Єзуїт Заленський

    

    Саме тоді приїхав до нього Львівський Єзуїт, рек­тор єзуїтської шко­ли у Вин­ниці, За­ленський. Ма­зе­па прий­няв йо­го на са­моті, і що во­ни там ба­ла­ка­ли, про се ніхто не знає. Після то­го Гетьман пос­лав йо­го у Сак­сонію до ко­ро­ля Станісла­ва із своїм лис­том. Не­ба­вом Гетьма­на і стар­ши­ну од­пу­ще­но з Жовк­ви, і він вер­нув­ся до Ба­ту­ри­на. Вдо­ма він пе­ре­був не дов­гий час, бо тре­ба бу­ло поспіша­тись до Київа, де зно­ву усі ко­за­ки - і го­ро­дові, і охо­че­ко­монні - пра­цю­ва­ли над кріпостью. Тут 16-го жовт­ня Ма­зе­па ізнов одібрав лист від Дольської і від ко­ро­ля Станісла­ва. Про­чи­тав­ши йо­го, ось що про­мо­вив ста­рий Гетьман до свой­ого пи­са­ря Ор­ли­ка, пе­ред хрес­том з част­кою жи­вот­во­ря­що­го дре­ва: „Я кли­чу Все­мо­гу­чо­го Бо­га за свідка і зап­ри­ся­га­юсь, що не ра­ди своєї ко­рис­ти, не ра­ди ви­со­кої по­ша­ни, не за-для ба­гатст­ва або ин­ших примх, а за-ра­ди усіх вас, що під моїм уря­дом і регімен­том єсьте, і для жінок і дітей ва­ших, для за­гально­го доб­ра ма­тері на­шої, бідної Ук­раїни, для ко­рис­ти усього війська За­по­рожсько­го і на­ро­ду Ук­раїнсько­го, для збільшен­ня і роз­вит­ку військо­вих прав і вольнос­тей, хо­чу я, за помічю Бо­га, так зро­би­ти, щоб ви з жінка­ми і дітьми ва­ши­ми і край рідний з військом За­по­рожським не за­ги­нув а-ні під Моск­вою, а-ні під Шве­да­ми". Си­ми сло­ва­ми він ви­явив свої заміри, але до яко­го ча­су усе ро­би­ло­ся по­тай, Ор­лик, і тільки Ор­лик, кот­рий при­сяг­нув ніко­му нічо­го не го­во­ри­ти, знав де­що про усе.

    Другої зіми знов приїздив Єзуїт За­ленський до Ма­зе­пи з універ­са­лом Станісла­ва до ко­заків і на­ро­ду Ук­раїнсько­го. Він про­бу­вав у Бах­мачі, а звідти Ор­лик при­во­зив йо­го двічи до Гетьма­на на Гон­чарівку (уро­чи­ще, де був па­лац Ма­зе­пи, за пів верст­ви од Ба­ту­ри­на); там во­ни за­чи­нив­шись, дов­го по­таємці роз­мов­ля­ли.

    

Бунт Булавина

    

    Тим ча­сом при кінці 1707-го ро­ку з'явив­ся на За­по­рожжі донський ко­зак Кіндрат Бу­ла­вин. Він за­охо­чу­вав За­по­рожців прис­та­ти до Донців, щоб би­тись з мос­ковським військом, ви­гу­би­ти бо­яр і усіх панів та уся­ких уря­довців, До йо­го прис­та­ло чи­ма­ло За­по­рожської го­ло­ти і гультаїв. Але Ма­зе­па ви­ря­див про­ти нього ком­панійсько­го пол­ков­ни­ка Ко­жухівсько­го і Пол­тавсько­го - Ле­вен­ця, і во­ни виг­на­ли Бу­ла­ви­на з йо­го ва­та­гою з Ук­раїни та пішли на підмо­гу кня­зю Дол­го­ру­ко­му, що був пос­ла­ний Мос­ковським уря­дом про­ти бунтівників. Так зни­щив Ма­зе­па влас­но­го со­юз­ни­ка, бо та­ким міг ста­ти Бу­ла­вин у борбі Ма­зе­пи з Моск­вою. На До­ну Бу­ла­ви­нові спо­чат­ку щас­ти­ло: він роз­бив мос­ковське військо і зай­няв місто Чер­каськ; але тут він на-щось розділив свої си­ли, а че­рез те не­за­ба­ром йо­го бу­ло роз­би­то. Зна­ючи, яка бу­де йо­му ка­ра і му­ки у Москві, як йо­го пійма­ють, він заст­ре­лив­ся. 1.500 За­по­рожців, котрі бу­ли в йо­го війську, об­ло­жив бри­гадір Шид­ловський у Бах­муті і, здається, ви­ни­щив їх до од­но­го, а Бах­мут спа­лив. Час­ти­на Донців, під про­во­дом Нек­ра­со­ва, утікла на Ку­бань, а потім підда­ли­ся Турції і осе­ли­ли­ся по Ду­най­ських плав­цях у Доб­руджі. Там жи­вуть по­том­ки їх і досі і про­зи­ва­ються „Нек­ра­сов­ця­ми". Ми ще стріне­мо­ся з ни­ми далі.

    З са­мо­го по­чат­ку гетьма­ну­ван­ня Ма­зе­пи він мав ба­га­то во­рогів, і до­но­си на йо­го при­си­ла­но у Моск­ву ма­ло не що-ро­ку, але во­ни ском­па­но­вані бу­ли не­до­теп­но, в них бу­ло так не­ба­га­то прав­ди­вих до­казів, що Гетьма­нові не бу­ло чо­го бо­ятись, - нав­па­ки, че­рез них Ма­зе­па ста­вав в очах Пет­ро­вих ще вірнійшим та ще більш при­хильним до нього Гетьма­ном. Усіх до­нос­чиків, по­чи­на­ючи з 1687-го ро­ку (з по­па - розст­ри­ги з Путівля) і до посліднього ча­су, Мос­ковський уряд або сам ка­рав на смерть, або при­си­лав до Гетьма­на, щоб він ро­бив з ни­ми, що схо­че; і, тре­ба ска­за­ти прав­ду, Ма­зе­па ніко­ли не ужи­вав на зле своєї влас­ти та по­са­ди: він не був лю­тий з ро­ду. Так, ми ба­чи­мо, що з од­да­них йо­му до­нос­чиків, він ска­рав на смерть од­но­го тільки чен­ця Со­ло­мо­на, - не­бо­жа ж Са­мой­ло­ви­чо­во­го, Га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Ми­хай­ла Ва­си­ле­ви­ча Га­лицько­го, він пе­ре­дав Мос­ковсько­му уря­дові, і в Москві по­ка­ра­ли йо­го ба­то­га­ми за до­нос на Гетьма­на та зас­ла­ли у Сібір; Забілу, Со­ло­ни­ну і Чалієнка він зовсім про­щає і нічим не ка­рає Сус­лу. Але те­пер у 1708 році пос­ла­но но­вий до­нос, кот­рий ду­же збен­те­жив Гетьма­на. До­нос сей з'явив­ся са­ме тоді, як тро­хи не вся стар­ши­на ко­зацька і За­по­рож­жя ску­пи­лись ко­ло Гетьма­на, щоб про­го­ло­си­ти не­за­лежність Ук­раїни, як от-от Карл XII мав ру­ши­ти на Моск­ву, а Станіслав - на Київ. Вий­шов той до­нос од од­но­го з най­по­важніших стар­шин - Ге­не­рально­го судді Ва­си­ля Ко­чу­бея, кот­рий до то­го ще був і близький до Гетьма­на чо­ловік; він знав усі дум­ки і заміри стар­шин, у нього Ма­зе­па час­то гос­тю­вав і по-при­ятельськи ба­ла­кав із ним про ба­га­то де-чо­го та­ко­го, чо­гоб не ска­зав дру­го­му. Усе те ду­же тур­бо­ва­ло Гетьма­на. Скоїло­сяж во­но ось че­рез що. Ма­зе­па був хре­ще­ний батько Ко­чу­беївоі доч­ки Мотрі, і як кум, він час­то бу­вав у Ко­чу­беїв.