Семінарське заняття

1. Виконання зобов’язань.

2. Прострочення виконання (mora).

3. Неможливість виконання та відповідальність за неї боржника.

Термінологічний словник

bonus paterfamilias diligentissimus — гарний хазяїн не допустив би

casus — випадок

cui resisti non potest — якій неможливо супротивитись (про стихійну силу)

culpa — вина у формі необережності

culpa in abstracto — абстрактна вина у формі необережності

culpa in concreto — конкретна вина у формі необережності

culpa lata dolo aequiperatur — груба необережність прирівнюється до умислу

culpa lata — груба необережність

culpa levis — легка необережність

datio in solutum — надання чогось замість платежу чи заміна виконання

diligentia — дбання про майно

dolus — умисел

in faciendo — особисто

interpellatio — процедура особливого нагадування з вимогою виконати договір

locus solutionis — належне для виконання місце

mora — прострочення виконання

mora accipiendi — прострочення кредитора

mora debendi — прострочення боржника

non intellegere quod omnes intellegunt — не розуміє того, що має розуміти будь-яка пересічна людина

perpetuatio obligationis — постійність боргу

purgatio morae — процедура очищення прострочення (сплата всього, що належить)

res perit domino — річ гине на шкоду власникові

vis maior — непереборна сила

З авдання для перевірки знань

1. Які наслідки безпідставної відмови кредитора від прийняття виконання зобов’язання?

2. Чи дозволялося за римськими нормами часткове виконання зобов’язання?

3. Що таке locus solutionis?

4. В яких випадках боржник визнавався таким, що прострочив виконання?

5. Які існували підстави притягнення боржника до відповідальності?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 493—504.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 183—192.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 177—189.

Тема 13. Гарантії виконання зобов’язання

Поняття гарантій виконання зобов’язання. Римське право не знало досконалих механізмів примусу боржника до виконання свого зобов’язання, а отже, такий примус був майже неможливий. Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання, не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого боржника чинника, а тому з’являється за-цікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів, які могли б гарантувати належне ставлення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Їхня суть полягала не в примусі боржника до виконання (хоча деякою мірою ця функція була властивою і їм), а — в забезпеченні виконання зобов’язання. Тобто за допомогою цих засобів зобов’язан­ня виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обо­в’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково.

Залежно від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов’язання отримував пов­ну владу над членами сім’ї боржника, позаяк вважалося, що відповідає боржник не особисто, а разом зі всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Таке становище заохочувало боржника якнайшвидше виконати зобо-в’язання та звільнити свою родину від кредитора.

На пізнішому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та одноосібної відповідальності за нього. Офіційно визнається, що відповідає за зобов’язання той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми — особистої та реальної гарантії зобов’я­зань. За особистої гарантії у відносини боржника та кредитора вводиться додаткова особа — гарант. Він бере на себе обов’язок виконання, якщо боржник на це не спроможний. За реальної гарантії — кредитор отримує владу над майном боржника, яке стає заставою.

Особисті гарантії (поручительство). Особисті гарантії виконання зобов’язання встановлювалися у формі adpromissio — додаткової стипуляції третьої особи. Стипуляція відбувалася одночасно з укладенням основного зобов’язання. Залежно від слів, сказаних у момент стипуляції, класичне римське право поділяло її на три різновиди: sponsio (від spondeo — урочисто обіцяю), fidepromissio (від fidepromitto — обіцяю по совісті) та fideiussio (від fideiubeo — ручаюсь). Перший різновид застосовувався тільки до римських громадян, позаяк тільки їм було дозволено урочисто обіцяти, перегрини могли сказати «обіцяю по совісті» або «ручаюсь». Згодом перші дві форми скасовували, про що свідчать інтерполяції, здійснені при Юстиніані, в процесі яких слова sponsio та fidepromissio замінили на fideiussio.

Предметом стипуляції було поручительство третьої особи — у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, вона несла відповідальність разом з боржником. Розмір відповідальності поручителя не міг перевищувати розміру зобов’язання. Поручительство існувало до моменту припинення зобов’язання (виконання або неможливості виконання). Коли цей юридичний факт наставав, відповідальність з поручителя, зазвичай, знімали.

Sponsio — являло собою обіцянку, згідно з якою поручитель виступав як додатковий боржник, якщо основний не виконає зобов’язання. Цей вид поручительства був можливий лише при родових зобов’язаннях, тобто коли sponsor міг виконати зобо­в’язання самостійно. Якщо ж і наставала неможливість виконання, спонсор все одно залишався зобов’язаним, причому навіть тоді, коли така неможливість виникла з вини боржника. З цього випливає висновок, що за sponsio можливість солідарної відповідальності була виключена.

Спершу права спонсора майже не захищалися, він не мав права на регресний позов до основного боржника, за якого сплатив борг. Пізніше, в кінці IV ст. до н. е., законом lex Publilia було передбачене право поручителя, що сплатив борг за основного боржника, на витребування сплаченої суми. Позовна вимога забезпечувалася actio depensi, за якої обсяг відповідальності зростав удвічі.

В ІІІ ст. до н. е. з’явилася нова форма поручительства — fidepromissio. На відміну від sponsio її могли застосовувати і перегрини. Узагальнено вона досить схожа на sponsio з тією різницею, що не забезпечувалася можливістю поручителя стягувати в порядку регресу з основного боржника суму заборгованості. Це обумовлювалося тим, що lex Publilia був прийнятий раніше і не передбачав нової форми поручительства.

В середині ІІІ ст. до н. е. було встановлено, що в разі наявності кількох гарантів, кожен з них мав право у регресному порядку вимагати свою частку, сплачену за основного боржника. Таким чином, за словами Гая, у спільних поручителів виникало своєрідне товариство («quandam societatem» — Gai. 3.122). Пізніше, в кін- ці ІІІ століття, відповідальність поручителів встановили строком на два роки. Після цього вони звільнялися від обов’язку виконувати зобов’язання замість боржника. Крім того, було ухвалено, що кожен із спільних поручителів відповідає тільки в межах своєї частини.

Реальні гарантії виконання зобов’язання. Реальними гарантіями виконання зобов’язання в Стародавньому Римі вважалися різноманітні види застави. Найстарішим видом застави був nexi datio. Цей інститут походив від стародавніх традицій, коли особа при встановленні боргу добровільно брала на себе відповідальність у вигляді повного особистого підкорення кредиторові. Такий акт обумовлював можливість саморозправи над боржником або продажем його в рабство за Тибр.

Пізніше, цей інститут зазнав певної трансформації, замість угод, предметом яких була особа боржника, почали укладати угоди, предметом яких стало його майно. Ці угоди називалися фідуціарними угодами з боржником (fiducia cum creditore). Змістом такої угоди був обов’язок боржника передати кредитору певну річ на забезпечення виконання зобов’язання та його право вимагати цю річ назад після повного виконання зобов’язання. Кредитор зобов’язаний був це зробити, якщо боржник не виконував зобов’язання, отримував її у володіння. Але слід зазначити, що річ переходила кредитору у власність, а тому обов’язок повер­нути її боржникові був не юридичним, а моральним. Юридич­ного змісту цей обов’язок набував тільки після укладення додаткової угоди (pactum fiduciae), форма якої почала застосовуватися в період монархії.

Відмінності між описаними видами гарантій, крім об’єкта застави, полягають також в тому, що при fiducia cum creditore майно боржника переходило під владу кредитора відразу після укладення основної угоди, а при nexi datio кредитор набував владу над боржником тільки при невиконанні основного зобов’язання останнім, позаяк вважалося, що в разі переходу однієї особи під владу іншої, перша втрачала свободу, а отже, й правоздатність (боржник ставав рабом), Отже, виключалася будь-яка можливість виконання зобов’язання.

Після скасування nexi datio, fiducia cum creditore існувала до кінця періоду принципату. В період абсолютної монархії (при інтерполяціях Юстиніана) термін «fiducia» замінили новим — «pignus». Pignus в науці часто називають ручним закладом. Безперечно, цей вид застави був прогресивнішим та пристосованішим до умов суспільства, що постійно розвивалося. На відміну від фідуціарної угоди (де об’єкт застави передавали кредитору у власність) при ручному закладі майно боржника передавали кредитору тільки у тимчасове володіння. Останній не мав навіть права користуватися річчю; порушення кваліфікувалося як «викрадення користування» (furtum usus D. 47.2.55). Всі плоди, отримані від речі, заставоутримувач був зобов’язаний зараховувати в рахунок погашення боргу.

У разі несплати боржником визначеної договором суми боргу, заставоутримувач (кредитор) мав право продати предмет застави для задоволення власних майнових інтересів (D. 47.10.15.32). У такому разі зобов’язання припинялося, а боржник звільнявся від його виконання. Особливістю юридичних наслідків зазначеного продажу було те, що кредитор міг претендувати лише на суму ре- ального боргу — решту був зобов’язаний повернути заставодавцю (D. 20.4.20). Якщо ж заставоутримувач не зміг продати об’єкт застави з причини відсутності покупців, він отримував це майно у власність на підставі рішення імператора (С. 8.33.1).

З ІІ ст. н. е. почав розвиватися інший вид застави — іпотека (hypotheca). Хоча заставою її можна назвати лише в сучасному правовому розумінні суті цього явища. Римляни ж розрізняли поняття застави у власному розумінні (pignus) та іпотеки (hypotheca). Римський юрист Ульпіан зазначає: «Ми називаємо заставою у власному розумінні те, що переходить до кредитора, іпотекою — те, що у володіння до кредитора не переходить» (D. 13.7.9.2). Основою для розвитку іпотеки послугували земельні правовідносини між власниками землі та наймачами. При укладенні договору найму зазначалося, що все, привезене, принесене або приведене на ділянку, не повинне вивозитися з неї, доки не буде повністю погашена заборгованість. Таким чином речі, що знаходилися на ділянці, потрапляли в іпотеку до власника землі, хоча наймач і далі користувався ними. Згодом іпотека, як форма застави, була поширена і на інші речі. Особливістю її було те, що заставодавець мав можливість заставляти одну і ту саму річ декільком кредиторам. У цьому разі їхні претензії задовольнялися почергово, а той, кому майна не залишилося, подавав позов у загальному порядку. Крім того, іпотеку могли укладати усно, але в період абсолютної монархії був виданий рескрипт, внаслідок якого письмова іпотека, укладена в належному місці (місці знаходження майна) у присутності трьох відомих свідків, мала перевагу перед публічно не встановленою (хоча б і раніше) іпотекою.