів, уживання форм слів, побудову словосполук, речень	у Р. відмінку чагарнику, а не чагарника; у Кл. відмінку Оксано Яківно, а не Оксана Яківна; добродію Оле'же, а не добродій Олег
акценто­ логічні	наголошування у слові та слова у реченні	вигода — вигода, значити — значити; Ми були першими. Ми були першими. Ми були першими.
лексичні	слововживання у властивих їм значеннях від­повідно до зміс­ту на сучасному етапі	надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима
морфо­ логічні, синтак­ сичні	уживання мор­фем керування, узгодження, по­єднання й роз­міщення слів, речень	найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року; звіт завідувача кафедри, а не звіт завідуючого кафедри; Повідомлення надіслані за призна­ченням, а не За призначенням повідом­лення надіслані
стилі­ стичні	відбору мовних складниць від­повідно до умов спілкування	Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга
пункту- 1 иційні	уживання роз­ділових знаків	Приймати, не можна залишати; Приймати не можна, залишати

Ці правила оберігають літературну мову від проникання в неї суржику, сленґу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

• фонетичні — їх порушування утруднює вимову: збіг кіль­кох приголосних, зіяння, зсув наголосу;

• лексико-фразеологічні — їх порушування переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладені словосполуки: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких сло­восполучень;

• морфологічні — їх порушування утруднює словозмінні па­радигми: збочення у відмінкових формах, аномальне сту­пенювання;

• синтаксичні — їх порушування ламають нормативність мовних словосполучень і речень: заміна звичайного поряд­ку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови;

• орфографічні — їх порушування суперечить вимогам су­часного правопису: відкидання великої літери, довільне її вживання, відмова від дефісів; ^г

• пунктуаційні — їх порушування не відповідає чинним пра­вилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, цілковите або часткове ігнорування знаків пунктуації.

Отже, норма літературної мови — це реальний, історично зу­мовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі й нормі мови і становить єдину можливість або найліп­ший для конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку зі співвідносних фактів загально­народної (національної) мови у процесі спілкування [49, с. 94].

Літературна мова має дві форми використовування.

1. Писемну, пов’язану з усіма зазначеними в наведеній раніше таблиці нормами, окрім орфоепічної та акцентної, які регулю­ють вимову й наголос.

2. Усну — розмовно-літературний стиль, що осягає всі норми, окрім орфографічної та графічної.

Культура усного й писемного спілкування передбачає доско­нале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.

Функційні стилі сучасної української літературної мови

Стиль — це властиві слова на своєму місці.

Д. Свіфт

Стиль³ літературної мови — різновид мови (її функційна під- система), що схарактеризована відбором таких засобів із багато­манітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завдан­ням спілкування в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору

іі ефективного вживання системи мовних засобів із певною ме­тою в конкретних умовах та обставинах.

Кожний стиль має:

1. сферу поширення й уживання (коло мовців);

2. функційне призначення (регулювання стосунків, повідом­лення, вплив, спілкування тощо);

3. основні ознаки (форма та спосіб викладу);

4. систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фра­зеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складники конкретизують, оберігають, певною мірою реґ- иамонтують, унормовують кожний стиль і роблять його досить і її й ким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частина літературної, вона не заперечує останню, а ли­ше використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним і іилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нор­мативні для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони іакож можуть мати забарвлення офіційності, якщо їх уживання пуле стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різнови­ді и, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері і пілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб фун- кціювання певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить f>e іпосередньо від основних функцій мови — спілкування, по- підомлення і дії, впливу.

Нисокорозвинута сучасна літературна українська мова має розга­лужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, офіційно- діловий, науковий, публіцистичний, епістолярний і конфесійний.

Для розрізнення стилів важливе значення мають форми мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають

усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилеві, а іншим — переважно писемна. Оскіль­ки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова. Якщо розмовно­му стилеві притаманний діалог/полілог, то іншим — зазвичай монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним є те, що вони — різновиди однієї мови, представ­ляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в різ­номанітних сферах і галузях [47, с. 108—109].

У межах кожного функційного стилю сформовано свої різно­види — підстилі, які точніше й доцільніше допомагають відобра­жати певні види спілкування й реалізувати конкретні завдання.

Поряд із функційними стилями, ураховуючи характер екс­пресивності мовних складників, вирізняємо їх різновиди: уро­чистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гуморис­тичний, сатиричний тощо.

Розмовний стиль. Сфера вживанню — усне повсякденне спіл­кування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Пер­ше — нереґламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регла­ментоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планують, не ви­значають його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, про­гнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть зачіпати різні, здебіль­шого не пов’язані теми, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова зазвичай не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’я­занню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні;

• усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальна);

• невимушеність спілкування;

• непідготовленість до спілкування (неформальна); уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, павзи, інтонації);

уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жес­ти, міміка);

• емоційні реакції;

• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, ак­центувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми й ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарв­лення, зниженості);

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, одно­складові);

часте вживання різноманітних займенників, дієслів із дво ма префіксами (попо-, пона-, поза-);

специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо; заміна термінів розмовними словами (електропотяг — елек­тричка, бетонна дорога — бетонка, залікова книжка — за- ліковка).

Розмовний стиль має два підстилі:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги й полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, н к у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх нідчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Публіцистичний стиль. Сфера вживання — громадсько-полі- іична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на- нчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропагандистськими методами розв’язу­вати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську пози­цію, змінити погляди чи сформувати нові; пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та ак­тивна агітація, щоб утілити їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• стоп точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасни­ків, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експре- сивною образністю;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негатив­ного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенден­ційний характер;

• наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол тощо).

Основні мовні засоби:

• синтез складників наукового, офіційно-ділового, худож­нього й розмовного стилів;

• насичення лексики суспільно-політичними й соціально- економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

• використання багатозначної образної лексики, емоційно- оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір й ін;), екс­пресивних сталих словосполук (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне зо­лото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені пла­нети — ліси й ін.);

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових й інших термінів (орбіти співпраці, старт президентських перегонів, парламентський хор, право­флангові змагання, ножиці цін, кредитна стеля й под.);

• використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, - ація й ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- й ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний)',

• різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого ти­пу з повторюваними сполучниками й ін.;

• влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями

і способами подання інформації поділяють на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів­ки, радіо, телевізія тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есей (короткий нарис вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні стат­ті, огляди, рецензії тощо).

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднан­ня всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої перекон- іт пості та вірогідності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовують у творчій діяльності, рі іних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найістотнішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

• образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

• поетичний опис словом подій навіть у прозових і драма­тичних творах;

• естетика мовлення, призначення якої — розбудити в чита­ча почуття прекрасного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесе­не, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жар­тівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо);

• зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафо­ри, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійс­ності;

• відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь- якого нормування;

• визначальним є суб’єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворен- ня автора спрямоване на світосприйняття й інтелект чи­тача).

Основні мовні засоби:

• наявність багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

• уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, ан­тонімів, омонімів, фразеологізмів);

• запровадження авторських новотворів (слів, значень, ви­словів), формування індивідуального стилю митця;

• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних складників, навіть жаргонізмів;

• поширене застосовування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Нар. тв.); особових (у теперішньому й майбут­ньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (J1. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі ули- ці кричать: нехай, нехай живе свобода! (ТІ. Тичина);

• широке вживання речень різноманітних типів, синтаксич­них зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

• представлено абсолютно всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучнико­вість, безсполучниковість тощо).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяють на підстилі, які мають особливості мовного зорганізування тексту:

а) епічні (епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти­ка, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Сфера вживання — наукова діяльність, нау­ково-технічний поступ, освіта.

Основне призначення — викладати наслідки досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтовувати гіпотези, доводити істинність теорій, класифікувати й систематизувати знання, роз’яснювати явища, активізуючи інтелект читача для їх усвідомлення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об’єктивний аналіз;

• точність і небагатослівність висловлювань;

• аргументація й переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

• значною кількістю наукової термінології (транскрип­ція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомова маса й т. ін.);

наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем ма­тематичних, фізичних, хімічних й ін. знаків і значків; оперуванням абстрактними, переважно чужомовними, сло­вами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифр та ін.); уживанням суто наукової фразеології, стійких терміноло­гічних словосполук;

залученням цитат і посилань на першоджерела; здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики;

• наявністю виразної композиційної структури тексту (по­слідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

• наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагаль­нених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додат­ково характеризують дії, предмети та явища;

• специфічною монологічністю текстів;

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних висловів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки й осві- і и має такі підстилі:

а) власне науковий (монографія, рецензія, стаття, наукова до­повідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, рефе­рат, тези), який поділяють на науково-технічні й науково- гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовують для дохідливого, при­ступного викладу інформації про наслідки складних до­сліджень нефахівцям, уживаючи в неспеціальних часопи­сах і книгах навіть засоби художнього й публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний — зреалізовують у підручниках, лек­ціях, бесідах для приступного, логічного й образного ви­кладу, що не виключає використання первнів емоційності.

Епістолярний стиль. Сфера вживання — приватне листування.

І Іей стиль може бути складницею інших стилів, наприклад крас­ного письменства, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, Листиз хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф.Честерфілда йін.).

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкрито іміст листа; кінцівка, де підсумовують написане, й іноді пост­скриптум (P. S. — припис до закінченого листа після підпису)

.Основні мовні засоби — поєднання складників художнього, публіцистичного й розмовного стилів.

Упродовж сторіч він, як і всі стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став стислішим (телеграфним), має скороче­ний обсяг обов’язкових раніше вступних звертань і завершаль­них формулювань увічливості.

Конфесійний стиль. Сфера вживання — релігія й церква.

Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюють (реалізують) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії й інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

• суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведнос- ти, гріховність тіла, усі люди — Божий храм);

• непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити⁴);

• значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую инший, неруко­творний⁵);

• наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочис­тість, піднесеність, риторичні звороти, наявність зазначених раніше виражальних засобів і поділ на такі підстилі: публіцис­тичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських

і давньонаціональних цінностей зобов’язує нас уважніше стави­тися до конфесійного стилю як до складника загальнонаціональ­ної культурно-духовної скарбниці та складника нашої історії.

Офіційно-діловий стиль

У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано: «Мо­вою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, уста­нов, організацій є українська мова».

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функційний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громад­ському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до вираз- ио-об’єктивних стилів; вирізняється найвищою мірою книжнос­ті, виконуючи зазвичай настановчо-інформативні й регулюваль­но-роз’яснювальні функції.

Основне призначення — регулювати офіційні ділові стосунки га обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуа­ціях.

Під функційним різновидом мови слід розуміти систему мов­них одиниць, прийомів їх виокремлення й уживання, визначе­них соціальними завданнями.

Мовленню у сфері управління притаманна низка специфіч­них особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи

іі ланки управління — організації, заклади, підприємства, по­садовці, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи н ієрархії органів управління, її компетенції, функційноп зміс­ту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентовані чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, неза­лежно від того, хто є безпосередній укладач документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційний автор та адресат до­кумента зазвичай є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування і конкретна адресність інформації.

Істотним чинником ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність — це завжди «гра за правилами». Як ви­си ід цього — повторність управлінської інформації приводить до регулярного вживання однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є те­матична обмеженість кола завдань, що розв’язує організація, .і це безперечно є наслідок певної стабільності її функцій. От- ке, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації и умовах ділового спілкування:

• офіційний характер;

• адресність; повторність; тематична обмеженість.

Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому зна­ченні;

• точність і ясність мають поєднуватися з невелемовністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

• документальність (кожний офіційний папір має риси доку­мента), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дає змогу тривалий час зберігати традиційні стабільні форми;

• наявність усталених одноманітних мовних зворотів, високе стандартування вислову;

• суворе регламентування тексту; щоб зорганізувати текст, його поділяють на параграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальні у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх уживання в текстах ділових (управлін­ських) документів.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою тра­диційною ознакою досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно-діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:

• додержання основних загальномовних і функційно-стиліс- тичних мовних норм;

• слова й вислови, безпосередньо пов’язані з думкою, мають стояти в тексті якнайближче;

• дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного

і граматичного зв’язку між реченнями, що містять окремі судження;

• уставні речення, застереження, супровідні твердження, будь-які відхилення від основної думки мають значно по­ступатися обсягом перед викладом основної думки [49, с. 170-171].

У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформовано такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дають змогу найефек­тивніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, а саме:

1. використовування суспільно-політичної та адміністратив­но-канцелярської термінології (функціювання закладу, узя­ти участь, регламентування дій)',

2. уживання фразеології лише специфічного штибу (ініціюва­ти питання, висунути пропозицію, розв’язати проблему)',

3. відсутність у тексті будь-якої авторської мовної індивіду­альності й емоційно-експресивної лексики;

4. зведення до мінімуму синонімії, щоби не спричиняти дво­значності сприймання;

5. уживання безособових і наказових форм дієслів у формі те­перішнього часу із зазначенням черговості, постійності дії⁶;

(>) регламентування розміщення й будови тексту; обсяг основ­них частин з обов’язковими стандартними стійкими висло­вами⁷, певними кліше (що дає змогу користуватися готови­ми бланками);

7. обмежене вживання складних речень із сурядним і під­рядним зв’язком, натомісць широке вживання безсполуч­никових, простих поширених (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька до­датків при одному з головних членів речення тощо).

ОДС має такі функційні підстилі:

Законодавчий — використовують у законотвірній сфері. Він регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між при­паї ними особами, між державою і приватними та службовими особами. Зреалізовується в Конституції, законах, указах, стату- іах, постановах й ін.

Дипломатичний — використовують у сфері міждержавних офі­ційно-ділових стосунків у царині політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Зреалізовується в конвенціях (між­народних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (звернен­нях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультимату­мах і т. ін.

Юридичний — використовують у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує

іі регламентує правові та конфліктні відносини:

• між державою й підприємствами та організаціями всіх форм власності;

• між підприємствами, організаціями, установами;

• між державою і приватними особами;

• між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

• між приватними особами.

Зреалізовується в актах, позовних заявах, протоколах, поста­новах, запитах, повідомленнях й ін.

• Адміністративно-канцелярський — використовують у профе- ( піно-виробничій сфері, правових відносинах і справникарстві. Пін обслуговує й регламентує:службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування;

• службові відносини між структурними підрозділами одно­го підпорядкування;

• службові відносини між приватною особою й організацією, установою, закладом і навпаки;

• приватні (неофіційні) відносини між окремими громадя­нами.

Зреалізовується в офіційній кореспонденції (листах), догово­рах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, дору­ченнях, розписках та ін.

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової/вироб­ничої сфери. Це — одна з передумов злиття наукового й офіцій­но-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функціювання в єдиному часі та просторі. Ці два стилі не лише функційно близькі — вони є споріднені походженням, що принципово уможливлює їхнє зближення в умоаах історичної потреби. За час становлення ці два стилі «поряд із процесами дивергенції⁸ завжди показували багато пунктів конвергенції⁹, і як вислід утворився складний конгломерат схожих спільностей і пізні­ших сходжень та взаємопроникнень» [36, с. 127]. Нині триває процес відродження — на якісно новому рівні — книжної мови (а українці, як відомо, мали високорозвинену книжну мову ще в XIV—XVI ст.).

Той факт, що більшість сучасних людей задіяно в науково-Ви- робничій сфері, є причиною взаємопроникнення інших різнови­дів мови — писемної (книжної) й розмовної (яку не обмежують лише розмовно-побутовим стилем). Розмовний стиль уже має істотно виявлений різновид — розмовно-офіційний (професій­ний), тобто мову, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах.

Формулюючи поняття «ділова мова», слід мати на увазі при­наймні три сучасні стилі — офіційно-діловий, науковий, роз­мовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле застосовуван­ня цих засобів — обов’язкова умова досягання успіхів у профе­сійній сфері.

Із часу введення курсу «Ділова українська мова» у вишах від­булася певна переорієнтація щодо розуміння самого предмета никладання.

Низький рівень культури усної й писемної ділової мови і причинений багатьма чинниками як об’єктивного, так і суб’єк- гииного типу, серед яких основними є:

1. Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються пев- і кію категорією суспільства як такі, що є обов’язкові, щоб досяг- і п успіхів у службовій кар’єрі.

2. Невміння відрізняти явища, одиниці, структури однієї мо- пи від іншої в умовах функціювання на одній території двох і більше мов.

3. Відсутність навичок користування довідковою літературою, і її-достатність такої, завелика вартість подібних видань (словни- кіп, енциклопедій, довідників тощо).

4. Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий під- \ ід у розв’язанні різноманітних проблем як загального характеру, і ік і в офіційній сфері.

5. Спрощений підхід до вивчення як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок — невміння враховувати кон­кретні чинники, що впливають на ситуацію [43, с. 8].

***

Аналізуючи будь-який стиль, слід рухатися від простого до і к даднішого, а саме:

1. Основна функція.

2. Сфера вживання.

3. Призначення.

4. Головні ознаки.

5. Форма мови.

(>. Жанр.

7. Особливості мовних засобів (фонетики, лексики, словотво­ру, морфології, синтакси).

Стиль мовлення, підстиль.МОВА ДОКУМЕНТІВ

Загальні вимоги до укладання й оформлювання

Документ і його функції

Справникарство (справочинство) — це документування й зор- ганізування роботи з документами, що осягає сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укладання та опрацювання.

Сучасний термін «документаційне забезпечення управління» є інформаційно-технологічним складником в сучасному зорга- нізувапні справникарства.

Результат документування є документ — зафіксована на ма­теріальному носієві інформація з реквізитами, які дають змогу її ідентифікувати. Носій — це матеріальний об’єкт, який вико­ристовують, щоб закріпити та зберегти на ньому мовну, звукову чи зображувальну інформацію, у тому числі й у перетвореному вигляді.

Окрім паперу використовують і нові носії — магнетні стрічки, дискети, диски, які дають змогу застосовувати сучасні технічні й автоматизовані засоби.

Документування — регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Юридична сила — здатність офіційного документа, надана йо­му чинним законодавством, компетенцією органу, що його ви­дав, й усталеним порядком його оформлювання. Юридична си­ла документа забезпечена встановленим для кожного різновиду документів комплексом реквізитів¹⁰ — обов’язкових складників укладання документа.

Держстандартом установлений не лише склад реквізитів, але й зони, і послідовність їх розміщення на документі. Сукупність реквізитів і схема їх розміщення на документі складають його формуляр¹¹.

Наявність формуляра забезпечує спільність документування і спільність документації як у межах одного закладу, так і в ціло­му у країні.

У соціальному плані будь-який офіційний документ по- ліфункційний, тобто виконує кілька функцій, що й дає змогу йому задовольняти різноманітні людські потреби.

До загальних функцій документа належать:

Інформаційна — будь-який документ створюють, щоб зберегти інформацію, оскільки потреба її зафіксувати — причина укла­дання документа.

Соціальна — документ є соціально значущий об’єкт, оскільки ііого з’яву спричинила та чи інша соціальна потреба.

Комунікативна — документ є засіб зв’язку між окремими склад- іпіками офіційної, громадської структури (закладами, установа­ми, фірмами тощо).

Культурна — документ є засіб фіксування та передавання куль­турних традицій, що найліпше простежити на значних комплек­сах документів (науково-технічної сфери), де відображено рівень наукового, технічного й культурного розвитку суспільства.

До специфічних функцій документа належать:

Управлінська — документ є інструмент управління; ця фун­кція притаманна низці певних документів (плановим, звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які створюють, щоб зреалізу­вати завдання управління.

Правова — документ є засіб закріплення і змін правових норм та правовідносин у суспільстві; ця функція є визначальна в за­конодавчих і правових нормативних актах, що створюють для фіксації правових норм та правовідносин, а також будь-які до­кументи, які набувають правової функції тимчасово (для вико­ристання як судовий доказ).

Історична — коли документ є джерело історичних відомостей про розвиток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оператив­ну дієву роль і надійдуть до архіву на зберігання.

Будь-який документ є складник відповідної системи доку­ментації.

Система документації — це сукупність (спільність) певних до- і ументів, взаємопов’язаних ознаками походження, призначення, ппду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх укладання.

Офіційні (службові) документи залежно від сфери їх засто- ( ування та функціювання поділяють на управлінські, наукові, іехнічні (конструкторські), технологічні, виробничі й ін. Але дише управлінські документи забезпечують порядок управління об’єктів як у межах усієї держави, так і в окремій організації.

Основними комплексами всієї документації є: організаційно-правова документація; планова документація;

інформаційно-довідкова й довідково-аналітична докумен­тація;

• звітна документація;

• документація щодо особового складу (кадрова);

• фінансова документація (бухгалтерський облік і звітність);

• документація з матеріально-технічного забезпечення;

• договірна документація;

• документація з документаційного й інформаційного забез­печення діяльності закладів.

Окрім зазначених, є ще спеціалізована (відомча) документа­ція, яка відображає діяльність певного закладу (медична, вій­ськова, театральна й ін.).

Критерії класифікації документів

Головною класифікаційною ознакою конкретного документа є його зміст, зосібна, відношення зафіксованої в ньому інфор­мації до особи, структури, предмета або до напряму діяльності укладача чи адресата. Відповідно до цього і згідно з унормо­ваними вимогами (див. попередній розділ) за ознаками класи­фікації та групами вирізняють такі види документів:

Таблиця 2 Ознаки класифікації	Групи
1	2
за найменуванням/ назвою12 за змістом і спеціа­лізацією	автобіографія, акт, довідка, доручення, заява, інструкція, лист, протокол й ін.; загальні; з адміністративних питань; з питань планування оперативної діяльності; з питань підготовки й розподілу кадрів; спеціалізовані: з фінансово-розрахункових і комерційних питань, бухгалтерського обліку, постачально-збутові, зовнішньоторговельної та кредитної діяльності й ін.
за призначенням	щодо особового складу: організаційно-роз­порядчі, кадрово-контрактні; довідково-ін­формаційні; господарсько-договірні; облі- ково-фінансові, господарсько-претензійні, зовнішньоекономічні

1	2
іа походженням	службові (офіційні) — укладаються праців­никами, які офіційно уповноважені від імені установи, закладу розв’язувати службові пи­тання; особисті (приватні) — укладаються будь-якою особою для розв’язування індивідуальних питань
іа місцем укла­дання	внутрішні, що мають чинність у межах уста­нови, закладу, де їх укладено; зовнішні, що є чинник/результат спілкуван­ня з іншими підприємствами, організаціями, особами
та напрямом (спря­муванням)	вступні, що надходять до закладу, підприєм­ства, фірми; виступні, що адресовані за межі установи, організації
ш способом виго­товлення, струк­турними ознаками (формою) і ступе­нем стандартуван- пя й реґламенту- вання	стандартні, типові — укладають на трафарет­них, бланкових паперах із захисними симво­лами в суворо регламентованій послідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом, військо­вий квиток тощо); нестандартні, нереґламентовані — лише певну частину даних готують заздалегідь (довідка, перепустка, типові листи, положення, ін­струкції тощо); індивідуальні — укладають за загальними принципами й формою, але автор-укладач довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від конкретної ситуації (автобіогра­фія, резюме, звіт, протокол, оголошення, за­прошення й ін.)
ні ступенем склад­ності (кількість відображених пи­тань, фактів)	прості (односкладні) — відображають одне питання чи один факт; складні — відображають два й більше питань чи фактів
іа стадіями ство­рення	оригінали; копії (відпуски, витяги, дублікати)
іа терміном вико­нання	звичайні безстрокові (нетермінові) — викону­ють (опрацьовують) за чергою

(’учасна ділова мова

33

1	2
за терміном вико­нання	термінові — укладають за визначеним завчас­но терміном виконання, а також телеграми, телефонограми й под.; надто термінові — зі спеціальною позначкою терміну
за ступенем глас­ності (таємності)	звичайні (нетаємні) — для загального корис­тування; для службового користування (ДСК); таємні (Т) й цілком таємні (ЦТ) — для обме­женого користування1
за юридичною си­лою	справжні — чинні, нечинні; підробні — фальсифікати
за технікою відтво­рення	рукописні; відтворені механічним способом
за терміном збері­гання	тимчасового (до 10 років) зберігання; тривалого (понад 10 років) зберігання; постійного зберігання
за носієм	на папері, фотоплівці, магнетній стрічці, пер­фострічці, диску, дискеті тощо

Документи поділяють за призначенням і за найменуван­ням. Останні можуть мати однакову назву, але виконувати різні

функції.

Таблиця З Призначення (спеціалізація)	Назва (найменування)
1	2
Документи в управлінській діяльності
Організаційні документи	Положення Статут Інструкція Правила
Розпорядчі документи	Постанова Ухвала Розпорядження

1 Ці документи мають відповідну позначку вгорі праворуч, а користування ни­ми попередньо обумовлено угодою, розпискою тощо про міру відповідальності в разі розголошування їхнього змісту.

1	2
	Накази й витяги з наказів Указівки
Довідково-інформа­	Акти
ційні документи	Відгуки Висновки Довідки Доповіді Службові, доповідні й пояснювальні записки Запрошення (повідомлення) Пропозиції Подання. Клопотання Звіти Огляди Плани робіт Оголошення Протоколи й витяги із протоколів Службові листи (офіційна кореспонденція) Телеграми Факси Телефонограми
Документи з кадро­	Автобіографії
во-контрактових	Заяви
питань	Контракти Особові листки (анкети) Угоди
Особисті	Характеристики
офіційні	Доручення
документи	Заповіти Заяви Посвідчення Розписки Скарги Резюме
	Списки. Переліки
( меціалізована документація
Документи з госпо-	Договір на постачання
нарсько-договірної	Договір підряду
II ЦІЛЬНОСТІ	Договір на матеріальну відповідальність Договір на спільну діяльність Договори оренди обладнання, транспорту, приміщення

1	2
Документи з госпо­	Договори щодо створення нових форм гос­
дарсько-договірної	подарювання
діяльності	Господарські договори в науковій діяльності Договори про взаємовідносини підприємств і банку
Документи з посеред­	Договори про надання посередницьких по­
ницької діяльності	слуг Договір про інформаційне обслуговування
Документи з госпо-	Протоколи розбіжностей до договорів
дарсько-претензійної	Комерційні акти
діяльності	Претензійні листи Позовні заяви
Документи	Договір на здійснення кредитно-розрахун­
в банківській	кового обслуговування
діяльності	Договір на депозитний вклад Кредитний договір Договір про спільну діяльність Договір лізингу (лізингова угода) Договір про пайовий внесок
Обліково-фінансові	Акт
документи	Відмова від акцепту Відомість Гарантійний лист Заява-зобов’язання Заявка Квитанція Накладна Оформлення відкриття рахунка в банку Заява Картка зі зразками підписів Чекові книжки (чеки) Реєстр чеків Платіжне доручення
Документи щодо	Контракти
зорганізування зов­	Додаток (до контракту)
нішньоекономічної	Запис бесіди
діяльності	Протокол намірів Договір Статут
Документи в реклам­	Договір
ній діяльності	Угода

Вимоги до укладання й оформлювання документів

Писемне регулювання ділових стосунків у державно-право- пііі і суспільно-виробничій сферах, обслуговування громадських потреб людей у побутових ситуаціях здійснюють діловими папе­рами, документами¹.

Розрізняють кілька значень поняття «документ»:

1. Письмове офіційне свідчення, доказ юридичної сили, за­фіксований на спеціальному папері (паспорт, свідоцтво про на­родження, диплом про освіту й ін.).

2. Діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, під- гнерджує дії, повноваження чи права конкретної особи (закон, іікт, протокол, заповіт, доручення й ін.).

3. Матеріальний об’єкт, у якому міститься певна інформація (перфокарта, дискета, файл, кіно- та фотоплівка й ін.).

4. Історично вірогідні письмові джерела (грамота, указ й ін.).

Отже, документ — матеріальний об’єкт, що містить зафіксовану

інформацію, оформлену в усталеному порядку, і має відповідно по чинного законодавства юридичну силу, щоб виконати кон­кретні, йому призначені функції.

Документи широко вживають у повсякденні як джерела й но- ' п інформації, вони сприяють удосконаленню внутрішньої зор- ппіїтції та зовнішніх стосунків, поліпшенню роботи, функцію-

іі.н м по закладів, підприємств чи організацій, а також є підставою і ия прийняття рішень, узагальнень та проведення довідково-по- шу кової роботи.

Оскільки документи є засобом засвідчення, доведення певних фпктів, що мають життєво важливі наслідки, кожний із них має чимале правове (юридичне) навантаження.

Кожний документ укладають згідно з усталеними нормами та припилами, які є стабільні (канонічні) для конкретного виду, але т і поїш мають відповідати таким вимогам:

пе суперечити чинному законодавству держави, нормам юридичного й адміністративного права, директивним по­ложенням конкретних керівних органів; иидаватися лише відповідними повноважними органами або службовцями згідно з їх компетенцією; нідповідати своєму призначенню, назві й укладатися за іістановленою формою;

Документ (від латин, documentum) — доказ, свідоцтво, взірець, повчальний ІІрИКЛІІЛ.

• бути вірогідними, переконливими й відповідати меті та за­вданням конкретного закладу, установи тощо або їх керів­ництва (базуючись на фактах, містити конкретні і змістов­ні пропозиції та вказівки);

• бути належним чином зредагованими (грамотними) й оформ­леними, розбірливими та охайними.

Більшість документів мають бути придатними до тривалого зберігання.

Дотримування цих вимог дає змогу оперативно отримати й опра­цювати потрібну інформацію, вчасно вжити доцільних заходів, зробити процес управління стабільним, передбачуваним і ре­зультативним.

Оформлювання сторінки

У справникарстві є певні вимоги і правила щодо оформлю­вання сторінки та її нумерації.

Організаційно-розпорядчі документи укладають на аркуші форматом А4 (294x210 мм) й А5 (146x210 мм). Ліворуч залиша­ють вільний берег у 30 мм, щоб підклеїти, підшити чи затисну­ти документ, праворуч — не менше 10 мм; верхній і нижній — 20 мм (для формату А4) й 16 мм (для формату А5).

Нумерація сторінок. Документ, який займає одну сторінку, не нумерують. У документах, що укладено на двох і більше арку­шах (з одного боку), нумерація починається із другого аркуша арабською цифрою 2 посередині верхнього або нижнього берега на відстані не менше 10 мм від краю. Біля цифр не пишемо жод­них позначок чи символів.

Якщо документ укладено з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначають у верхньому кутку праворуч, а парні — лі­воруч.

Текст документів, оформлених на аркуші формату А4, дру­кують за 1,5 міжрядкового проміжку, а формату А5 — за 1—1,5 міжрядкового проміжку.

Реквізити документа (крім тексту), що містять кілька рядків, друкують за 1 міжрядковий проміжок. Складники реквізитів «адресат», «Гриф затвердження», «Гриф погодження» відокрем­люють один від одного 1,5—2 міжрядковими проміжками, на­приклад