Москалі нищать Батурин

    

    Завзято од­би­ва­ли­ся ко­за­ки од мос­ковсько­го війська. Ко­ли се 1-го лис­то­па­да (но­яб­ря) у-ночі один з пол­ко­вих стар­шин При­луцько­го пол­ка, Іван Ніс, прий­шов до Меньши­ко­ва і роз­ка­зав йо­му, що знає по­тай­ну хвіртку - нею мож­на увійти у Ба­ту­ринський за­мок. Че­рез сю зра­ду за­ги­нув Ба­ту­рин. Меньши­ков з час­ти­ною війська на­поліг з усієї си­ли з про­тив­но­го бо­ку Ба­ту­ри­на, де ску­пи­ло­ся обо­ро­ня­ти го­род усе військо ко­зацьке, а тим ча­сом ос­тан­ня час­ти­на Мос­калів проб­ра­ла­ся че­рез тай­ник у за­мок. Тільки, що чут­ка ся розійшла­ся, як го­ро­дя­не, під про­во­дом дьяко­на і йо­го доч­ки, ки­ну­ли­ся ви­би­ва­ти Мос­калів з тай­ни­ка. Але бу­ло вже пізно, і Меньши­ков узяв гетьманську сто­ли­цю, спа­лив її у-пень, усіх жи­телів, ста­рих і ма­лих, жінок і дітей, пе­ре­би­то до од­но­го, час­ти­ну стар­шин за­мор­до­ва­но лю­ти­ми ка­ра­ми, тру­пи їх при­вя­за­но до до­щок і пу­ще­но у-низ по річці Сей­му, на знак то­го, що Ба­ту­рин за­ги­нув; ос­танніх стар­шин, а між ни­ми й Кенігсе­на, за­хо­ва­ли у кай­да­ни і по­вез­ли до Глу­хо­ва. Кенігсен до­ро­гою по­мер, про­те йо­го й мерт­во­го, як і всіх при­ве­зе­них у Глухів стар­шин, мор­ду­ва­ли і ко­ле­су­ва­ли.

    1-го лис­то­па­да Царь скли­кав у Бог­данівку (се­ло Нов­го­род-Сіверсько­го повіту, не­да­ле­ко Дес­ни) усіх пол­ков­ників ук­раїнських. Але приїха­ло тільки чо­ти­ри, котрі не прис­та­ли до Ма­зе­пи: Ста­ро­дубський - Ско­ро­падський, Чер­нигівський - По­лу­бо­ток, і на­казні: Пе­ре­яс­лавський - Та­ма­ра і Ніжинський - Жу­рахівський з сот­ни­ка­ми і військо­ви­ми то­ва­ри­ша­ми своїх полків. 4-го во­ни бу­ли у Глу­хові, ку­ди приїхав і сам Царь. 5-го лис­то­па­да ски­да­ли Ма­зе­пу з гетьмансько­го уря­ду, - справ­ля­ли се так, як у те­атрі: спо­ру­ди­ли ши­бе­ни­цю і ви­нес­ли опу­да­ло, - ніби то са­мо­го Ма­зе­пу; на опу­да­ло повіша­ли ор­ден Андрія Пер­воз­ва­но­го, ви­чи­та­ли над ним усе те, що ро­бив для Гетьма­на Царь, усю до йо­го царську лас­ку, а тоді про­чи­та­ли усі про­ви­ни Гетьма­на про­ти Ца­ря. Меньши­ков і Го­ловкін вий­шли на поміст і роз­дер­ли па­тент на чин Ка­ва­ле­ра ор­де­на, з опу­да­ла здер­то ор­ден Андрія Пер­воз­ва­но­го, а кат за­че­пив йо­го ка­на­том і повісив на ши­бе­ниці. 6-го лис­то­па­да бу­ла ра­да; на ній стверд­же­но за Гетьма­на - Ста­ро­дубсько­го пол­ков­ни­ка Іва­на Ско­ро­падсько­го, кот­ро­го заз­да­легідь приз­на­чив царь Пет­ро.

    Старшина хотіла бу­ла об­ра­ти за Гетьма­на По­лу­бот­ка, але Царь не прис­тав на се, ка­жу­чи, що По­лу­бо­ток ду­же хит­рий і що з йо­го мо­же вий­ти дру­гий Ма­зе­па.

    11-го лис­то­па­да приїхав у Глухів Київський мит­ро­по­лит Іоасаф із ду­хо­венст­вом і 12-го, після мо­леб­ну, на кот­ро­му був і Царь, ви­го­ло­ше­но ана­фе­му і вічний прокльон зрад­ни­кові Ма­зепі. При то­му мит­ро­по­лит уда­рив своїм жез­лом порт­рет Ма­зе­пи у гру­ди, а ду­хо­венст­во і клір, обер­нув­ши свічки до порт­ре­та, співа­ли: „ана­фе­ма, ана­фе­ма, ана­фе­ма!"

    З Глу­хо­ва Царь розіслав два маніфес­ти до Ук­раїнсько­го на­ро­ду. У од­но­му Царь уле­щав Ук­раїнців, щоб не йня­ли віри маніфес­там та універ­са­лам Кар­ла та Ма­зе­пи, бо, мов­ляв, на всьому світі не­ма а-ні од­но­го на­ро­ду, кот­ро­му так лег­ко і вільно жи­веться, як Ук­раїнцям під Мос­ковською ру­кою; у дру­го­му Царь обіцяв ніко­го не ка­ра­ти за те, що не повідо­ми­ли уряд про те, що Ма­зе­па за­миш­ляє пе­рей­ти до Шведів; він зак­ли­кав, щоб не бо­яли­ся вер­та­тись у свої маєтності і зай­ма­ти ті самі по­са­ди, що й до то­го. А як що че­рез місяць од сього хто не вер­неться, то він бу­де то­го вва­жа­ти за зрад­ни­ка і у тих одбіра­ти­муть уря­ди, зна­ки та маєтності, а са­мих ка­ра­ти­муть на смерть, а жінок та дітей по­си­ла­ти­муть на зас­лан­ня.

    Мазепа, з сво­го бо­ку, розіслав універ­са­ли; у них він по­яс­няв при­чи­ни, з яких він одс­ту­пив­ся од Моск­ви. „Моск­ва, - пи­сав він, - хо­че спус­то­ши­ти міста, усю стар­ши­ну зап­ро­ва­ди­ти у не­во­лю, ко­заків по­вер­ну­ти у дра­гу­ни та жовніри, на­род пе­рег­на­ти у Мос­ковські землі за Вол­гу, а наш край осе­ли­ти своїми людьми". Пол­ков­ни­ки, котрі пе­ре­да­ли­ся Шве­дам, із сво­го бо­ку роз­си­ла­ли універ­са­ли та підби­ва­ли в них Ук­раїнців сто­яти за Ма­зе­пу і не слу­ха­ти маніфестів Ца­ря.

    Тим ча­сом Карл ру­шив з Дес­ни і при­був у Ром­ни. Шведська армія ста­ла та­бо­ром од Ро­мен і Га­дя­ча до Лох­виці і При­лук; Мос­ковськеж військо сто­яло на гра­ниці Слобідської Ук­раїни і Гетьман­щи­ни, і ще у Мир­го­роді та Ніжині.

    Король шведський теж, з сво­го бо­ку, розіслав по Ук­раїні універ­са­ли, і в них упев­няв, що прий­шов не ли­хо ро­би­ти Ук­раїнцям, а виз­во­ли­ти їх з-під мос­ковсько­го яр­ма, ра­див їм ко­ри­тись свой­ому Гетьма­нові Ма­зепі. З по­ло­ви­ни груд­ня (де­каб­ря) роз­по­ча­ла­ся війна між Шве­да­ми і Мос­ка­ля­ми. Зіма то­го го­ду бу­ла ду­же лю­та; ба­га­то Шведів за­ги­ну­ло од мо­ро­зу, навіть і сам ко­роль од­мо­ро­зив собі но­са; про­те він 27-го груд­ня ру­шив до Веп­ри­ка, а 30-го був у Зінькові. Там він стрів но­вий 1709 рік; там він зас­но­вав і свою го­лов­ну ква­ти­ру, бо як він вий­шов з Ро­мен, то місто те зай­ня­ло мос­ковське військо, і він вже ту­ди не вер­тав­ся. 28-го січня (янва­ря) ру­шив він із час­ти­ною ка­ва­лерії та артілєрії у Сло­бодську Ук­раїну, і там під Крас­ним Ку­том мав по­тич­ку із Мос­ка­ля­ми. Сей да­рем­ний похід у Сло­бодську Ук­раїну на­ро­бив те, що у Гетьман­щині Мос­калі пот­ро­хи зай­ма­ли ті міста, що зай­ня­ли бу­ли Шве­ди, і вкоріня­ли­ся там. Ма­зе­па був увесь час при Ко­ролі і час­то хворів; ко­ло йо­го зос­та­ло­ся не­ба­га­то Ук­раїнців: пол­ков­ник Мир­го­родський Да­ни­ло Апос­тол та Ге­не­ральний хо­рун­жий Іван Суліма, після маніфес­ту Ца­ря, по­ки­ну­ли Ма­зе­пу і по­вер­ну­ли­ся на свої грун­та; хотів утікти й Лу­бенський пол­ков­ник Зе­ленський, але Шве­ди за­дер­жа­ли йо­го, і тоді вже всю стар­ши­ну ук­раїнську дер­жа­ли під ка­ра­улом, - навіть ко­ло са­мо­го Ма­зе­пи був „по­чес­ний" ка­ра­ул, бо Шве­ди вже не йня­ли віри ніко­му. З стар­ши­ни ко­ло Ма­зе­пи зос­та­ли­ся: Ор­лик, Чуй­ке­вич, Ло­ми­ковський, Гор­лен­ко та ком­панійські пол­ков­ни­ки Ко­жухівський і Андріяш. Пет­ро І тим ча­сом поспішав за­доб­рю­ва­ти Ук­раїнців, котрі ще не пе­рей­шли до Шведів. Так, він пок­ли­кав до се­бе Ко­чу­бей­ово­го си­на Ва­си­ля і удо­ву Ко­чу­бей­ову, Иск­ри­ну удо­ву із дітьми і по­да­ру­вав їм нові маєтності, по­да­ру­вав маєтності військо­вим то­ва­ри­шам Андрієві Ли­зо­гу­бові, Іва­нові Бу­то­ви­чові та ин­шим. Тоді ж князь Дол­го­ру­кий на­га­дав Ца­реві про Палія, і йо­го зве­ле­но вер­ну­ти з Сібіру, бо він мав вплив на За­по­рожців. За­по­рожці те­пер бу­ли ду­же лихі на Мос­калів, і но­вий Гетьман Ско­ро­падський, із поміччю Палія, надіявся при­хи­ли­ти їх на бік Пет­ра.