Самойлович Гетьманом

    

    Тоді Са­мой­ло­вич ізкли­кав ра­ду у Пе­ре­яс­лаві, і на ній йо­го про­го­ло­ше­но Гетьма­ном Ук­раїни по обид­ва бо­ки Дніпра. Він по­чав умов­ля­ти До­ро­шен­ка зрек­ти­ся гетьманст­ва. Але До­ро­шен­ко не хотів прис­та­ти на те, і зно­ву по­ча­ла­ся на пра­во­му боці зав­зя­та бо­ротьба. Сею без­пе­рес­тан­ною бо­ротьбою геть по­руй­но­ва­на бу­ла Пра­вобічна Ук­раїна. Лю­де ве­ли­ки­ми ку­па­ми пе­ре­хо­ди­ли на лівий беріг Дніпра, без­печніший од Та­тар та війни, і там осе­ля­ли­ся. Ба­га­тож на­ро­ду з пра­во­го бе­ре­га пог­на­ли Тур­ки та Та­та­ри у ясир, ба­га­то міст і сел по­руй­но­ва­но і по­па­ле­но, і роскішна ко­лись Пра­вобічна Ук­раїна обер­ну­ла­ся у справ­деш­ню пус­ти­ню. До­ро­шен­ко, як міг, так ус­по­ко­ював нарід. Нес­лух­ня­них ка­рав. Утікачів за­вер­тав з до­ро­ги та гро­зив, що віддасть їх у та­тарську не­во­лю. Не по­ма­га­ло.

    Дорошенко зрікається бу­ла­ви

    Бачучи та­ке ли­хо, До­ро­шен­ко зібрав у кінці 1676-го ро­ку ра­ду у Чи­ги­рині, після то­го, як пе­ре­го­во­рив з За­по­рожським ота­ма­ном Іва­ном Сірком, і пе­ред За­по­рожським то­ва­рист­вом, кот­ре єди­не бу­ло зас­туп­ни­ком Ук­раїнсько­го лю­ду, склав свої клей­но­ди. А ко­ли у по­чат­ку (сен­тябр) 1676 р. Са­мой­ло­вич підсту­пив із ве­ли­кою си­лою під Чи­ги­рин, він зрікся гетьманст­ва і од­дав­ся до йо­го рук. До­ро­шен­ко мав жи­ти на Вкраїні у Сос­пиці; на се при­сяг­нув Са­мой­ло­вич, але йо­го не­за­ба­ром пок­ли­ка­ли до Моск­ви і більше на Вкраїну не пус­ти­ли. Са­мой­ло­вич прібу­вав про­тес­ту­ва­ти, але як видів, що про­тес­ти на нічо не зда­ли­ся, за­мовк. Йо­го наз­на­чи­ли воєво­дою у Вятці, а потім да­ли йо­му маєток Яро­пол­че, у Вол­ко­ламськім повіті, де він і по­мер 1698 р. На мо­гилі йо­го та­кий на­пис: „Лъта 7206 Но­яб­ря в О день Прес­та­ви­ся раб Бо­жий Гетьман Вой­ска За­по­рожс­ко­го Пет­ро До­ро­фе­евич До­ро­шен­ко, а по­жи­ве от ро­жест­ва сво­его 71 год і по­ло­жен бисть на сем мъсте".

    Так зай­шло „сон­це руїни". До­ро­шен­ко був справжнім сон­цем тих тем­них часів. Лю­ди­на сильна ро­зу­мом, нев­то­ми­ма, енергічна, ве­ли­кий ук­раїнський пат­ри­от, сьвідо­мий, кон­сек­вент­ний са­мостійник - він міг і по­ви­нен був пос­та­ви­ти свою країну на но­ги та за­без­пе­чи­ти їй трівку бу­дучність, ко­либ не те на­род­не без­го­ло­вя, яке об­хо­пи­ло бу­ло всіх і вся. Так як є - єсть До­ро­шен­ко од­ною з най­більших, але й най­трагічнійших пос­та­тий в нашій істо­риї.

    Тепер, щоб зро­зуміти дальші події, тре­ба вер­ну­ти­ся тро­хи на­зад. Ко­ли після смерті Бру­хо­вецько­го, До­ро­шен­ка про­го­ло­ше­но бу­ло Гетьма­ном, вір ру­шив на лівобічну Ук­раїну і виг­нав кня­зя Ро­мо­да­новсько­го з мос­ковським військом з Ук­раїни, пог­нав­ся за ним і пе­рей­шов за мос­ковську гра­ни­цю. Але, на ли­хо, до йо­го прий­шла звістка, що жінка йо­му зра­ди­ла, і він поспішив­ся до до­му, а на ліво­му боці по­ки­нув на­каз­ним Гетьма­ном над військом Ге­не­рально­го оса­ву­ла Дем­ка Мно­гогрішно­го. До­ру­чив­ши йо­му виг­на­ти з Ук­раїни усіх воєводів мос­ковських і геть усіх стрільців, що бу­ли ко­ло них, сам він поспішив­ся до Чи­ги­ри­на.