Семінарське заняття

1. Суб’єкти права.

2. Правовий статус римських громадян.

3. Правовий статус латинів.

4. Правовий статус перегринів.

5. Становище рабів.

6. Правовий статус вільновідпущеників.

7. Правовий статус колонів.

8. Юридичні особи.

Термінологічний словник

bona — право патрона на спадкування майна лібертина та на алімен­ти з його боку

collegium — професійне об’єднання

colonus — колон

dominus fundi — господар земельного наділу

fiscus — державна казна

ingenuus — вільнонароджений

iura peregrinorum — право перегринів

ius honorum — право бути обраним

ius migrandi — право переселятися до Риму

ius suffragii — право обирати

Latini — латини

libertinus — вільновідпущеник

obsequium — поважне ставлення лібертина до патрона

operae — виконання будь-яких послуг для патрона

patronus — патрон

peculium — пекулій

persona — особа

servi terrae — раби землі

servitus — рабство

status civitatis — громадянство

status familiae — сімейний статус

universitas — місцева громада

З авдання для перевірки знань

1. Яка відмінність правового статусу римських громадян від правового статусу латинів, перегринів?

2. Що таке рабський пекулій?

3. Раби, як об’єкти права.

4. Які Ви знаєте статуси суб’єктів римського права?

5. Кого називали рабами землі?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 251—308.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 62—84.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М: Юрид. литература, 1972. — С. 59—76.

Тема 5. Сімейні правовідносини

Поняття та види сім’ї. Сім’я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об’єднання осіб, пов’язаних спільним побутом, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.

В стародавньому Римі існувало два види сім’ї (споріднення):

Агнатське споріднення. Суть такої сім’ї полягала в тому, що всі її члени підпорядковувалися владі єдиного домовладики, який називався особою свого права. Всі підпорядковані йому родичі називалися агнатами. Кровний зв’язок не мав тоді жодного значення. Тому, якщо дівчина виходила заміж, вона переходила до іншої сім’ї і ставала персоною чужого права щодо нового домовладики. Таким чином, за правовим статусом вона прирівнювалася до братів та сестер свого чоловіка.

Що стосується попередньої сім’ї, то з нею вона втрачала всілякі юридичні зв’язки і не могла бути навіть спадкоємницею своїх кровних батьків. Агнатське споріднення зберігалося і після смерті домовладики.

Агнати могли бути пов’язані між собою і кровними зв’язками, але юридичне значення мало лише підпорядкування одному певному домовладиці. Причому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічий лінії, оскільки йшлося про підпорядкування батьку сімейства.

Звичайно такий стан речей не міг тривати довго. З розвитком суспільства виникає новий вид сім’ї — сім’ї, що базувалася на когнатському спорідненні.

Когнатська сім’я базувалася на кровному спорідненні. Якийсь час ці два види сім’ї існували паралельно, що вносило велику плутанину у сімейні правовідносини, але згодом когнатське споріднення витіснило агнатське.

Належність до певної сім’ї мало велике значення для встановлення права на спадщину.

Поняття та види шлюбу. Римський юрист Модестін писав: «Шлюб — це союз чоловіка й жінки, спільність всього життя через єднання божественного і людського прав» (D.23.2.1). Жінка в шлюбі ніколи не була рівною в правах з чоловіком, вона завжди підкорялася йому.

Римське право знало два види шлюбу:

1. Законний римський шлюб (matrimonium iuris civilis).

2. Шлюб укладений між вільними особами, що не мали права брати законний римський шлюб (matrimonium iuris gentium).

Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися.

Перегрини мали право вступати в шлюб matrimonium iuris gentium відповідно до свого права, так само шлюби укладалися і між латинами, колонами, вільновідпущениками. Проте, згідно з римським правом, такі шлюби не породжували правових наслідків римського шлюбу.

Крім того, законом дозволялося фактичне тривале співжиття жінки та чоловіка (конкубінат). Йшлося про співжиття з наміром чоловіка створити сім’ю, а не тимчасовий зв’язок. Тимчасові зв’язки закон суворо карав.

Конкубінат не мав практично жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не мали права на ім’я свого батька, не могли бути його спадкоємцями, не підпадали під батьківську владу. Жінка в таких відносинах не поділяла соціального статусу свого чоловіка.

У республіканський період законний римський шлюб був шлюбом з чоловічою владою. За цим шлюбом жінка повністю залежала від чоловіка, а якщо чоловік сам знаходився під владою батька — то від домовладики.

Але закони ХІІ таблиць допускали можливість звільнення від чоловічої влади. Жінка мала право перешкодити можливості підпорядкування чоловікові, якщо наприкінці кожного шлюбного ро­ку на три доби втікала з дому, і цим переривала перебіг дав­ності.

Згодом влада чоловіка послабляється. Виникає новий вид шлюбу — без чоловічої влади. Дружина виходить з-під влади чоловіка і формально стає незалежною особою.

До шлюбу ставилися певні умови: вільне волевиявлення подружжя, досягнення шлюбного віку — 14 для нареченого і 12 для нареченої, наявність ius conubii (право брати законний римський шлюб), відсутність нерозірваного шлюбу, близького споріднення.

В класичну добу римське право визначалося свободою розлучень. Але згодом, у період монархії, було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, пося­гання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. За одностороннього розлучення без поважної причини накладався штраф.

Правові відносини подружжя. Правові відносини подружжя мали особистий та майновий характер, причому вони істотно відрізнялися залежно від виду шлюбу.

Відносини в шлюбі cum manu. Чоловік мав повну владу над жінкою. Він міг якзавгодно її карати, витребувати як річ назад, якщо вона самовільно залишала дім, мав право продати її в рабство. Дружина й діти в такій сім’ї були повністю позбавлені правоздатності. Але чинником, що стримував гнів чоловіка, була громадська думка. Міру покарання дружини за провину визначала рада, яка складалася з родичів дружини, але часто чоловік робив те, що вважав за потрібне, не зважаючи на думку ради.

Щодо майна ситуація була не краща — жінка його не мала, бо навіть дошлюбне її майно автоматично ставало власністю чоловіка. Проте дружина могла бути спадкоємницею свого чоловіка, і на неї поширювалося його громадське становище.

Відносини подружжя в шлюбі sine manu. Дружина була незалежною і зберігала дошлюбний статус. Та все ж таки, не зважаючи на її самостійність, главенство у вирішенні внутрішніх сімейних питань зберігалося за чоловіком.

Майно належало подружжю за принципом подільності на майно чоловіка та майно дружини. Дошлюбна власність належала дружині і вона мала право на будь-які угоди, пов’язані з її майном.

Характерною особливістю майнових відносин сім’ї без чо- ловічої влади була заборона дарувати майно подружжю, щоб не допустити залежності дружини від чоловіка і забезпечити їй цілковиту матеріальну свободу. Римляни вважали, що шлюб ґрун­тується на сердечному коханні, а не на матеріальній зацікавленості.

Характерним для цього шлюбу було отримання чоловіком посагу нареченої з рук її батька.

Правові відносини батьків та дітей. Всі діти (народжені в законному шлюбі та всиновлені) перебували під владою домовладики (pater familias). Історичною передумовою виникнення цієї влади було міркування римлян, що батько сімейства відповідальний за продовження роду, а тому його влада над членами ро­дини не повинна обмежуватися жодними чинниками.

Найголовнішим повноваженням домовладики було право жит­тя та смерті (ius vitae ac necis), яке існувало протягом всього республіканського періоду. Це означало, що підвладного сина домовладика міг будь-як карати, навіть убити. Підвладний син мав libertas та civitas. В галузі публічного права він мав такі самі права, як батько (крім можливості бути сенатором). У сім’ї син завжди був підпорядкований батьку, причому незалежно від віку та факту наявності власної сім’ї.

Під батьківську владу попадав римський громадянин, що був народжений в сім’ї римських громадян, усиновлений ними або узаконений. Батьківська влада поширювалася тільки на дітей, що були народжені в законному римському шлюбі. У разі позашлюбного народження дитину могли узаконити, тобто визнати такою, що народжена від певних батьків з поширенням на неї всіх прав римського громадянина. Крім того, громадянин Риму міг всиновити дитину. В такому разі її визнавали його дитиною, на неї поширювалася його батьківська влада.

Всиновлення було двох видів: arrogatio (якщо всиновлювалася особа, яка в цей момент не перебувала під владою батька) та adoptio (якщо на момент всиновлення особа перебувала під батьківською владою). Для всиновлення були встановлені певні правила: а) всиновлювати міг, зазвичай, тільки чоловік (жін­ка лише в тому разі, якщо мала дітей, але потім їх втратила); б) уси­новитель повинен бути особою свого права; в) уси­новитель повинен бути старшим за усиновленого не менш ніж на 18 років (adoptio naturam imitatur — всиновлення здійс- нюється за законами природи D.1.7.40.1). Для аррогації, крім дотримання згодних правил, необхідним було проведення магістратом спеціального розслідування з метою запобігання можливості погіршення матеріального та морального стану всиновленого.

Батьківська влада припинялася: а) у разі смерті домовладики (тоді домовладикою ставав найстарший чоловік, і всі члени родини переходили під його владу); б) зі смертю підвладного; в) із втратою свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним; г) через позбавлення домовладики батьківських прав; д) у разі отримання підвладним почесних звань; е) внаслідок емаципації (emancipatio) — звільнення з-під влади за волею батька та згодою самого підвладного.