Семінарське заняття

1. Поняття речей.

2. Класифікація речей: речі в обігу та вилучені з обігу; манципні та неманципні; родові та індивідуальні; речі споживчі та неспоживчі.

3. Класифікація речей: подільні та неподільні; речі прості, складні та складені; плоди; речі тілесні та безтілесні.

Термінологічний словник

fructus — плоди

genera — речі родові

in iure cessio — уступка речі перед магістратом

pars rei — частина речі

pecunia — майно, що було втягнуто в систему вольових правовідносин з представниками інших сімей

res — річ

res corporales — тілесні речі

res extra commercium — речі, вилучені з обігу

res in commercio — речі в обігу

res incorporales — безтілесні речі

res mancipi — манципна річ

res nec mancipi — неманципна річ

res nullius — нічийні речі

res privatae — речі окремих осіб

res publicae — речі римського народу

res quae divisionem recipit — подільна річ

res quae ex distantibus corporibus sunt — складена річ

res quae intellegentur — річ, що мислиться

res quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt — неподільна річ

res quae sunt — річ, що існує

res quae usu consumuntur — споживча річ

res quae usu non consumuntur — неспоживча річ

res sacrae — святі речі

res universitatis — муніципальні речі

species — речі індивідуальні

З авдання для перевірки знань

1. Дайте визначення категорії «річ».

2. Які Ви знаєте види речей?

3. Особливості переходу права власності на маципні та неман­ципні речі.

4. Які відмінності між складними речами та складеними?

5. Відмінність юридичного поділу речей від фактичного.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра. юрид. наук проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 334—360.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 102—114.

Тема 7. Володіння

Поняття та види володіння. Володіння (possessio) — це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо склад­ним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі, забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах.

Однак не будь-яке фактичне утримання речі визнавалося в Стародавньому Римі володінням. Право цієї країни розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) — фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) — фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio — в особи, що тимчасово користувалася річчю (наприклад, в орендатора).

Розмежування володіння та тримання мало практичне значення для захисту відповідного права. Володілець завжди мав право судового захисту від посягань третіх осіб, а утримувач міг захищатися тільки через власника. Таким чином, він був також захищений від посягань третіх осіб, але цілком беззахисний перед власником.

Для наявності володіння необхідні були два елементи: corpus possessionis (предмет володіння) і animus possessionis (намір володіти). Тому, у разі тимчасової передачі власником речі іншій особі (наприклад, на зберігання чи в тимчасове користування) у неї право володіння не виникає, оскільки відсутня воля вважати цю річ своєю — володіння в даному разі здійснювалося від імені власника.

Володільцем речі у звичайній ситуації був її власник з огляду на те, що найчастіше речі знаходяться у того, кому вони належать. Право володіння (ius possidendi) було складовим елементом права власності, а тому власник завжди був законним володільцем, оскільки законною була підстава володіння та був намір ставитися до речі як до своєї. Особа ж, яка не мала законної підстави володіння (навіть якщо бажала ставитися до речі, як до своєї), а річ утримувала, наприклад злодій крадій, вважалася володільцем незаконним.

Незаконне володіння поділялося на два види: незаконне добросовісне володіння та незаконне недобросовісне володіння. Добросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець не знав і не повинен був знати про те, що річ йому не належить. Наприклад, покупець купує на ринку крадену річ, право власності на яку продавцю не належить, а отже, і до покупця не переходить. Але покупець володіє купленою річчю і ставиться до неї, як до своєї. Тому такі відносини також визнавалися володінням. Недобросовісним володіння визнавалося тоді, коли володілець знав або повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Так, злодій знає, що річ йому не належить, але поводить себе так, ніби ця річ є його власністю.

Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений. Крім того, недобросовісний володілець ніс жорсткішу цивільну відповідальність за збереження речей, отримання від них плодів та доходів в тих випадках, коли справжній власник подавав позов про витребування речі тощо.

У деяких випадках особи, що не були в повному розумінні володільцями, могли отримувати володільницький захист. Таке володіння отримало назву похідного. Особливістю похідного володіння є те, що особа хоч і володіє майном за волею і від імені власника, але отримати захист від нього в силу певних обставин не може. Тому такий захист надається похідному володільцю безпосередньо. Прикладом даної ситуації може бути договір застави. Заставоотримувач утримує заставу не як свою, а як чужу для того, щоб потім повернути її власнику, коли буде виконане забезпечене заставою зобов’язання. Але в разі порушення такого володіння, утримувач застави не може звернутися до власника по захисту, оскільки власник зацікавлений повернути цю річ собі. Тому як виняток, заставотримач отримує самостійний володільницький захист.

Встановлення і припинення володіння. Для встановлення володіння треба було мати corpore et animo. Римляни вважали, що тільки поєднання речі та волі володіти нею може встановити володіння. Встановити факт володіння певною річчю було не важко, оскільки володілець, зазвичай, її не приховував. Складніше було встановити намір особи. Ця особа може володіти річчю як з наміром вважати її своєю, так і виступати її утримувачем і просто користуватися нею. Тому важливо було встановити causa possessionis (правову підставу, на якій особа здійснює володіння). У разі отримання права володіння за договором купівлі-продажу, дарування, міни та інших договорів, що надавали підставу ставитися до речі, як до своєї, римляни говорили про виникнення володіння. В разі укладення інших договорів, які обумовлювали тимчасове утримання речі, йшлося про тримання. Згадані приклади найпоширеніші, однак були й інші випадки встановлення володіння і тримання. Так, злодій також визнавався володільцем, щоправда, незаконним, оскільки він фактично володів річчю, і в нього була воля вважати її своєю. Така річ підлягала поверненню власнику. Тримання, наприклад, могло виникнути внаслідок знахідки чужої речі, якщо особа, що її знайшла, не мала наміру вважати цю річ своєю.

Первісним способом встановлення володіння було захоплення нічийної речі (occupatio), похідним (найпоширенішим) способом вважалася передача речі (traditio). Для переходу права володіння, як і права власності, треба було дотриматися певної процедури, суть якої полягає в тому, що чинний володілець публічно передавав річ та відмовлявся від права на неї, а новий володілець отримував річ та набував на неї право. Таке становище було прийнятним для угод з рухомим майном, але щодо нерухомості викликало певні проблеми.

Тому передача речі відбувалася у два способи: фактично або абстрактно. Абстрактна передача не обумовлювала безпосереднього вручення речі одержувачу, а вимагала певних дій, які б сим­волізували таку передачу. З огляду на це з’явилося кілька способів абстрактної передачі:

а) traditio longa manu — передача довгою рукою. Це передача, що відбувалася на високому місці, наприклад, на вежі, з якого видно об’єкт володіння. Чинний володілець показував майно майбутньому володільцю і передавав йому своє право;

б) traditio symbolica — символічна передача. Передавався не сам об’єкт, а його символ, наприклад ключі від будинку. Передача символу мала відбуватися безпосередньо біля об’єкту володіння;

в) traditio brevi manu — передача короткою рукою. Відбувалася у тих випадках, коли утримувач ставав володільцем. Тобто річ уже фактично знаходилася у нього, він лише набував право на володіння нею;

г) constitutum possessorium — мало місце тоді, коли колишній володілець передавав набувачу не річ, а animus possessionis. Річ же фактично залишалася в його володінні і він ставав її утримувачем. Така ситуація була можлива у разі найму речі колишнім володільцем у нового, встановлення на неї узуфрукту або з інших підстав.

Володіння припинялося втратою бодай одного з двох необхідних елементів — corpus possessionis або animus possessionis. Втрата corpus possessionis могла відбутися у разі загибелі речі поза волею володільця або знищення її свідомо. Animus pos­sessionis втрачалося, наприклад, коли речі вилучали з цивільного обігу, або її конфіскували. Досить поширеними були випадки, коли володілець водночас втрачав і предмет володіння і волю володіти. Прикладом таких відносин були укладення договорів, згідно з якими володілець свідомо відчужував річ як за платню, так і безкоштовно (договори дарування, купівлі-продажу, міни тощо).

Захист володіння. Специфікою володіння як правового інституту була його захищеність від абсолютно всіх, навіть від влас­ника. Цей інститут, однак, не отримав судового захисту (за винят­ком публіціанського позову). Володіння захищалося за допомогою інтердиктів — спеціальних наказів претора, які започатковували спеціальне інтердиктне провадження. Гай розрізняє три типи володільницьких інтердиктів: interdicta adipiscendae, retinen­dae, recuperandae possessionis (Gai., 4.143) — інтердикти для отримання, збереження та поновлення володіння.

Перший не належить безпосередньо до захисту володіння, оскільки спрямований на призначення нового володільця поза волею попереднього. Так, до цього виду можна віднести інтердикт, що дозволяв власнику земельної ділянки у разі невчасної сплати орендної плати, захопити в заставу речі орендатора, що на ній знаходилися.

Interdicta retinendae possessionis римські юристи поділяли на два види: interdictum uti possidetis — для збереження володіння нерухомим майном та interdictum utrubi — для збереження володіння рухомими речами. Обидва інтердикти мали певні обмеження щодо захисту. В них зазначалося, що особа може отримати захист володіння тільки в тому разі, якщо володіння встановлене «nec vi nec clam nec precario» — ані силою, ані таємно, ані пре- карно (користування до першої вимоги).

Розмежування інтердиктів на uti possidetis та utrubi існувало до Юстиніана. При цьому імператорі механізм збереження володіння рухомими речами був прирівняний до механізму збереження володіння нерухомими. Тому єдиним інтердиктом в цьому напрямі з 527 р. н. е. залишився uti possidetis.

Третім різновидом інтердиктів в Стародавньому Римі були interdicta recuperandae possessionis — інтердикти, що забезпечували повернення володіння у разі незаконної його втрати. Interdicta recuperandae possessionis поділялися на два види: unde vi та de precario. Interdictum unde vi надавався володільцю у разі насильницького (vi) заволодіння його майном. Завданням претора було припинити таке насилля, тож якщо при розгляді справи з’ясовувалось, що відповідач є власником або позивач сам отримав володіння у відповідача vi, clam або precario, претор все одно присуджував володіння тому, хто був насильно його позбавлений. Власник же, що був позбавлений володіння насильно, своєю чергою, не мав права на насильство, а повинен був звернутись до претора.

У разі потвердження факту насильницького вилучення речі, відповідач по інтердикту unde vi був зобов’язаний повернути річ з усіма плодами і прирощеннями та відшкодувати збитки (D. 43.16.6).

При Юстиніані інтердикт unde vi був поширений також і на випадок таємного самовільного захоплення чужого майна (С. 8.4.11).

Interdictum de precario надавався особі, що передала своє майно у прекарне користування (тимчасове, безоплатне користування до першої вимоги), якщо особа, яка взяла це майно у користування, вчасно його не повертає.

Крім інтердиктного захисту, добросовісний володілець міг захистити своє володіння за допомогою публіціанського позову — actio in rem publiciana. Цей позов надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам для набуття речі за давністю, однак строк якої не сплив. Для того щоб надати таким відносинам захисту, претор застосовував фікцію і включав у формулу положення, за яким вважалося, що позивач витримав строк володіння і відповідно отримав право власності на цю річ. Добросовісний володілець отримував захист за публіціанським позовом тільки від недобросовісного володільця, але не від власника.