Семінарське заняття

1. Загальні положення про спадкування.

2. Спадкування за ius civile.

3. Спадкування за преторським правом (bonorum possessio).

4. Спадкування за заповітом.

5. Спадкування за законом.

Термінологічний словник

aditio hereditatis — прийняття спадщини

animus iniurandi — злочинний намір

bis dat, qui cito dat — двічі дає той, хто дає швидко

bonorum possessio — спадкування за преторським правом

delatio hereditatis — відкриття спадщини

heredis fletus sub persona risus est — плач спадкоємця— це замаскований сміх

heredis institutio — визначене в документі коло спадкоємців

in iure cessio hereditatis — поступка перед магістратом

in singulas res — сингулярне спадкування

in universum ius — універсальне спадкування

ius deliberandi — право на роздуми щодо прийняття спадщини

modus — заповідальне покладення

nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest — ніхто не може спадкувати одну частину спадщини за заповітом, а іншу за законом

substitutio — підпризначення спадкоємця

successio testamentaria — спадкування за заповітом

testamentifactio activa — здатність укладати заповіт

testamentifactio passiva — можливість бути спадкоємцем

testamentum — заповіт

transmissio ex capite infantiae — спадкова трансмісія

transmissio Iustinianae — спадкова трансмісія Юстиніана (остаточно сформована)

transmissio Theodosiana — спадкова трансмісія Феодосія (вдосконалена)

інтердикт «quorum bonorum» — інтердикт для витребування спадщини у третіх осіб

З авдання для перевірки знань

1. Що таке спадкоємство?

2. Які види спадкоємства існували в Стародавньому Римі?

3. Які умови є умовами дійсності заповіту?

4. Що таке заповідальне покладання?

5. Які черги спадкування за законом існували в римському праві?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 625—663.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 269—286.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 269—284.

Тема 20. Прийняття спадщини. Легати та фідеікоміси

Прийняття спадщини та його наслідки. Відкриття спадщини виникало в момент смерті спадкодавця. Але для того, щоб спадщина стала власністю спадкоємців, необхідно було вчинити певні дії. До таких дій відносилися наступні: вжити заходів до виявлення повного розміру спадкового майна та його охорони; виявити і визначити кредиторів і боржників, а також розмір вимог та боргів кожного; виявити коло спадкоємців.

Вступ до спадщини в стародавньому праві здійснювався прямим виразом волі (оголошенням про прийняття спадщини), в преторському і пізнішому юстиніанівському праві також шляхом здійснення певними діями, що свідчили про прийняття спадщини (наприклад, спадкоємець починає обробляти ділянку спадкодавця, тощо).

Отримуючи спадщину, спадкоємець отримував не тільки права, що випливали з неї, а й всі обов'язки спадкодавця, що він мав при житті. Навіть якщо спадщина складалася майже суціль із бор­гів, особа, що її прийняла, зобов’язана була всі борги сплатити. Тому спадкоємцям давали певний час для роздумів щодо отримання спадщини. При Юстиніані цей строк складав дев’ять місяців, а інколи збільшувався до одного року. Якщо протягом зазначеного строку особа явно не відмовлялася від спадщини, вважалося, що вона її прийняла.

Як уже зазначалося, разом із правами до спадкоємця переходили і борги померлого. Отже, могла виникнути ситуація, коли вартість боргів перевищувала вартість активу спадщини. В такому разі особа, що її прийняла, була зобов’язана відповідати за борги спадкодавця не тільки в розмірі отриманої спадщини, а й додатково всім своїм майном. Для врегулювання даної ситуації при Юстиніані було встановлене правило, що тоді, коли спадкоємець здійснить оцінку спадкового майна за участю нотаріуса, оцінника та всіх зацікавлених осіб, його відповідальність обмежувалася вартістю спадкового майна. Ця пільга називалася be­neficium inventarii. Описати мойно та оцінити його треба було не пізніше трьох місяців з моменту відкриття спадщини.

Досить часто виникали ситуації, що хоча в спадщині актив і переважав над пасивом, у спадкоємця було багато власних боргів. А тому отримана спадщина змішувалася з власним майном спадкоємця. Таким чином, і кредитори спадкодавця, і давнішні кредитори спадкоємця тепер могли отримати задоволення своїх вимог з одного спільного майна. Якщо ж майна не стачало на всіх, кредитори спадкодавця ризикували не отримати належних їм виплат.

Для забезпечення інтересів кредиторів спадщини преторським едиктом була введена пільга відокремлення (beneficium separa­tionis). Вона полягала в тому, що для виплати боргів із загального майна має бути виділена частка, що перейшла у спадщину. Із цієї частки передовсім задовольнялися інтереси кредиторів спадкодавця, легатаріїв, і тільки потім, якщо залишиться майно, всіх інших кредиторів спадкоємця.

У разі існування зобов’язання між спадкодавцем і спадкоємцем, із прийняттям спадщини воно припинялося, адже тоді і боржник, і кредитор збігалися в одній особі.

Поняття та види легатів (legata). З переходом майна у спадщину, спадкодавець міг передбачити в заповіті перехід деяких речей із складу спадщини у власність третіх осіб. Таке розпорядження називалося легатом (legatum), або інакше кажучи — заповідальним відказом.

Легат — це скорочення спадщини, за допомогою якого спадкодавець бажає передати третій особі будь-що з того, що повністю належатиме спадкоємцю (D. 30.116). Обов’язковою умовою для легата було те, що він повинен бути встановлений для вигоди легатарія (отримувача легата), а не з метою покарати спадкоємця, бо тоді його визнавали недійсним (Gai. 2.235). З огляду на те, що зміст легата визначав заповіт, його не можна було встановити для спадкоємця за законом.

Класичне римське право знало чотири види легатів (Gai. 2.192):

• legatum per vindicationem (через віндикацію);

• legatum per damnationem (через зобов’язання);

• legatum sinendi modo (через дозвіл);

• legatum per praeceptionem (через виділення).

Legatum per vindicationem обумовлював передачу певного майна у власність легатарія. Майно вважалося його власністю вже на момент відкриття спадщини (Gai. 2.194), отож, у разі відмови спадкоємця передати йому визначене майно, легатарій отримував віндикаційний позов.

За legatum per damnationem спадкоємець мусив передати легатарію певну річ. Причому, ця річ не обов’язково була частиною спадкового майна. Спадкоємець повинен був купити зазначену річ у третьої особи та передати її у власність легатарія. Якщо цього не можна було зробити, спадкоємець виплачував легатарію вартість цієї речі.

Legatum sinendi modo мав на меті дозволити (sinere) легатарію забрати певну річ (Gai. 2.229).

Legatum per praeceptionem передбачав попереднє виділення якоїсь речі зі складу спадщини. Таким чином, при визначенні часток спадкоємців, цю річ не враховували.

Порядок отримання та обмеження легатів. У процесі отримання легатарієм його права розрізнялися два моменти (dies): dies legati cedens та dies legati veniens.

Dies legati cedens — момент смерті спадкодавця. У разі, якщо легат був складений під умовою, то dies legati cedens залежав від моменту настання цієї умови. Юридичне значення dies legati cedens полягало в тому, що з цього моменту легаторій отримує право на легат, яке може переходити в спадщину, а отже, якщо він не встигав прийняти легат, то право на його прийняття переходило до спадкоємця легаторія.

Dies legati veniens — це момент вступу спадкоємця у спадщину. З цього моменту легатарій (або його спадкоємці) отримував право вимагати здійснення свого права на легат. У разі відмови надання легатарій отримував відповідний позов, вид якого залежав від виду легату.

До початку ІІ ст. до н. е. спадкодавець міг розподілити у вигляді легатів все спадкове майно, залишивши у спадщині тільки борги. Така ситуація важко відбувалася на правах кредиторів, оскільки досить часто легати видавали саме для того, щоб уникнути необхідності сплачувати борги спадкодавця. Тому у 204 р. до н. е. lex Furia testamentaria заборонив залишати відкази на користь осіб, що не були пов’язані із спадкодавцем кровним — у межах шостого ступеня — спорідненням вартістю понад 1000 асів (Gai. 2.225). Однак цей закон проблеми не розв’я- зав, адже спадкодавець міг надати безліч легатів на суму менше 1000 асів, залишивши спадкоємцю лише борги. Тому 169 р. до н. е. був виданий lex Voconia, що заборонив легатарію отримувати майна більше за спадкоємця.

Повністю, як вважається, ситуація була врегульована при прийнятті lex Falcidia 40 р. до н. е. Цей закон встановив, що спадкоємцю має обов’язково залишатися не менше однієї чверті активів спадкової маси (так звана Фальцидієва чверть) — quarta Fa­lcidia (D. 35.2.1). У разі перевищення спадкодавцем можливого обсягу легатів, встановленого законом, розмір відказів зменшувався. Отже, легатарій мав право вимагати передачі йому лише частини легату.

Фідеікоміси (fideicomissa). Досить часто до заповітів додавалися таблички або листки пергаменту чи папірусу з проханням до спадкоємця вчинити певну дію на користь третіх осіб. Такі прохання називалися кодициллами (codicilli). Спершу виконання кодицилл було добровільним, а юридичне значення вони отримали при Августі.

Було й таке, що спадкодавці залишали певні прохання і для спадкоємців за законом. У республіканський період вони не мали юридичного захисту і були лише дорученнями совісті. Звідси і їхня назва — фідеікоміси (тобто доручене совісті). В період принципату фідеікоміси отримали позовний захист і стали схожі на легати. З тією відмінністю, що для легатів обов’язковою була відповідна форма, а фідеікоміс складався у вільній формі. Крім того, легати встановлювалися тільки у змісті заповіту.

Спочатку, через фідеікоміс можна було зобов’язати спадкоємця передати третій особі все майно чи його частину, причому, обов’язки, що випливали зі спадщини, залишалися у спадкоємця. Звичайно, таке становище призводило до того, що багато спадкоємців, не бажаючи отримати в спадщину лише обов’язки, відмовлялися від неї. Тому на фідеікоміси був поширений режим відказів за заповітом — quarta Falcidia. Крім того, за фідеікомісом стали передавати не окреме право, а частину спадщини, до якої також входили і обов’язки спадкодавця. Отже, на відміну від легатів, для фідеікомісів характерним стало універсальне наступництво (тобто, передавалися не тільки окремі права, а й обо­в’язки).

Як форма універсального наступництва фідеікоміси зберегли своє значення і в праві Юстиніана. Фідеікоміси, що передбачали сингулярне наступництво (тобто перехід тільки прав без обо-в’язків), прирівняли до легатів.