Гетьман Петро Дорохвієвич Дорошенко 1665-1676

    

    Петро До­ро­шен­ко був ро­дом з ко­зацької семьї Чи­ги­ринської сотні. Гетьман Йо­го дід, Ми­хай­ло До­ро­шен­ко, був Гетьма­ном у 1625 році і за­ги­нув Пет­ро під му­ра­ми Ка­фи; батько був пол­ков­ни­ком за Бог­да­на Хмельницько­го. Ще за Бог­да­на ж Пет­ро мав уже ви­со­кий уряд, а за Ви­говсько­го, був­ши При­луцьким пол­ков­ни­ком, був йо­го щи­рим при­хильни­ком. Після то­го, як Те­те­ря по­ки­нув гетьманський уряд, гетьманст­ва до­ма­гав­ся Вед­медівський пол­ков­ник Опа­ра, але, по­чу­ва­ючи не­певність, бо стар­ши­на йо­го не лю­би­ла, він обер­нув­ся у Крим до Ха­на і став про­ха­ти йо­го, щоб він до­поміг йо­му зро­би­тись Гетьма­ном. Мур­зи та­тарські ру­ши­ли на Ук­раїну, але їх пе­рей­няв До­ро­шен­ко, піддоб­рив­ся до них, і во­ни взя­ли­ся до­по­мог­ти йо­му зро­би­тись Гетьма­ном. Як прий­шов до та­бо­ру Опа­ра, йо­го за­ареш­ту­ва­ли і од­да­ли До­ро­шен­кові. Сей вис­лав йо­го у Польщу. Там йо­го за­са­ди­ли у тюр­му, а ко­за­ки, що прий­шли з ним до Та­тар, про­го­ло­си­ли на­каз­ним Гетьма­ном До­ро­шен­ка. З то­го ча­су він по­чи­нає зма­га­ти­ся з Бру­хо­вецьким, щоб зро­би­тись са­мостійним Гетьма­ном по обид­ва бо­ки Дніпра.

    Але в той час скоїлась подія ве­ли­кої ва­ги за-для Ук­раїни. 13-го січня (янва­ря) 1667-го ро­ку у Анд­ру­сові, містеч­ку на Литві, підпи­са­на бу­ла зго­да Моск­ви із Польщею на 13 літ. По тій згоді Ук­раїна бу­ла поділе­на на дві час­ти­ни, розділені Дніпром: лівий бік із Київом дос­та­вав­ся Мос­ковській дер­жаві, а пра­вий - Польщі. З сієї умо­ви Ук­раїнський на­род ба­чив, що Моск­ва у-нівець ста­вить йо­го і тільки ду­має за се­бе. Над столітньою кріва­вою бо­ротьбою Ук­раїнців за виз­во­лен­ня з-під польсько­го яр­ма Моск­ва лю­то насміяла­ся, Тоді, як за-ра­ди то­го ж виз­во­лен­ня Ук­раїна од­да­ла се­бе під ру­ку єди­новірної дер­жа­ви, - ся дер­жа­ва віддає її на­зад тій самій Польщі, у теє ж яр­мо, не пи­та­ючись на­ро­ду, чи хо­че він то­го. Більш освічені Ук­раїнці, а між ни­ми й До­ро­шен­ко, ба­чи­ли, що ко­ли Бог­дан, кот­рий підняв був на бо­ротьбу за во­лю усю Ук­раїну, не зміг обійтись без то­го, щоб не підда­тись під ру­ку Ца­ря, то те­пер і над­то тре­ба бу­ло шу­ка­ти чієїсь міцної ру­ки, щоб во­на за­хис­ти­ла обез­до­ле­ну, по­руй­но­ва­ну, стус­то­ше­ну, і ви­люд­не­ну че­рез без­пе­рес­танні війни Ук­раїну. Дум­ка До­ро­шен­ка бу­ла - зібра­ти її усю до-ку­пи, а як по­щас­тить, то й са­мостійною зро­би­ти. Ро­зуміючи заміри Моск­ви і доб­ре зна­ючи по­ряд­ки та ста­но­ви­ще Польщі, він пок­лав собі знай­ти за­хист десь окрім них. Він шу­кав міцної ру­ки, а та­кої ніде бу­ло шу­ка­ти, окрім як не у Ту­рецько­го сул­та­на. І от До­ро­шен­ко, після ра­ди, що зібрав він на р. Ро­саві біля Кор­су­ня, у по­чат­ку 1669 р. піддав­ся Турції на тих са­мих умо­вах, на кот­рих бу­ли піддані їй Мол­давія і Во­ло­щи­на. Ук­раїні за­без­пе­че­но бу­ло сією умо­вою не тільки ав­то­номію, але во­на не по­вин­на бу­ла пла­ти­ти Сул­та­нові ніякої по­даті, - тільки військо мусіла йо­му пос­та­ча­ти. За те Сул­тан обіцяв Ук­раїні поміч, щоб во­на мог­ла до­бу­ти собі не­за­лежність в ет­ног­рафічних гра­ни­цях, по Пе­ре­мишль, Самбір і Пу­тивль.

    Та, на жаль, тут ми стрічаємо те са­ме, що й за Ви­говсько­го, ко­ли він зро­бив був із Польщею фе­де­рацію. На­род Ук­раїнський двісті літ во­ював­ся з му­сульма­на­ми, і те­пер ніяк не хотів прис­та­ти на те, щоб „невірний" сул­тан прий­мав йо­го під свою ру­ку. Особ­ли­во не­раді бу­ли та­ко­му со­юзо­ви на Січи, бо й з ким бу­лоб тоді Січо­ви­кам во­юва­ти, як­би Тур­ки й Та­та­ри ста­ли при­яте­ля­ми Ук­раїни? Про­ти До­ро­шен­кові вис­ту­па­ли січові ота­ма­ни Су­ховієнко, Ха­нен­ко, і він мусів вит­ра­ти­ти не ма­ло сил, щоб своїх вга­му­ва­ти. А рівно­час­но відби­вав­ся від чу­жих. Особ­ли­во ж хотів він раз на все Польщу відсу­ну­ти від Ук­раїни, щоб во­на не ма­ла ніякої надії па­ну­ва­ти над Ук­раїною. По дов­гих за­хо­дах, на­мо­вив він сул­та­на Ма­го­ме­да IV, і той ро­ку 1672 в маю ру­шив на Польщу. В купі з До­ро­шен­ком по­би­ли во­ни По­ляків, взя­ли Ка­мя­нець, Львів і Польща мусіла підпи­са­ти га­неб­ну для се­бе Бу­чацьку умо­ву.