Мазепа й Меньшиков

    

    Таким по-би­том Ма­зепі не до­ве­ло­ся ста­ва­ти під на­ча­ло Меньши­ко­ва, але ся об­ра­за гли­бо­ко за­па­ла в сер­це Гетьма­нові; а тут ще й кня­ги­ня Дольська знов пи­са­ла в листі до нього, що во­на чу­ла, ніби-то князь Меньши­ков має на думці ски­ну­ти йо­го з гетьманст­ва і са­мо­му ста­ти Гетьма­ном Ук­раїни. Про се справді бу­ла чут­ка, і Ма­зе­па знав, що Меньши­ков кло­по­тав у Ца­ря про те, щоб йо­го зроб­ле­но бу­ло кня­зем Чер­нигівським. Се князівство по­вин­но бу­ло прос­те­ли­ти йо­му шлях до гетьманст­ва. Ма­зепі ж, щоб за­до­вольни­ти йо­го, Царь хотів вик­ло­по­та­ти ти­тул Австрійсько­го кня­зя, про що вже по­ча­ли лис­ту­ва­тись із Австрійським уря­дом. І Ма­зе­па та­ки одер­жав сей ти­тул аж пе­ред смертью.

    На той час, як Пет­ро про­бу­вав у Київі, Гетьман зро­бив за-для, Ца­ря бен­кет. На то­му бен­кеті бу­ла уся ук­раїнська стар­ши­на і мос­ковські вельможі, котрі бу­ли ко­ло Ца­ря, по-між ни­ми й Меньши­ков. По обіді Меньши­ков узяв Ма­зе­пу за ру­ку і, сівши з ним ос­то­ронь, по­чав йо­му ка­за­ти так, що де-хто з стар­ши­ни і пол­ков­ників чу­ли: „Гетьма­не Іва­не Сте­па­но­ви­чу! Час бра­тись за во­рогів", - про­мо­вив він, підмор­гу­ючи на стар­ши­ну. Потім по­чав го­во­ри­ти йо­му, що для спо­кою Царської ве­лич­нос­ти і на ко­ристь са­мо­му Гетьма­нові, тре­ба ви­ко­ре­ни­ти усю стар­ши­ну; за се й бу­дучі Царі сла­ви­ти­муть йо­го, як най­вірніщо­го з Гетьманів.

    „Небезпешно, - про­мо­вив Гетьман - не скінчив­ши од­ної війни з во­ро­гом, роз­по­чи­на­ти дру­гу хат­ню війну".

    „Чи сих во­рогів (себ-то, ко­заків та стар­ши­ну) бо­ятись і жаліти?! - од­ка­зав Меньши­ков. Але тут Пет­ро встав, щоб їха­ти, і роз­мо­ва на то­му ур­ва­ла­ся. Як Царь і російські вельможі поїха­ли, Гетьман звер­нув­ся до стар­ши­ни і пол­ков­ників з та­кою мо­вою:

    „Чи чу­ли, що ка­зав князь? І та­ку пісню співа­ють міні раз-у-раз у Москві і скрізь. Не по­пус­ти Бо­же, щоб ста­ло­ся по їх думці!" Тут вже й стар­ши­на, по­чув­ши та­ке, по­ча­ла ремст­ву­ва­ти: „Слу­жать ко­за­ки Ца­реві без уся­кої про­тив­нос­ти, пос­луш­ли­вим сер­цем, своїм кош­том ро­би­ли такі да­лекі по­хо­ди у Інфлян­ти, Польщу, Лит­ву, у Донські го­ро­ди і Ка­занське царст­во… Ко­за­ки ги­нуть там, терп­лять тяж­ку зне­ва­гу і об­ра­зу від мос­ковських на­чальників, і за все се їм та­ка дя­ка!" В до­да­чу до сього Гетьман ска­зав: „Я сам доб­ре знаю, що ду­ма­ють за­подіяти зо мною і з ва­ми: ме­не хо­тять до­вольни­ти князівським ти­ту­лом Римської дер­жа­ви, усю стар­ши­ну ви­ко­ри­ни­ти, міста наші під се­бе підгор­ну­ти, по­са­до­ви­ти своїх воєводів або гу­бер­на­торів; як що наші підуть навп­ро­ти, то за Вол­гу усіх пе­рег­на­ти, а Ук­раїну своїми мос­ковськи­ми людьми оса­ди­ти".

    Се ду­же збен­те­жи­ло усіх, хто там був, і з то­го ча­су, з то­го бен­ке­ту, по­ча­ло­ся ще більше ремст­во на Мос­калів. Стар­ши­на по­ча­ла збіра­тись то в обоз­но­го Ло­ми­ковсько­го, то в ко­го з пол­ков­ників або з стар­шин. У пол­ков­ни­ка Апос­то­ла, кот­рий дос­тав з бібліоте­ки Пе­чорсько­го ма­нас­ти­ря „Га­дяцькі пак­ти", тоб-то умо­ви Гетьма­на Ви­говсько­со про фе­де­раційну спілку Ук­раїни з Польщею, дов­го ра­ди­лись про се і пе­ре­чи­ту­ва­ли ту умо­ву. Ко­зацьке поспільство теж бу­ло нес­покійне і го­моніло по ха­тах та шин­ках. Скрізь Ма­зе­па ба­чив, що на­род нев­до­во­ле­ний Мос­ковським уря­дом, і сам доб­ре ро­зумів і спо­чу­вав то­му. Він ба­чив, що російське військо ха­зяїнує на Ук­раїні, на­че в звой­ованій країні. Йо­му зда­ва­ло­ся, не­на­че він чує го­лос, кот­рий про­мов­ляє: „Як ми за ду­шу Хмельницько­го по-всяк-час Бо­га мо­ли­мо і імя йо­го сла­ви­мо, що виз­во­лив Ук­раїну з-під лядської кор­ми­ги, так ми й діти наші на віки-віков ду­шу й кості твої прок­ли­на­ти­ме­мо, як що нас, за гетьма­ну­ван­ня сво­го, після смерті своєї, ти за­ли­шиш у такій не­волі".

    Тим ча­сом ко­за­ки ріжних полків вже пять літніх місяців, ко­ли бу­ло чи­ма­ло ро­бо­ти й у свой­ому ха­зяй­стві, пра­цю­ва­ли, з на­ка­зу Ца­ря, над Київською кріпостью, та ще й на своїх хар­чах. Царь ска­зав, що кріпость збу­до­ва­но в по­га­но­му місці і зро­бив но­ву зак­лад­чи­ну, навк­ру­ги Пе­черсько­го ма­нас­ти­ря, та звелів, щоб дог­ля­дав за ро­бо­тою Гетьман. Тільки аж у кінці жовт­ня (октяб­ря) прий­шов царський дозвіл, щоб Гетьман пус­тив військо - го­ле, бо­се, обідра­не і го­лод­не, та ще до то­го за­му­че­не тяж­кою, нез­ви­чай­ною для ко­заків пра­цею над кріпостью. Сам Гетьман поїхав до Ба­ту­ри­на.

    Під но­вий 1707 рік Царь при­був у Жовк­ву, а 11-го квітня (апріля), з на­ка­зу Ца­ря, ту­ди ж при­був і Ма­зе­па. Тут знов ста­ла­ся дру­га по­тич­ка Ма­зе­пи з Меньши­ко­вим, кот­рий са­мов­лад­не, без волі Гетьма­на, пос­лав на­каз ком­панійсько­му пол­ков­ни­кові Гансько­му, щоб він заб­рав на пів ро­ку гроші для війська і вис­ту­пив у по­ход. Се стра­шен­но роз­лю­ту­ва­ло Гетьма­на.