Духовний Собор 1685 р.

    

    З 1684-го ро­ку Мос­ковський уряд по­чав підмов­ля­ти Са­мой­ло­ви­ча, щоб но­вий мит­ро­по­лит, кот­ро­го ма­ли обіра­ти тоді у Київі, був за­леж­ний од Мос­ковсько­го патріарха, а не од Конс­тан­ти­но­польсько­го, а з ним і усе ук­раїнське ду­хо­венст­во, щоб пе­рей­шло під вла­ду Моск­ви. Кан­ди­да­том на мит­ро­по­ли­та Київсько­го був архіманд­рит Київо-Пе­черський Іно­кентій Ги­зель, чо­ловік ду­же освіче­ний, але він умер, і Са­мой­ло­вич вис­та­вив кан­ди­да­том Луцько­го єпис­ко­па Ге­де­она, кня­зя Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсько­го. Ла­зарь Ба­ра­но­вич, яко зас­туп­ник мит­ро­по­ли­та, ізкли­кав на Пет­ра і Пав­ла 1685 р. у Київі со­бор (з'їзд) ук­раїнсько­го ду­хо­венст­ва, щоб об­ра­ти мит­ро­по­ли­та. Од світських лю­дей Гетьман пос­лав на той со­бор ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу і чо­тирьох пол­ков­ників. Ду­же бу­ло обу­ре­не усе ук­раїнське ду­хо­венст­во тим, що йо­го відда­но під зверхність Мос­ковсько­го патріарха, але Мос­ковський уряд наліг на ве­ли­ко­го візіря у Конс­тан­ти­но­полі, кот­рий те­пер до­год­жав Москві, і той при­си­лу­вав Царьго­родсько­го та ин­ших все­ленських патріархів, щоб во­ни зрек­ли­ся своїх прав на Київську мит­ро­полію. Та­ким по­би­том Ге­де­он був пос­вя­че­ний на мит­ро­по­ли­та у Москві і зро­бивсь підлег­лим Мос­ковсько­му патріархові з усим ду­хо­венст­вом ук­раїнським. Мит­ро­по­ли­тові Київсько­му і ук­раїнській церкві бу­ли зос­тав­лені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьго­родських, мит­ро­по­лит Київський мав пра­во но­си­ти на митрі хрест і підпи­су­ва­тись Мит­ро­по­ли­том Ма­лої Росії.

    Тим ча­сом Ян Собєський за­ду­мав спільний похід на Турків, але для то­го йо­му тре­ба бу­ло, щоб зго­ди­ла­ся до­по­мог­ти Моск­ва. Все­сильний тоді князь Голіцин, чо­ловік з заг­ра­ниш­ною освітою, що тоді рідко трап­ля­ло­ся по-між мос­ковськи­ми бо­яра­ми, пішов на те, і у 1686 році у Москві бу­ла скла­де­на зго­да на віки між Польщею і Росією. Сією умо­вою пот­верд­же­но й Анд­русівську зго­ду. Обидві дер­жа­ви умо­ви­лись ра­зом во­юва­ти про­ти Турків та Та­тар.

    Самойлович ду­же був нев­до­во­ле­ний сією зго­дою, а ще дуж­че розгнівав­ся, ко­ли йо­му на­ка­за­но бу­ло збіра­тись в по­ход про­ти Та­тар. „Хо­че дур­на Моск­ва підби­ти царст­во Кримське, а са­ма се­бе обо­ро­ни­ти не мо­же", - ка­зав він се­ред своїх близьких. - Ве­ли­ке мос­ковське військо, 100.000 чо­ловіка, під про­во­дом кня­зя Голіци­на, і 50.000 ук­раїнських ко­заків під про­во­дом Гетьма­на­Са­мой­ло­ви­ча у травні (маї) 1687 ро­ку вис­ту­пи­ли у Крим. Спільний похід та­ко­го ве­ли­ко­го війська по сте­пах був ду­же тяж­кий. Літо бу­ло по­суш­не, спе­ка зне­си­лю­ва­ла мос­ковське, неп­риз­ви­чаєне до неї, військо, а тут ще Та­та­ри за­па­ли­ли степ, - не ста­ло чим го­ду­ва­ти коні; лю­де терпіли від зга­ги та не­дос­тачі харчів, і Голіцин мусів був по­вер­ну­тись до­до­му. У всій сій лихій при­годі об­ви­ну­ва­че­но Гетьма­на, буцім то він сам на­мов­ляв Та­тар, щоб во­ни за­па­ли­ли степ, бо не хотів во­юва­ти з Ха­ном; до то­го ж і Голіцин не лю­бив Са­мой­ло­ви­ча, а йо­му тре­ба бу­ло на ко­гось звер­ну­ти нев­да­чу з по­хо­дом.

    То він схо­пив Гетьма­на і си­на йо­го Яко­ва і спро­ва­див їх у Моск­ву. Там їх ка­ту­ва­ли, до­пи­ту­ючи за те, у чо­му во­ни бу­ли не винні, а тоді зас­ла­ли на Сібір. Там во­ни у 1690 році повміра­ли. Дру­го­го си­на, Грицька, ска­ра­но на смерть, а усе їх та жінок їх доб­ро, маєтки і грун­ти заб­ра­но - по­ло­ви­ну на Ца­ря, а дру­гу - до військо­во­го скар­бу. Гетьма­ном після Са­мой­ло­ви­ча об­ра­но Ге­не­рально­го оса­ула Іва­на Ма­зе­пу.