Класифікація речей

1. Речі в обігу та вилучені з обігу (res in commercio та res extra commercium). Річ могла знаходитися в обігу, якщо вона була об’єктом права приватної власності і предметом правочинів між особами і навпаки, якщо річ була позбавлена цих якостей, вона вважалася річчю поза обігом. Вилученими з обігу вважалися повітря, морська та проточна річкова вода. До цієї ж групи належали речі, що належали всьому римському народові і вважалися публічними: театри, арени, лазні, укріплення, громадські будинки, державна земля та раби.

Крім згаданих речей до вилучених з обігу належали кладовища та сімейні святині. Ці речі належали виключно певній сім’ї і тому мали назву familia. Всі інші речі, що належали сім’ї, також входили до комплексу familia, але могли бути в обігу. Крім комплексу, до якого входили як вилучені, так і не вилучені з обігу речі, існував також комплекс pecunia — це майно, що було втягнуто в систему вольових правовідносин з представниками інших сімей. До останнього комплексу могли входити тільки речі, що перебували в обігу.

2. Речі манципні та неманципні (res mancipi та res nec mancipi). Поділ речей на манципні та неманципні був центральним в Стародавньому Римі. Сам термін походить від стародавнього ритуалу передачі права власності від однієї особи до іншої, який носив назву «mancipatio». Цей ритуал відбувався у присутності свідків з використанням мідного бруска та вагів.

Цей поділ має таке значення, що при відчуженні манципних речей для переходу права власності обов’язково було дотримуватися процедури манципації або уступки речі перед магістратом (in iure cessio). Водночас власність на неманципні речі переходила разом з передачею володіння — traditio. Повний перелік манципних та неманципних речей складено у період монархії та приписується Ульпіану: «Всі речі є або манципними або неманципними. Манципні — це маєтки на італійській землі, як сільські, як поле, так і міські, як дім; а також права сільських маєтків, наприклад, право прогону худоби, прокладання водогону; а також раби та чотириногі, що приручені під сідлом або ярмом, наприклад, бики, мули, коні, віслюки. Інші речі є неманципними. Слони та верблюди, хоч і приручаються під ярмом або сідлом, є неманципними, позаяк належать до диких тварин».

У разі, якщо сторони при передачі манципної речі не дотримувалися спеціальних процедур, право власності від продавця до покупця не переходило і правочин вважався недійсним.

3. Речі родові та індивідуальні. В деяких аспектах товарообігу виникала необхідність індивідуалізації певних речей. При цьому стало помітно, що певні речі можна індивідуалізувати з огляду на цінність та особливість їх індивідуальності, а з іншими речами цього зробити не можливо і не потрібно, оскільки їхня цінність визначається масою, об’ємом тощо.

З огляду на зазначений поділ сучасна романістика вирізняє речі індивідуальні (species) і родові (genera). В римській науці зустрічається й інша систематика даних речей — замінні та незамінні. Але загальний смисл від цього не змінюється.

Такий поділ речей має велике значення при здійсненні товарообігу, оскільки у випадку укладення угоди щодо конкретного, індивідуально визначеного майна виконання треба провадити саме щодо нього (наприклад, продаж унікальної картини). І навпаки, родові речі можуть бути замінені одна одною, оскільки для сторін важлива не конкретна річ, а її вага, об’єм, якість тощо. Так покупцеві олії не важливо придбати саме ту пляшку, що стоїть на прилавку, йому достатньо, щоб якість проданої олії була не гіршою від запропонованої.

Але в деяких випадках родові речі можуть отримувати певний ступінь індивідуалізації. Скажімо, у разі позначення глечика з олією спеціальним маркуванням виробника — належність цієї олії визначена, — відрізняє його від іншого, а тому і є ознакою індивідуалізації. Хоча водночас вона є й родовою річчю щодо іншої олії цього ж виробника.

Індивідуально визначена річ інколи може також мати родові ознаки. Так, наприклад, у продавця немає певної речі, а тому покупець купує схожу, з огляду на те, що це для нього не принципово.

4. Споживчі та неспоживчі речі. Споживчими речами (res quae usu consumuntur) називалися речі, що в процесі їх використання фізично зникали. Таку назву вони отримали через те, що зникали саме в процесі споживання. До таких речей римляни відносили продукти харчування, воду, різні речовини, що застосовувалися у виробництві тощо.

Речі, що не зникали від використання (за винятком природного зношування), називали речами неспоживчими (res quae usu non consumuntur). Вони зношувалися поступово, а отже, користуватися ними можна було багато разів. До них належали тварини, будівлі, посуд тощо.

Властивості цих речей обумовлювали особливості правового режиму, оскільки, наприклад, споживчі речі не можна було давати у тимчасове користування.

5. Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. У праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функ­ції речі. Для правової свідомості римлян також було характерно розуміння цього. Неподільними речами римляни вважали, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. Подільними — продукти харчування, матеріали тощо.

Можливість юридичного поділу речі мала велике значення при розподілі спільного майна, надто ж тоді, коли кожна сторона претендувала на ту саму річ. Якщо її можна було поділити і юридично, і фізично, кожен отримував свою частку. Якщо цього зробити було не можна — у речі визначали ідеальну частку кожного, а сама вона залишалася в спільній власності, або ж у власності однієї особи за умови, що інша отримає вартість своєї частки грішми або майном.

Римляни позначають подільні речі описово: res quae divi­sionem recipit (D. 45.1.4.1). На неподільність речі може вказувати термін individuus. Інколи, щоб підкреслити юридичну природу неподільності речі, римляни називають їх речами, які не можна поділити не знищивши або не пошкодивши: «quae sine interitu (sine damno) dividi non possunt» (D. 6.1.35.3).

6. Речі прості, складні та складені. Прості — це ті речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто створені за законами природи. Складні ж речі є результатом механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь — прос- та річ, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною.

Крім простих та складних речей, наука римського права роз- різняє також різновид складених речей. Складені речі (quae ex distantibus corporibus sunt) утворюються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин — попри смерть одних тварин та народження інших, отара залишається сама собою. Розмежування речей на прості, складні та складені мало значення для багатьох правових інститутів. Відчуження частини складеної речі не означає відчуження всієї речі. І навпаки, поєднання чужої речі з річчю власника в одну просту річ переносить право на неї власнику цілого (D. 6.1.23.2—6.1.23.5). Якщо чужа річ стала частиною складеної, власник не може її витребувати назад, не вирішивши спершу питання про її від­окремлення.

7. Плоди. Поняття «плоди» римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спершу це стосувалося тварин та рослин. Права на плоди залежали від права на річ, що плодоносила. За загальним правилом володілець такої речі ставав їхнім власником, але це правило могло обговорюватися. Не вважалися плодами діти рабів, бо ж раби існували не для створення потомства, а для роботи.

Від природних плодів римляни відрізняли плоди цивільні. Сучасною мовою — це доходи. Їх створювали штучно залежно від волі власника, який міг, скажімо, здавати майно в оренду, отримуючи за це певні кошти. До цивільних плодів також належали послуги залежних осіб (mercedes), рента з земельних ділянок (pensiones), проценти з капіталу (usure).

8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt), та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто — матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей належали такі, які можна було побачити та до яких можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уяві людини, але настільки реально, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.