Запорожці передаються на бік Шведів

    

    У по­ло­вині лю­то­го (фев­ра­ля) 1709-го ро­ку Царь поїхав у Во­роніж, щоб спо­ря­ди­ти флот у Чор­не і Азовське мо­ря про­ти Турків, а на Ук­раїні за­ли­шив кня­зя Меньши­ко­ва. Меньши­ков мав те­пер най­більший клопіт - од­хи­ли­ти За­по­рожців од поєднан­ня з Ма­зе­пою, а для сього він пос­лав у Січ своїх послів із грішми і по­да­рун­ка­ми. Але се ма­ло по­мог­ло. На раді, що зібрав Ко­шо­вий Кость Гордієнко, про­чи­та­но бу­ло лист Ма­зе­пи до За­по­рожців. В то­му листі він про­хав до­по­мог­ти йо­му ски­ну­ти з Ук­раїни мос­ковське яр­мо і пи­сав, що сам чув, як Царь ска­зав: „Тре­ба ви­ко­ре­ни­ти сих злодіїв і по­ганців, За­по­рожців". Тоді усі За­по­рожці за­гу­ка­ли: „За Ма­зе­пою! За Ма­зе­пою!" Гордієнко на­пи­сав до ко­ро­ля Кар­ла лист і сповіщав йо­го, що усі За­по­рожці про­сять зас­ту­пи­ти­ся за них та по­мог­ти вер­ну­ти їхню во­лю. 15.000 Січо­виків, не до­жи­да­ючи, що од­пи­ше їм Ко­роль, ру­ши­ли в по­ход; во­ни заб­ра­ли усі го­род­ки (не­ве­личкі кріпості) по річках Орелі і Ворсклі, по­роз­го­ни­ли з них мос­ковське військо, а лю­де, котрі по­ки­да­ли свої оселі та хо­ва­лись по лісах од Мос­калів і Шведів, вер­та­ли­ся до своїх хат та дя­ку­ва­ли За­по­рож­цям. 26-го бе­ре­зо­ля (мар­та) при­був у Бу­ди­ща (містеч­ко у Зеньківсько­му повіті) і сам Ко­шо­вий Гордієнко із то­ва­рист­вом. Ма­зе­па вис­лав для по­чес­ної стрічи їх двох пол­ков­ників з 2.000 ко­заків, котрі про­ве­ли їх у Ди­каньку. Ма­зе­па стрів їх у Ко­чу­бей­ово­му бу­дин­ку. Увійшов­ши в ха­ту, Гордієнко ук­ло­нив­ся Гетьма­нові, а бун­чуж­ний, на знак по­ша­ни, схи­лив пе­ред ним ота­манський бун­чук. Після то­го Гордієнко про­мо­вив: „Ми, військо За­по­рожське Ни­зо­ве, дя­куємо ми­лості вашій за те, що ви, як і по­до­ба­ло най­стар­шо­му ва­таж­кові ук­раїнсько­му, взя­ли близько до сер­ця до­лю на­шої країни і взя­ли­ся виз­во­ли­ти її з мос­ковської не­волі. Ми певні, що тільки ра­ди сього, а не влас­ної ко­рис­ти ра­ди на­ва­жи­ли­ся ви прис­та­ти до Шведсько­го ко­ро­ля". Так по­чав Ко­шо­вий свою про­мо­ву, і при то­му бу­ло де-кілька За­по­рожців, бо За­по­рожське то­ва­рист­во твер­до до­дер­жу­ва­ло зви­чаю, щоб Ко­шо­вий, та й ніхто, ніко­ли й нічо­го не ка­зав про військові спра­ви ина­че, як од усього То­ва­рист­ва і при са­мо­му То­ва­ристві. Ма­зе­па од­ка­зав: „Дя­кую вам, За­по­рожці, що ви віри­те міні. Слав­лю ва­ше пильне ба­жан­ня доб­ра рідно­му краєві. Ко­ли я прис­тав до Шведсько­го ко­ро­ля, то не ра­ди якої ви­го­ди за-для се­бе, а з лю­бо­ви до рідної країни. У ме­не не­ма а-ні жінки, ні дітей, і яб міг пійти собі ку­ди-не­будь та спокійно до­жи­ва­ти сво­го віку. Але кер­му­ючи стільки ча­су Ук­раїною щи­ро, скільки бу­ло моєї сна­ги та ке­бе­ти, я не мо­жу, за­був­ши й честь і щи­ру лю­бов, склас­ти ру­ки і по­ки­ну­ти наш край на во­лю гно­би­те­ля". На дру­гий день Гордієнко з 50 то­ва­ри­ша­ми був у Ко­ро­ля. Там тоді ж обмірко­ва­но і те, яка має бу­ти умо­ва із Шве­да­ми.

    12-го квітня (апріля) За­по­рожці з Шве­да­ми пе­рей­шли Ворск­лу ко­ло Со­кол­ки (се­ло в Ко­бе­ляцько­му повіті) і роз­би­ли мос­ковське військо ге­не­ра­ла Ре­на. Доз­нав­шись про се, Ше­ре­метьєв пос­лав пол­ков­ни­ка Яков­ле­ва на Ке­ле­бер­ду, спа­лив її і 18-го підійшов до Пе­ре­во­лочні (За­по­рожська та­мож­ня і пе­реп­ра­ва че­рез Дніпро). Тут у зам­ку бу­ла За­по­рожська ва­та­га з 600 Січо­виків, але во­на не ма­ла си­ли вдер­жа­тись у зам­ку. Мос­калі йо­го, по­би­ли За­по­рожців, а тих, що обо­ро­ня­ли­ся по ха­тах, ви­пек­ли звідти вог­нем і пов­би­ва­ли. Одер­жав­ши че­рез Меньши­ко­ва царський на­каз, Яков­лев 30-го квітня пе­рей­шов че­рез Ко­дацький поріг на Дніпрі, узяв і спа­лив Ста­рий та Но­вий Ко­дак з око­ли­ця­ми і 7-го черв­ня (юня) прий­шов до Камінно­го За­то­ну, не­ве­лич­кої кріпос­ти, що збу­до­ва­но бу­ло ко­ло са­мої Січи. У Січі на той час Ко­шо­вим зос­тав­ся Пет­ро Со­ро­чинський. Він тільки що по­вер­нув­ся з Кри­му, ку­ди їздив кли­ка­ти на поміч Та­тар. Ата­ку по­ча­ли Мос­калі на чов­нах, але їм не по­та­ла­ни­ло, і їх бу­ло од­би­то. Тут, на ли­хо, За­по­рожці по­ба­чи­ли, що да­ле­ко у сте­пу підня­ла­ся ку­ря­ва, і до Січі іде якесь військо. Во­ни по­ду­ма­ли, що се Та­та­ри, кот­рих обіцяв прис­ла­ти Хан, та, щоб до­по­мог­ти їм, вий­шли їм на зустріч. Але се бу­ли не Та­та­ри, а ком­панійський пол­ков­ник Гнат Га­ла­ган з своїм пол­ком та дра­гу­на­ми. Га­ла­ган сей після царсько­го ука­зу по­ки­нув Ма­зе­пу і утік до Ца­ря і за се був у ве­ликій ласці у нього. Він доб­ре знав Січ, бо ко­лись сам був За­по­рож­цем і за ли­царст­во об­ра­ний був навіть Ко­шо­вим. Те­пер прис­ла­но йо­го до­по­ма­га­ти Яков­ле­ву. Під'їхав­ши до Січі, він гу­кав: „Віддай­те зброю і по­коріться, - вас усіх по­ми­лу­ють!"