Семінарське заняття

1. Виконання (solutio).

2. Заміна виконання (datio in solutum).

3. Прощення боргу.

4. Зарахування (compensatio).

5. Конкуренція підстав (concursus causarum).

6. Злиття зобов’язань (confusio).

7. Новація (novatio).

Термінологічний словник

adiectus solutionis causa — відмінна від кредитора особа, уповноважена прийняти виконання

aestimatio — оцінка речі в грошовому виразі

aliquid novi — заміна будь-якого елемента в попередньому зобо­в’язанні

animus novandi — намір здійснити новацію

argentarius — банкір

beneficium competentiae — можливість відповідати в межах платоспроможності

causa lucrativa — безвідплатність

compensatio — зарахування

concursus causarum — конкуренція підстав

confusio — злиття зобов’язань

datio in solutum — заміна виконання

ex eadem causa — за однотипними угодами

litis aestimatio — судова оцінка

locus solutionis — місце виконання

novatio — новація

officio iuditis — на розсуд судді

pactum de non petendo — угода про відмову від вимоги

prius debitum — попереднє зобов’язання

solutio imaginary — символічне виконання

solutio per aes et libram — ритуал звільнення від кредитора

solutio — виконання

transactio — мирова угода

verbis — вербальне зобов’язання

З авдання для перевірки знань

1. Дайте визначення терміна «solutio».

2. Які Ви знаєте форми прощення боргу?

3. Як зараховувалися вимоги різного роду?

4. Що таке «confusio»?

5. Які реквізити новації Ви знаєте?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 516—533.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 194—198.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 186—189.

Частина четверта

ОКРЕМІ ВИДИ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Тема 15. Зобов’язання з договору. Класифікація договорів

Поняття та види договорів. Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є виявом взаємної волі.

Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але траплялися й багатосторонні. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов’язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій.

Існували такі види договорів:

1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найм, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених у ній видів угод, всі інші до контрактів не належали. Угоди, що не були контрактами, юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. Укладаючи пакти, сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту суб’єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому й надати їм можливість судового захисту.

Контракти, своєю чергою, також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, наприклад, обіцянка посагу).

2. Літеральні (письмові).

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найм тощо).

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася одразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але траплялося, що виникали нові види контрактів, і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з’являється п’ята група контрактів — безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права — сторони зобов’язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті — тут важливішим визнається не те, що сказано, а те, що сторони мали на увазі, коли укладали такий договір.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні — коли одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

2. Двосторонні — всі сторони мають і права, і обов’язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

Умови чинності договорів. Для того, щоб угода стала договором, вона мала відповідати певним вимогам: а) законність; б) во­левиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реальне виконання умов, що становлять предмет договору.

Якщо бодай однієї з цих вимог не дотримувалися, договір визнавався нечинним.

Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Все, що суперечило цим умовам, не могло бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони мусили висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення своїх дій. Якщо договір укладали шляхом обману, насильства, погрози, його визнавали повністю або частково нечинним.

Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, з необхідним для цього обсягом право- та дієздатності.

Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до нечинності договору.

Визначеність предмета договору. Сторони мали добре усвідомлювати, з приводу чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, можливість укладення договору ставиться під сумнів.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався чинним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов’язання, якщо його не мож­на виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

Воля та її вираз. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно обов’язково, щоб сторони виявили до цього волю. Причому воля повинна бути не просто присутня у сторін, а проявлена у певних діях (усних, письмових; жестів тощо). Також волю могли виявити конклюдентними діями, тобто такими, коли сторона справою показувала, що вона згодна укласти зобо­в’язання. Так, сторона, наприклад, могла почати виконувати договір, укласти якій їй запропонувала інша сторона.

Для чинності договору зовнішній вираз волі мав відповідати внутрішньому наміру. Якщо, укладаючи договір, сторони висловили в ньому не те, що хотіли, такий договір визнавали недійсним. Римське право знало кілька різновидів такої невідповідності.

Помилка (error). При помилці розумілося неправильне уявлення особи про фактичні обставини (як незнання про існування певних фактів, так і неправильне розуміння їх). Розрізнялося декілька видів помилок. Помилки могли припуститися стосовно характеру договору (error in negotio). Наприклад, одна сторона давала річ у тимчасове користування, а друга вважала, що майно їй дарують. У такому разі не виникає ні договору тимчасового користування, ні договору дарування, оскільки сторони не дійшли згоди стосовно умов договору. Помилка могла бути зроблена відносно сторони договору (error in persona). Вона могла мати місце, якщо для укладення договору мала значення особа контр- агента. Так, наприклад, сторона, замовляючи певну послугу, помилково вважала, що у другої сторони достатньо кваліфікації, щоб її виконати. Помилка могла трапитися в предметі договору (error in corpore). Наприклад, якщо сторона, вважаючи, що купує одну земельну ділянку, отримувала іншу. Зазначені помилки вважалися істотними, а тому наявність їх при укладенні договору обумовлювала нечинність останнього. Неістотною вважалася помилка в мотиві, адже він не є умовою чинності договору і оспорювати його не допускалося.

Римські правові норми зазначали, що волю треба висловлювати вільно — без примусу та обману. Обман (dolus) — навмисне введення в оману контрагента, викликане неправильним уявленням про його наміри. Волевиявлення однієї особи може здійснитися з примусу іншої. Примус міг виражатися у фізичному на- сильстві або психологічному впливі. Договори, укладені під впливом обману або з примусу, вважалися чинними, але сторони могли їх оскаржити.

Зміст договору. Як зазначає юрист Павел (D. 44.7.3), зміст будь-якого зобов’язання визначається трьома термінами: dare, facere, praestare. Dare — означає «дати» (мається на увазі передати право власності), facere — «зробити» (вчинити дію або утриматись від такої), praestare — «надати» (надати певну послугу.)

Зміст договору складала сукупність прав та обов’язків контр- агентів, а також умови, на яких договір був укладений. Ці умови поділялися на три види.

1. Істотні умови — обов’язкові для певного виду договору, без яких цей договір не може існувати (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).

2. Звичайні умови — ті, що їх звично застосовують у певних видах договорів.

3. Випадкові — їх наявність не обов’язкова, але сторони мають бажання їх внести.

Чинність договору також залежала від настання певного терміну (dies). Визначалося два їх види: термін, з якого починає діяти договір (dies a quo), і термін, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem).

Якщо термін визначено точно, його називали визначеним. Наприклад, календарні дати. Якщо ж відомо було тільки те, що термін настане, але невідомо коли, такі терміни називали невизначеними. Наприклад, смерть людини, якщо укладався договір довічного користування.

Бували терміни, пов’язані з умовою: а) невідомо чи відбудеться подія, але якщо відбудеться, то відомо коли (наприклад договір утримання особи до настання повноліття); б) не відомі ані можливість настання, ані час настання (наприклад, зобов’язання передати майно у разі одруження особи), але тоді зазначення терміну мало лише його ознаки, а по суті було умовою чинності договору.

Умовами чинності договору називалася вірогідність настання чи ненастання тих подій, залежно від яких сторони уможливлюють початок чи припинення дії договору, і про які точно не відомо, відбудуться вони чи ні. Поняття умов чинності договору слід відрізняти від поняття умов дійсності договору, позаяк дотримання останніх при укладенні договору обов’язкова.

Умови чинності договору можна класифікувати на: відкладальні та скасувальні. Відкладальними умовами називалися ті, що необхідні для виникнення певного договору. З огляду на те, що сторони початок чинності договору ставили в залежність від мож­ливості настання певних подій, вони таким чином на невизначений час відкладали можливість виникнення нових правовідносин. Скасувальні умови ставили в залежність від певних подій строк чинності договору. Якщо такі події виникали, договір вважався нечинним, оскільки закінчився термін його дії.

Мету договору називали каузою. Тому договори, в яких мета укладення договору чітко визначена, називали каузальними. Договори, мети укладення яких не видно, називали абстрактними, адже вони наче абстрагувалися від цієї мети.

Укладення договору. Термін контракт походить від двох латинських слів con+trahere і буквально означає зведення волі сторін в одне ціле, і, отже, призводить до укладення договору. У Римі цей процес являв собою доволі складний механізм різноманітних дій. Він починався з виявлення ініціативи одною із сторін укласти договір. Така ініціатива проходила у вигляді надання пропозиції про укладення договору на певних умовах для досягнення відповідної мети. Таку пропозицію називали офертою.

Чіткої форми оферти або способу її вираження не вимагалося. Головне, щоб вона була зрозумілою, щоб її правильно сприйняли ті, кому вона адресована. Оферту могли виносити для конкретного суб’єкта, якщо оферент хотів укласти договір саме з ним, або для невизначеного кола осіб, якщо для оферента особа майбутнього контрагента значення не мала. Оферту невизначеному колу осіб могли виносити оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою тощо.

Але для укладення договору лише оферти було замало. Необхідно, щоб ця пропозиція задовольнила іншу сторону і щоб вона її прийняла. Згода на прийняття оферти називається акцептом. Особу, яка надає акцепт, називають акцептантом. Тому, для того щоб договір був укладений, оферта обов’язково має бути акцептованою.

Для укладення договору вимагалася особиста присутність сторін, оскільки зобов’язання трактувалося, як особисті сто- сунки певних осіб. Юридичні наслідки, що виникали з договору, поширювалися тільки на тих, що брали в ньому участь. Тому спершу укладення договору через представника було заборонене, але згодом, з розвитком господарського обороту, такі договори почали визнаватися преторами, а потім взагалі стали дозволеними.