Мотря Кочубеївна

    

    Хрещениця йо­го підрос­ла і на йо­го очах ста­ла гар­ною дівчи­ною. Гетьман тоді був удівцем (йо­го жінка вмер­ла у 1702 році), і за­ду­мав пос­ва­та­ти свою хре­ще­ну доч­ку. Се ду­же вра­зи­ло Мот­ри­ну матірь, Лю­бов Хве­дорівну Ко­чу­беїху, кот­ра й чу­ти не хотіла про та­ке без­за­конст­во, щоб хре­ще­ний батько узяв собі за жінку свою хре­ще­ну доч­ку. Але мо­лодій Ко­чу­беївні ба­жа­ло­ся зро­би­тись гетьман­шою. Хатні свар­ки і лай­ка з матірью та ве­ли­ка охо­та до­сяг­ти та­ки сво­го, по­ве­ли до то­го, що дівчи­на по­ки­ну­ла батьків і утікла в бу­ди­нок до Гетьма­на. Старі Ко­чу­беї счи­ни­ли га­лас і ста­ли до­ко­ря­ти Гетьма­нові. Ма­зе­па не стерпів тих до­корів і, щоб вга­му­ва­ти се діло, мусів одісла­ти Мот­рю до батька, але після то­го він ще час­то лис­ту­вав­ся із нею. Се бу­ло у 1704 і 1705 ро­ках, але, здається, че­рез те Гетьман з Ко­чу­беєм не ста­ли гірші, бо ми ба­чи­мо, що Ко­чу­бей після то­го бу­вав на бен­ке­тах у Гетьма­на у Бах­мачі та на Гон­чарівці, і сам Гетьман по-при­ятельськи приїздив до Ко­чу­беїв у Ди­каньку і бу­вав у їх гос­поді в Ба­ту­рині; виїзжа­ючи в по­ход Ма­зе­па ли­шав замість се­бе у Ба­ту­рині на­каз­ним Гетьма­ном Ко­чу­бея. Так бу­ло і у 1706 і 1707 ро­ках.

    

Донос Кочубея

    

    Раз якось, під час та­ко­го гетьма­ну­ван­ня Ко­чу­бея, приїха­ли до йо­го ченці - по-між ни­ми був чер­нець Ни­ка­нор. Ко­чу­беїха, кот­ра бу­ла ду­же кру­та і су­во­ра на вда­чу, досі не мог­ла за­бу­ти об­ра­зи, що вчи­нив їй Ма­зе­па, сва­та­ючи її доч­ку, а свою хре­ще­ни­цю, та пе­ре­дер­жу­ючи її у се­бе. Во­на на­мог­ла­ся, щоб Ко­чу­бей ви­ря­див то­го чен­ця, як пев­но­го чо­ловіка, із до­но­сом на Гетьма­на аж у Моск­ву. Узяв­ши з Ни­ка­но­ра при­ся­гу і дав­ши йо­му гро­шей, Ко­чу­бей ви­ря­див йо­го у Моск­ву. Він ба­гатів дум­кою, що як повірять там йо­го до­но­сові і ски­нуть Ма­зе­пу з гетьманст­ва, то ся по­са­да дос­та­неться йо­му. До­жи­дав­ся він сво­го пос­лан­ця аж до 1708 р., і не діждав­ся. Тоді він знай­шов яко­гось Пет­ра Яцен­ка, вих­рес­та з Жидів. Ви­явив­ши свої заміри при­яте­леві і сво­якові свой­ому, Пол­тавсько­му пол­ков­ни­кові Искрі, во­ни ра­зом од се­бе обох ви­ря­ди­ли то­го Яцен­ка у Моск­ву з дру­гим до­но­сом, а самі зак­ли­ка­ли у Ди­каньку до се­бе по­па Іва­на Свя­тай­ла і до­ру­чи­ли йо­му ском­по­ну­ва­ти ще один до­нос російсько­му пол­ков­ни­кові Оси­по­ву, кот­рий пол­ков­ни­ку­вав у Ах­тирці, щоб він, сповістив про заміри Ма­зе­пи Київсько­го воєво­ду, кня­зя Голіци­на. Князь, одібрав­ши до­нос, одп­ро­ва­див йо­го до Ца­ря, кот­рий са­ме тоді про­бу­вав у Бішен­ко­ви­чах. Як довідав­ся про се Ма­зе­па, то поспішив од се­бе пос­ла­ти лист до ца­ря Пет­ра. Пет­ро звик вже, що на Ма­зе­пу час­то при­хо­дять до­но­си, то він і на сей раз не звер­нув на нього ува­ги і до­ру­чив са­мо­му Гетьма­нові пійма­ти до­нос­чиків. Тоді Ма­зе­па пок­ли­кав до се­бе Га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Тро­щинсько­го і охо­че­ко­мон­но­го Ко­жухівсько­го і до­ру­чив їм ісхо­пи­ти Ко­чу­бея та Иск­ру. Але Мир­го­родський пол­ков­ник Да­ни­ло Апос­тол, - доч­ку йо­го дер­жав стар­ший син Ко­чу­бея, Ва­силь - пос­лав до Ко­чу­бея верхівця з по­ра­дою тіка­ти в Крим. Здається, то­го хотів і сам Гетьман, і зроб­ле­но то бу­ло по умові з ним, бо пол­ков­ник Апос­тол був го­лов­ним спільни­ком Ма­зе­пи у за­ду­ма­но­му ділі - щоб одірва­ти Ук­раїну од Моск­ви. Як би Ко­чу­бей та Иск­ра утікли бу­ли в Крим, то до­нос їх не був би страш­ний а-ні Гетьма­нові, а-ні усій тій справі, що за­мис­ли­ла стар­ши­на.

    Але, на ли­хо, Ко­чу­бей та Иск­ра, котрі, тіка­ючи в Крим, доїха­ли бу­ли аж до Ко­ло­ма­ку, чо­гось по­вер­ну­ли на північ і як-раз по­па­ли­ся до рук Оси­по­ву. Сей нес­подіва­ний слу­чай ду­же збен­те­жив Гетьма­на і усіх йо­го спільників. Ко­чу­бея, Иск­ру та Оси­по­ва, як го­лов­них до­нос­чиків, зве­ле­но бу­ло одп­ро­ва­ди­ти за­раз на до­пит до Смо­ленська, а звідтіль до Вітебська, де бу­ла го­лов­на ква­ти­ря мос­ковсько­го канц­ле­ра Го­ловкіна - йо­му до­ру­че­но бу­ло сю спра­ву. Ту­ди ж бу­ли прис­лані з Моск­ви піп Свя­тай­ло, сот­ник Ко­ванько, вих­рест Яцен­ко і чер­нець Ни­ка­нор, як лю­де, що най­більше при­четні бу­ли до то­го діла. Після до­пи­ту, Оси­по­ва пу­ще­но на во­лю, Ко­чу­бея та Иск­ру при­суд­же­но ска­ра­ти на смерть, Свя­тай­ла одп­ро­ва­ди­ти у Со­ло­вецький ма­нас­тирь, Ко­ванька зав­да­ти до Ар­хан­гельська у військо, Яцен­ка та Ни­ка­но­ра зас­ла­ти у Мос­ковські да­лекі міста. Усіх їх за­ко­ва­ли у кай­да­ни і одп­ро­ва­ди­ли до Смо­ленська. Після то­го Ко­чу­бея та Иск­ру, з на­ка­зу Ца­ря, знов при­ве­зе­но до Вітебська; там їх знов до­пи­ту­ва­ли та мор­ду­ва­ли, та про­те нічо­го но­во­го не доз­на­ли­ся. Тоді од­вез­ли їх до Смо­ленська, а звідтіль Дніпром одп­ро­ва­ди­ли до Київа і по­са­ди­ли у новій Пе­чорській кріпості. Ма­зе­па сто­яв тоді обо­зом у Бор­шагівці ко­ло Білої Церк­ви.