Семінарське заняття

1. Поняття та зміст права власності.

2. Види власності.

3. Спільна власність.

4. Способи виникнення та припинення права власності.

5. Способи захисту права власності.

Термінологічний словник

accessio — приєднання речей

actio finium regundorum — спеціальний позов про встановлення кордонів маєтку

actio negatoria (негаторний позов ) — позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника законно володіти цією річчю

actio rei vindicatio (віндикаційний позов) — позов про повернення речі з чужого незаконного володіння

ager populi Romani — провінційна власність

ager publicus — державна власність на землю

bona fides («добра совість») — впевненість про правомірність володіння

dominium ex iure Quiritium — власність за правом квиритів

dominium iuris gentium — власність перегринів

fundi — провінційні землі

iura vicinitatis — сусідське право

ius abutendi — право розпоряджатися

ius fruendi — право отримувати прибутки

ius possidendi — право володіти

ius utendi — право користуватися

ius vindicandi — право на захист

nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам

pars quanta — реальна частка

pars quota — ідеальна частка

res derelicta — покинута річ

specificatio — переробка речей

superficies solo cedit — те, що побудовано на поверхні, слідує за землею

totius corporis pro indiviso pro parte dominium habet — кожен із співвласників має часткове право на річ в цілому

usucapio — набуття права власності за давністю володіння

З авдання для перевірки знань

1. Які елементи права власності Ви знаєте?

2. Що таке «Ius in commercio»?

3. Коли претор застосовував фікцію?

4. В чому відмінність між спільною сумісною та спільною дольовою власністю?

5. Які існували способи набуття та припинення права власності в Стародавньому Римі?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 377—444.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів.. — К.: Вентурі, 1997. — С. 129—153.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 105—124.

Тема 9. Права на чужі речі

Поняття та види прав на чужі речі. В Стародавньому Римі, крім права власності, до речових прав належали також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їхній загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей.

Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони уможливлювали користування чужою річчю). До прав на чужі речі належали також емфітевзис та суперфіцій (права успад­ковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу за яким-небудь зобов’язанням, і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, повернути стягнення на заставлену річ.

Сервітути, їх поняття та види. Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги через те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі, не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з про­гоном худоби, з необхідністю доставляти воду тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права була сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи з виконання обов’язку допускати сусіда на свою землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі.

Пізніше разом із сервітутами, що виникали на ґрунті сусід-ських земельних відносин, з’явилася нова категорія сервітутних прав уже не обов’язково щодо сусіда і не обов’язково з приводу користування землею. Наприклад, спадкодавець заповідає одній особі своє майно і водночас іншій особі заповідає право користуватися цим майном. Ці права називалися узуфруктом. Узуфрукт з’явився пізніше за інші сервітути, але все одно належить саме до цієї категорії.

Звідси поділ сервітутів на земельні та особисті. Особистий сервітут належав окремій особі персонально, а земельний сервітут належав особі як власнику землі. Земельну ділянку, на користь якої встановлювали сервітут, називали панівною, а земельну ділянку, якою користувалися для забезпечення сервітуту, —обслуговуючою.

Встановлення на річ сервітутного права не означало обо­в’язково відсторонення власника від користування річчю. Він міг також користуватися землею або річчю разом з володільцем сервітуту, якщо таке було можливим. Якщо ж спільне користування було не можливе, виникав конфлікт між правом власності та сервітутним правом. У такому разі сервітутне право переважало, адже вважалося, що при встановленні сервітуту власник сам себе обмежив у можливостях розпоряджатися об’єктом сервітуту.

Серед земельних сервітутів, залежно від характеру панівної ділянки, розрізнялися міські та сільські. Сервітути, що їх встановлювали на користь забудованих ділянок, називалися міськими, сервітути на користь ділянок польових, незабудованих, називалися сільськими.

До сільських належали: дорожні сервітути (право переходити та переїжджати через сусідський земельну ділянку, право перевозити вантаж, право проводити худобу), водні сервітути (право проводити воду з сусідньої ділянки, право черпати воду на сусідній ділянці), пасовищні (право випасати худобу на сусідній ділянці) тощо.

До міських належали: право спирати будівлю на стіну сусіда, право вбудувати балку в стіну сусіда, право світла, право вигляду тощо.

До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт — це право користування річчю та отримувати від неї плоди зі збереженням цілості речі. Узус — це право користування річчю, але без права користування її плодами.

Емфітевзис та суперфіцій. До числа прав на чужі речі належали також речові, відчужувані права довгострокового користування чужою землею, що передавалися в спадщину: сільськогосподарською — для її обробки (емфітевзис), міською — для бу­дівництва (суперфіцій). Ці права досить схожі з сервітутами, оскільки їх предметом є можливість користуватися чужою річчю. Відрізнялися вони тим, що були довгострокові та передбачали більше можливостей. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить право власності майже номінальним.

У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати, передавати в спадщину. Але право відчуження емфі- тевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити влас­ника про це, причому власник мав пріоритетне право протягом двох місяців придбати емфітевзис. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок.

Суперфіцій являв собою подібне до емфітевзису речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана із- землею, а тому й передається разом з нею.

Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовували ті самі позови, що й до захисту права власності, але у формі позовів за аналогією.

Заставне право. Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що повернення стягнення на річ у разі невиконання зобов’язань було можливе незалежно від того, чи вона належить боржникові, чи ні, а також першочерговим перед іншими вимогами інших осіб до боржника.

Форми застави:

1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ на забезпечення виконання зобов’я­зань і обіцяв повернути річ після отримання виконання зобов’я­зань. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком і пізніше отримала позовний захист.

2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави річ передавали не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що після виконання зобов’язання річ повертається власникові.

3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше за дві попередні. Тут майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати його для продажу. Особливістю іпотеки було й те, що одну і ту саму річ можна було закладати частинами вартості. Якщо після продажу речі вирученої суми не вистачало, щоб погасити борг, кредитор звертався до суду на загальних підставах.

Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом із заставою речей визнали можливою і заставу зобов’язань.

Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того, заставне право інколи виникало в силу закону.

Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмета застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.