Азівські походи

    

    У 1695 році мо­ло­дий царь Пет­ро І за­ду­мав за­вес­ти свій флот у півден­них мо­рях, себ-то в Азовсько­му і Чор­но­му, а для то­го по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був не­щас­ли­вий, і Царь мусів був по­вер­ну­ти­ся у Моск­ву, нічо­го не за­подіявши Тур­кам. Гетьман же Ма­зе­па з бо­яри­ном Ше­ре­метьєвим тим ча­сом щас­ли­во во­юва­ли з Тур­ка­ми на ни­зу Дніпра, узя­ли Кізікер­мен і дру­гу фор­те­цу, що бу­ла ко­ло йо­го і, зос­та­вив­ши за­ло­гу у кріпості на ост­рові Та­вані (що на Дніпрі не­да­ле­ко Бо­рис­ла­ва), самі по­да­ли­ся на Ук­раїну. Тільки Гетьман, а з ним і мос­ковське військо одійшли, як За­по­рожці за­во­лоділи тим ост­ро­вом.

    Петрові не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви дум­ка за­во­лодіти мо­рем, ма­ти там свій флот і роз­по­ча­ти тор­гов­лю з Євро­пою, і от по весні 1696 ро­ку він знов вис­ту­пив про­ти Азо­ва, а Ма­зе­па вис­лав йо­му на підмо­гу 15.000 ко­заків. На­каз­ним Гетьма­ном над ни­ми нас­та­но­вив він Чер­нигівсько­го пол­ков­ни­ка Яко­ва Ли­зо­гу­ба, а сам знов поєднав­ся з Ше­ре­метьєвим і, обо­ро­ня­ючи ук­раїнські південні гра­ниці, тур­бу­вав Турків і Та­тар і не да­вав їм іти на підмо­гу до Азо­ва. На сей раз Азов бу­ло взя­то, і Царь, вва­жа­ючи, що ве­ли­ку поміч у сьому ділі да­ли йо­му ко­за­ки, дя­ку­вав Гетьма­нові Ма­зепі найбільш за те, що він приз­на­чив та­ко­го до­теп­но­го, доб­ро­го знав­ця військо­вої спра­ви, на­каз­но­го Гетьма­на, яким зя­вив се­бе Ли­зо­губ.

    Тим ча­сом мос­ковське військо без­нас­тан­но пе­ре­хо­ди­ло че­рез Ук­раїну, по­га­но по­во­ди­ло­ся з людьми; на­чальни­ки мос­ковських ко­манд та усякі офіце­ри мос­ковські час­то-гус­то лю­то розп­рав­ля­ли­ся з жи­те­ля­ми, ви­ма­га­ли підвод, харчів, зну­ща­ли­ся над зви­ча­ями і по­ряд­ка­ми ук­раїнськи­ми та ще по­чи­ту­ва­ли се­бе за важніщих та з більши­ми пра­ва­ми лю­дей, ніж тубільці - Ук­раїнці; до то­го ще був як раз і нев­ро­жай хліба у то­му 1698 році, - то че­рез все те на Ук­раїні ду­же по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на Мос­калів і Гетьма­на; до­носів на нього ста­ло ще більше, але Царь так вірив Гетьма­нові і по­чи­ту­вав йо­го за ро­зум­но­го і ко­рис­но­го за-для се­бе по­рад­ни­ка, що не йняв віри тим до­но­сам. По­вер­нув­шись у січні (январї) 1700 ро­ку з тих по­ходів, він пок­ли­кав Ма­зе­пу до Моск­ви, і там так йо­го лас­ка­во віта­ли, як ніко­ли. Щоб ви­яви­ти свою лас­ку і по­дя­ку Гегьма­нові, Царь дав йо­му ор­ден свя­то­го Андрія Пер­воз­ва­но­го, що са­ме тоді тільки що вста­нов­ле­ний був, і ма­ли йо­го тільки Царь та Го­ловін.

    

***

    

    По Бах­чи­са­рай­ській умові 4-го бе­ре­зо­ля (мар­та) 1681-го ро­ку Пра­вобічна Ук­раїна мусіла зос­та­ва­тись не­за­се­ле­ною пус­ти­нею. Але на та­ку чу­до­ву країну не мог­ли не по­зазд­ри­ти сусіди, і от ко­роль Польський Ян Собєський, що тільки й мріяв про ве­ли­ку війну з Му­сульма­на­ми, при­ду­мав та­ко­го спо­со­бу. Він доб­ре відав, що ко­за­ки - най­кращі во­яки, і вже у 1685 р. ви­дав та­ку сей­мо­ву ух­ва­лу, що він прий­має під свою батьківську опіку усіх ко­заків, котрі осе­ляться на зем­лях давніших полків Чи­ги­ринсько­го, Чер­касько­го, Кор­су­исько­го, Канівсько­го, Біло­церківсько­го та Умансько­го та бу­дуть уз­на­ва­ти за Гетьма­на то­го, ко­го нас­та­но­вить Польський уряд. Лю­де з Полісся, Во­лині та Чер­во­ної Русі ки­да­ли свої оселі і панів і поспіша­ли за­пи­су­ва­тись у ко­за­ки. Ті з них, котрі одер­жу­ва­ли од ко­ро­ля „при­повідні лис­ти" на те, щоб набіра­ти се охо­че військо, зва­ли­ся пол­ков­ни­ка­ми; з них од­ра­зу виз­на­чи­ли­ся пол­ков­ни­ки: Иск­ра, що осе­лив­ся у Кор­суні, Са­мусь - у Бо­гус­лаві, Аба­зин - у Брац­лаві на Поділлю, а найбільш - Се­мен Пи­ли­по­вич Гур­ко, або „Палій", як йо­го проз­ва­ли За­по­рожці Він осе­лив­ся у Хвас­тові.