Семінарське заняття

1. Виникнення суду.

2. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстра­ординарний процеси.

3. Поняття та види позовів.

4. Особливі засоби преторського захисту.

5. Позовна давність

Термінологічний словник

actio bonae fidei — позов доброї совісті

actio ficticia — позови з фікцією

actio in personam — особистий позов

actio in rem — речовий позов

actio stricti iuris — позов суворого права

actio utilis — позов за аналогією

actiones rei persecutoriae (реіперсикуторні позови) — позови про поновлення порушеного майнового права, штрафні позови, що мали на меті покарати порушника штрафом, та позови, спрямовані на відшкодування збитків і покарання відповідача

actor — позивач

aeris confessio — визнання боргу

evocatio — повістка до суду

extra ordinem — поза встановленим порядком

fictio — фікція

in ius vocatio — виклик до суду

interdictum (інтердикт) — розпорядження претора про заборону пев­них дій

iudex — суддя

iudicia privata — суд у приватних справах

iudicia publica — суд у публічних справах

iudicium — розгляд справи в суді (друга стадія процесу)

ius — розгляд справи у претора (перша стадія процесу)

litis contestatio — засвідчення спору

restitutio (реституція) — поновлення в первісному стані

reus — відповідач

sportulae — судове мито

stipulatio (стипуляція) — усна обіцянка щось зробити або сплатити певну суму грошей

udicatum — судове рішення

введення у володіння — заходи, що забезпечують збереження певного майна або спрямовані на виконання інших дій.

З авдання для перевірки знань

1. Саморозправа та самооборона: порівняльна характеристика

2. Які види судового процесу існували в Стародавньому Римі?

3. Скільки стадій мав цивільний судовий процес?

4. Які Ви знаєте позасудові способи захисту прав?

5. Відмінність законних строків від строків позовної давності.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 183—251.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 44—62.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М: Юрид. литература, 1972. — С. 42—59.

Тема 4. Особи

Суб’єкти права. За римським правом суб’єктами визнавалися лише вільні люди — ті, що мали права й обов’язки. Раби були речами, тобто об’єктами. Здатність мати права та обов’язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами: статус свободи, статус громадянства, сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи —найголовніший для людей, і тому зміни в ньому могли призвести до двох дуже істотних наслідків — втрата свободи або її здобуття. Зміни у статусі свободи називалися максимальними.

За статусом громадянства вільні утворювали п’ять груп: римські громадяни (квірити), латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Статус громадянства — долучав вільну людину до певного прошарку населення, і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не могли змінюватися — наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин — римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні. До підвладних належали всі члени сімейства, які жили разом із главою.

Суб’єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивіль­ному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність. Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю. Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії. До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні, до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди. До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14 хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право вчинювати будь-які угоди, проте, уклавши явно невигідну, могли просити претора здійснити реституцію.

З II століття н. е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому разі, якщо вони не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та виконувати обо­в’язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян, і вони укладали угоди лише за його згодою (крім одруження та заповідання майна).

Існували обмеження дієздатності людей з фізичними вадами (наприклад, глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників.

В дієздатності обмежувалися особи, осуджені до безчестя, тобто ті, хто здійснював негідні вчинки (наприклад, займався проституцією, був спійманий на лжесвідченнях або брав шлюб до закінчення жалобного року та ін.).

За римським правом жінка не могла порівнятися у дієздатності з чоловіком. Вона завжди знаходилася під опікою батька або чоловіка. Але за часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не має батька або чоловіка, має право на самостійні рішення з приводу свого майна, але все ж таки визнавалося, що жінка знаходилася у гіршому становищі, ніж чоловік.

Правовий статус римських громадян. Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялися римські громадяни. Римське громадянство отримували з народження, через пожалування за особливі заслуги, всиновлення чужоземця. Римський громадянин мав право служити у війську, голосувати в народних зборах, бути обраним на різні посади. Обсяг правоздатності відбивало ім’я римського громадянина. Воно складалося з п’яти частин:

1) особистого імені; 2) назви сім’ї чи роду; 3) імені батька; 4) назви тріби, в який громадянин бере участь у народних зборах; 5) прізвиська або почесного імені.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах.

Правовий статус латинів. Латинами визнавалися давні жителі Лація та їхнє потомство. Правовий статус латинів був гіршим від правового статусу римських громадян. Латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади рим- ських магістратів, вступати в законний римський шлюб. Проте вони мали право брати участь у народних зборах та голосувати на них. Правовий статус латинів був другий за престижністю в Римі.

За бажанням латини могли досить легко набути статусу римського громадянина. Для цього досить було переїхати жити до Риму. Але такі переїзди призвели до того, що в латинських містах різко зменшилася кількість чоловічого населення, тому пізніше ввели правило: латин, що переїжджає жити до Риму, зобо­в’язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Римське громадянство латини отримували також у разі обрання їх у рідному місті на посаду магістратів або сенаторів.

За своїм статусом латини не були рівні. Серед них вирізнялися «Латини Юніана». Це були колишні раби, які належали латинам і після звільнення також отримали статус латина (за законом Юнія Норбана). Латини Юніана були істотно обмежені в правах. Вони не мали права вступати в шлюб, заповідати або отримувати у спадщину майно. Після смерті такого латина його майно переходило до колишнього хазяїна. Латини Юніана могли отримати римське громадянство лише за особливі заслуги перед державою.

Статус латина отримували за таких обставин:

1. Народження в сім’ї латинів. Статус шлюбної дитини визначався статусом батька, статус позашлюбної дитини визначався статусом матері.

2. Присвоєння статусу латина постановою Римської держави.

3. Добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу.

4. Звільнення від рабства володарем латином або римським громадянином за умови надання йому статусу латина.

Правовий статус перегринів. Перегринами називалися всі чужоземці. І ті, що мешкали на завойованих територіях та так і не отримали ні латинської, ні римської правоздатності, і ті, що з пев­них причин з’явилися на території Риму. Перегрини вважалися безправними особами, хоча й були вільними. Пізніше, з розвитком права у Римі, перегринів визнали правоздатними згідно з ius gentium. Але вони не могли вступати у правовідносини з рим- ськими громадянами з огляду на відмінність правових систем, що встановлювали їх правоздатність.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегрина. Іноді цей статус надавали як покарання за злочини через вигнання особи до місцевостей, де мешкали перегрини.

В окремих випадках, за особливі заслуги перед державою, перегрини могли отримати римське громадянство. Крім того, держава могла надати його з політичних міркувань, наприклад, при наборі воїнів до легіонів.

Поділ вільних на стани існував до початку ІІІ століття нашої ери, коли імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих. Але іноземці, що прибували на територію Римської держави, так і залишалися перегринами до надання їм громадянства.

Становище рабів. Раби вважалися не суб’єктами права, а його об’єктами з огляду на те, що були прирівняні до речей. Рабовласники нещадно експлуатували рабів та тримали їх в жахливих умовах. Хазяїн на свій розсуд розпоряджався долею раба, міг продати його і навіть убити за найменшу провину. Раб не міг взяти шлюбу, співжиття рабів закон не визнавав, народжені від рабів діти також ставали рабами.

Але раби не були однаковими, а деякі з них мали неабиякі здіб­ності. Тому в інтересах рабовласника був створений інститут рабського пекулія. Пекулієм називалося майно, що передавалося рабу в управління. Отримавши право на управління майном, раб також отримував право укладати різноманітні угоди від імені хазяїна. Такі угоди передбачали виникнення прав у хазяїна, але обов’язки покладалися на раба.

Таке становище було досить примітивним з огляду на те, що ніхто не хотів укладати договори з безправними рабами. Тому пізніше претори ввели правило, згідно з яким рабовласник, що надав рабу пекулій, брав на себе відповідальність у межах цього пекулія. Крім уповноваження рабів довготерміново представляти інтереси хазяїна, вони могли виконувати і одноразові доручення з такими ж наслідками.

Рабство виникало: при народженні від матері-рабині; взяттям в полон; продажем у рабство; позбавленням волі за злочини.

Правовий статус вільновідпущеників. Вільновідпущеники — це колишні раби, яких відпустили на волю. Правове положення вільновідпущеників визначалося правовим статусом їхнього колишнього господаря (патрона). Вільновідпущеники (лібертини), навіть отримуючи вільний статус, за своїм правовим положенням все одно не могли прирівнятися до вільнонароджених. Їм заборонялося брати шлюб з вільнонародженими.

Крім цього, лібертини перебували в постійній залежності від патрона. Так патрон мав право:

1. на obsequium — поважне ставлення лібертина до патрона. Зокрема, лібертин не мав права викликати патрона до суду і був беззахисний від останнього;

2. на operae — виконання будь-яких послуг для патрона;

3. на bona — патрону належало право спадкування майна лібертина та на аліменти з його боку. Причому таке право належало не тільки йому, а й його батькам та дітям.

Правовий статус колонів. У класичну добу під іменем «колон» мали на увазі орендаторів землі. Римські громадяни були вимушені здавати свою землю в оренду з огляду на те, що після припинення завойовницьких війн кількість рабів почала різко змен­шуватися, оскільки смертність серед них була дуже високою, а приплив рабів припинився. Крім того, власникам було навіть вигідно здавати землю колонам, бо вони обробляли землю якісніше за рабів і були зацікавлені у якомога вищих врожаях, частку від яких вони отримували. Колони були зобо­в’язані обробляти не тільки орендовану земельну ділянку, а й іншу землю хазяїна.

Ці орендатори, в силу бідності, були вимушені брати в позику гроші у своїх хазяїв, дуже часто не могли їх повернути, а отже, потрапляли у фінансову залежність від них.

Юридичне оформлення інституту колонату завершилося в IV ст., коли колони офіційно були прикріплені до землі і не могли її самовільно покинути. Крім того, землевласник також не міг вигнати з неї колонів — він мав право тільки переміщувати їх у межах своїх наділів. У разі продажу земельної ділянки, разом з нею до нового хазяїна переходили і колони.

Поступово (друга половина V ст.) становище колонів стає майже рабським, причому це офіційно визнає держава, яка називає їх «рабами землі» (servi terrae) (С. 11.52.1.1).

Правове положення колона було спадковим. Якщо колоном був тільки один з батьків, дитина отримувала статус матері. Особу, що пробула колоном 30 років, прикріплювали до землі за давністю. Звільнення від колонату дозволялося, якщо колон жив як вільний 30 років або якщо він отримував сан єпископа чи ставав монахом з дозволу хазяїна землі.

Юридичні особи. Римляни вважали, що суб’єктом права може бути не тільки окрема людина, а й об’єднання людей, що вступають у правовідносини як єдине ціле. Такими об’єднаннями в римському праві виступали професійні та релігійні союзи (colegia, societas, corpora), місцеві самоврядні общини (municipia, coloniae) та державна скарбниця (fiscus). Однак, попри це, терміна «юридична особа» римське право не знало. Римські юристи не розробили також і сутності цього поняття, вони обмежилися тільки визнанням факту існування різноманітних організацій і юридичним його закріпленням у законах XII таблиць (D. 47.22.4) та в деяких інших нормах.

Римляни порівнювали організацію з людиною і вважали, що діє вона замість тих осіб, які до неї входять. Класичний період характеризувався можливістю вільного утворення юридичних осіб, але з переходом до монархії принцепси поступово обмежили такі можливості, зазначивши, що для виникнення організації необхідно отримати попередній дозвіл сенату та санкцію імператора. Однак це правило не стосувалося релігійних та похоронних громад.

Юридична особа ліквідовувалася, якщо досягала мети своєї діяльності, якщо кількість її членів була меншою за мінімальну — 3 особи, а також якщо діяльність організації суперечила закону.