15.3. Економічні та соціальні наслідки інфляції

Наслідки інфляції складні й різноманітні. Найбільші її темпи сприяють зростанню цін і норми прибутку, тобто пожвавленню ділової активності. Однак з поглибленням інфляція перетворюється на серйозну соціально-економічну проблему та спричинює такі наслідки, як:

• знецінювання нагромаджень, які зберігаються у вигляді грошей, банківських внесків або цінних паперів;

• зменшення рівня поточного споживання навіть в умовах індексації доходів, яка ніколи не буває 100%-ю;

• гальмування НТП внаслідок нестабільності цін і невизначеності доходів у майбутньому;

• зниження регулювальної функції цін — ціна перестає бути орієнтиром для руху ресурсів і продуктів (інфляція дезорієнтує підприємців і споживачів щодо напряму капіталовкладень);

• зниження темпів економічного розвитку, переорієнтація на спекулятивну діяльність;

• зниження стимулів до праці через знецінювання додаткових доходів;

• поглиблення соціальної нерівності — багаті прошарки населення не змінюють свою структуру споживання, тому що мають чималі доходи та нагромадження, а збіднілі верстви переключаються на більш дешеві товари;

• скорочення реальних доходів — якщо номінальний дохід зростає повільніше, ніж інфляція, то реальний дохід знижується;

• втрати отримувачів фіксованих доходів (за умов відсутності індексації) — державних службовців, пенсіонерів, студентів, людей, які живуть на соціальну допомогу, та ін.;

• програш кредиторів, які позичили гроші в минулому позичальникам — якщо в договорі не передбачено інфляцію, то сума кредиту повертається знеціненими грошима;

• висока вірогідність банкрутства економічних суб'єктів (підприємств, банків та ін.);

• соціальні конфлікти — страйки, масові невдоволення;

• психологічні наслідки (самогубства, наркоманія, крадіжки та ін.).

Водночас інфляція у певному сенсі вигідна деяким господарським суб'єктам:

• державі, яка має виключне право друку грошей і може в період інфляції покрити дефіцит бюджету звичайною грошовою емісією;

• комерційним банкам, тому що в період інфляції підвищується швидкість обертання грошей, оскільки люди прагнуть швидше витрачати гроші;

• монополіям та олігополіям, які самі сприяють підвищенню цін;

• отримувачам нефіксованих доходів, особливо якщо їхні номінальні доходи випереджають щораз більший рівень цін;

• дебіторам (позичальникам), які повернуть борг знеціненими грошима.

15.4. Заходи антиінфляційної політики у розвинених країнах і в перехідній економіці

Повністю ліквідувати інфляцію в сучасній економіці неможливо, тому що неможливо викоренити її причини — монополізм економіки, структурні кризи, ВПК, війни, дефіцит бюджету та ін. Тому держава веде боротьбу не з причинами інфляції, а з її наслідками. Переслідується мета зробити інфляцію керованою, а її темп — по­мірним. Для цього розробляють комплекс спеціальних державних заходів, які на­зиваються антиінфляційною політикою.

Антиінфляційна політика — це способи державного регулювання інфляції, спрямовані на її підтримання на помірному рівні та зменшення негативних наслідків для економіки та суспільства.

У світовій практиці існує певний набір більш-менш ефективних методів боротьби з інфляцією:

державний контроль над цінами (їх заморожування або встановлення граничних цін); нуліфікація - вилучення з обігу знецінених у тисячі разів грошей та їх за міна іншими;

Антиінфляційна політика — засоби державного регулювання інфляції, які сприяють її підтриманню на помірному рівні, безболісному пристосуванню до неї населення та зменшенню негативних наслідків для економіки та суспільства

• індексація доходів — підвищення заробітної плати відповідно до темпів зростання інфляції;

• контроль грошової маси центральним банком;

• обмеження монополій у підвищенні цін;

• обмеження попиту за допомогою податкової політики, встановлення непривабливої відсоткової ставки за кредити, скорочення державних витрат.

Дж.М.Кейнс розробив особливу грошово-кредитну політику, яка скорочує темпи інфляції та сприяє активізації виробництва. Інструменти грошово-кредитної політики:

• облікова ставка відсотка — ставка центрального банку, за якою він надає кредити іншим банкам;

• резерви комерційних банків (норма резервування, яка призначається центральним банком);

• державні облігації.

Якщо в країні інфляція, уряд вдається до політики "дорогих грошей":

• підвищується облікова відсоткова ставка;

• підвищується норма резервів комерційних банків;

• держава продає населенню облігації (ОДВП).

Ці заходи зменшують грошову масу в економіці та скорочують темпи інфляції. Якщо в країні ставиться за мету стимулювання виробництва та ділової активності, тоді здійснюється політика "дешевих грошей":

• зменшується облікова відсоткова ставка;

• зменшується норма резервів комерційних банків;

• держава купує у населення облігації (ОДВП).

Ці заходи сприяють збільшенню грошової маси та стимулюванню сукупного попиту й інвестицій.

Водночас треба відзначити, що більшість з таких заходів є малоефективними, оскільки в результаті призводять до ще більшої інфляції або ж до втрати стимулів до виробництва (як у випадку із заходами з обмеження попиту).

Особливий комплекс антиінфляційних заходів було вироблено у країнах з перехідною економікою, у тому числі і в Україні. Інфляція в них зумовлювалася специфічними причинами:

• спадщиною планової економіки, якій була властива прихована інфляція та товарний дефіцит;

• особливостями перехідного періоду та неефективністю реформ (уповільнені процеси приватизації, невдала грошова політика НБУ, відсутність зростання продуктивності праці за щораз вищої заробітної плати та ін.).

На початку 90-х рр. XX ст. економіка України була надто деформована: 72% загального обсягу ВВП становили добувна й обробна промисловість, ВПК, важке машинобудування, і тільки на 28% припадало виготовлення предметів споживання. Економіці був властивий гострий товарний дефіцит, невдоволений платоспроможний попит, низька ефективність виробництва та якості товарів. 1992 р. після реформи лібералізації ціни стрімко зросли та перейшли у неконтрольовану гіперінфляцію, яка поглиблювалася надмірною емісією грошей НБУ. Це призвело до розвалу економіки, зростання дефі­циту бюджету, зубожіння населення.

Для подолання розриву в доходах населення держава здійснювала індексацію, проте це ще більше посилило інфляцію. її поглибленню сприяли також підвищення цін на енергоносії, що імпортувалися з Росії, яка перейшла на світові ціни, а також інфляція очікувань.

Наслідком знецінення національної валюти стала доларизація української економіки. До 1996 р. жодні заходи антиінфляції не допомагали, і лише із запровадженням гривні темпи інфляції почали скорочуватися, проте дотепер не припинилися.

Все різноманіття антиінфляційних інструментів в умовах перехідної економіки можна поділити на дві групи:

• стратегічні — спрямовані на перспективу:

  • постійне обмеження грошової маси;

  • послаблення інфляційних очікувань, психологічний перелом;

  • зменшення бюджетного дефіциту (зменшення витрат держави);

  • противага припливу іноземної валюти;

• тактичні — спрямовані на отримання швидких результатів:

• стимулювання виробництва за допомогою податків, державної допомоги;

• приватизація державної власності;

• сприяння імпорту для покриття власного товарного дефіциту;

• підвищення відсотка за банківськими внесками та державними облігаціями для стимулювання накопичень і скорочення поточного споживання.