Семінарське заняття

1. Поняття приватного делікту.

2. Види деліктів.

3. Зобов’язання нібито з деліктів (quasi ex delicto).

Термінологічний словник

actio de pauperie — позов у випадку нападу домашньої тварини

actio furti — деліктний позов з крадіжки

actio legis Aquiliae utilis — позов за аналогією, що випливав із закону Аквілія

actio vi bonorum raptorum — позов про майно, вилучене силою

animus iniurandi — бажання образити

corpore corpori datum — якщо шкода заподіяна безпосередньо фізичним впливом на конкретну річ

crimen publicum — публічні злочини

damnum iniuria datum — протиправне заподіяння майнової шкоди

delictum privatum — приватні правопорушення

Edictum de effusis et deiectis — преторський едикт для забезпечення порядку на вулицях та інших громадських місцях Риму

Edictum de positum — преторський едикт, що передбачав відповідальність за створення небезпеки для пішоходів

furtum — крадіжка

furtum possessionis — крадіжка володіння

furtum proprietatis — крадіжка власності

furtum usus — крадіжка користування

iniuria — образа особистості дією

membrum ruptum — пошкодження кінцівок (людського тіла)

noxa caput sequitur — покарання йде за особою

noxae deditio — обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця

os fractum — пошкодження внутрішньої кістки або тяжке тілесне ушкодження

poena — компенсація для того, щоб позбутися обов’язку видачі потерпілому винуватця

quasi ex delicto — зобов’язання нібито з деліктів

rapina — грабіж

З авдання для перевірки знань

1. Поняття приватного делікту.

2. Які види деліктів Вам відомі?

3. Який закон визначив перелік приватних деліктів?

4. Які особливості зобов’язань нібито з деліктів?

5. Перелічіть види зобов’язань нібито з деліктів.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 610—625.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 259—269.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 261—269.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Спадкове право

Тема 19. Поняття та види спадкування

Загальні положення про спадкування. Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини, за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. Залежно від обсягу прав та обов’язків, що переходили від спадкодавця до спадкоємця, роз­різнялися два види спадкування — універсальне та сингулярне.

Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, у яких брав участь спадкодавець до смерті.

Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати).

Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами — за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому разі, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом.

Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша — за заповітом. Як говорили римляни: «Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest» (ніхто не може спадкувати одну частину за заповітом, а іншу за законом).

Спадкування за ius civile та за преторським правом (bonorum possessio). Необхідною умовою для виникнення правовідносин спадкування було відкриття спадщини (delatio here­ditatis). Моментом відкриття спадщини вважався момент смерті спадкодавця. Спадщина відкривалася на користь певних осіб, які повинні були вчинити відповідні дії для прийняття спадщини (aditio hereditatis). Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або відмову від неї.

У випадку виникнення у спадкоємця сумнівів щодо цінності спадщини, він міг скористатися правом на роздуми (ius deli­berandi). Це право дозволяло спадкоємцю протягом 100 днів не вчинювати ніяких дій, що б свідчили про прийняття спадщини і, разом із цим, він не вважався таким, що від неї відмовився. Якщо після даного на роздуми терміну спадкоємець не вчинював дій, які свідчили б про прийняття ним спадщини, вважалося, що він від неї відмовився. Юстиніан збільшив строк для прийняття спад­щини до 9 місяців (в окремих випадках і до одного року), але вважав спадщину прийнятою, якщо спадкоємець відкрито не відмовився від неї (C. 6.30.22.13).

Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У разі спадкування кількома особами, цю частку розподіляли поміж ними. Тільки в період абсолютної монархії було зроблено натяк для випадків, коли спадкоємець, що не встиг прийняти спадщину, помирав не досягнувши річного віку. Тоді право прийняти спадщину переходило до батька цієї дитини. Такі правовідносини називалися спадковою трансмісією (transmissio ex capi­te infantiae).

При Феодосії ІІ спадкова трансмісія була дещо вдосконалена (transmissio Theodosiana). Так, передбачили перехід спадщини від особи, що померла не встигнувши відкрити заповіт, до її родичів по низхідній лінії (C. 6.52.1 a.450). Повністю сформувалася спадкова трансмісія при Юстиніані (transmissio Iustinianae). Кодекс зазначає, що спадкоємці особи, що померла не встигнувши прийняти спадщину, можуть прийняти її протягом року з того моменту, як до померлого надійшла інформація про відкриття спадщини.

Правом на спадщину можна було поступитися на користь іншої особи у формі поступки перед магістратом — in iure cessio hereditatis (Gai. 2.34—37). Але особливістю такої поступки було те, що по-перше, її можна було здійснити тільки після прийняття спадщини особою, що поступається, а по-друге, до отримувача за поступкою переходили тільки речі зі спадкового майна, обо­в’язки залишалися у спадкоємця.

Спадкування за преторським правом (bonorum possessio). Враховуючи зросле значення кровного споріднення, із середини І ст. до н. е. претор почав вводити у володіння спадковим майном осіб, що не мали спадкових прав по ius civile. У разі звернення цих осіб до претора, вони отримували інтердикт «quorum bo­norum» для витребування спадщини у третіх осіб (D. 43.2.1).

Особа, на користь якої виносився зазначений інтердикт, отримувала право на bonorum possessio. Це право передбачало можливість витребувати і отримати будь-яку річ із складу спад­щини.

Спадкування за заповітом (successio testamentaria). Як зазначав Ульпіан, заповіт — це правомірна фіксація нашого наміру, складеного в урочистій формі для того, щоб воно мало силу після нашої смерті. Однак, заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження на випадок смерті, а тільки те, зміст якого чітко визначав коло спадкоємців (heredis institutio).

Щоб укласти заповіт, особа повинна була мати спеціальну здатність — testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів тощо.

Форма заповіту в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою.

У будь-якому разі, особа, що приймала спадщину, повинна була володіти testamentifactio passiva, тобто мати можливість бути призначеною спадкоємцем. Такої можливості не мали, наприклад, особи, які в момент смерті спадкодавця ще не були зачаті, а також діти державних злочинців тощо.

Інколи тestamentifactio passiva могло обмежуватися певними умовами. Так, за законом Августа про боротьбу з безшлюбністю неодружені чоловіки віком від 25 до 60 років та незаміжні жінки 20—50 років могли отримати спадщину тільки після близьких родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в тому разі, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини одружувалися.

Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умовою. В такому разі моментом відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавців, а день настання певної умови. Найпоширенішим прикладом відкладальної умови може бути підпризначення спадкоємця (substitutio). Суть його зводилася до того, що крім основного призначався додатковий спадкоємець на той випадок, якщо основний за певних причин не прийме спадщину (внаслідок смерті, відмови від прийняття, інших обставин).

В деяких випадках заповіт супроводжувався покладенням (modus). Суть заповідального покладення полягала у зобов’язанні спадкоємця вчинити певні дії на користь третіх осіб або самого померлого (наприклад, організація поховання або встановлення пам’ятника на могилі).

Спадкування за законом. Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т. д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). Причому, прийняття спадщини найближчим низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Винятком із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) уже помер. Тоді замість нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому й були безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька.

ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів і сестер).

ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва).

Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, ближчі родичі мали перевагу перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один із подружжя, що пережив іншого, спадкував тільки в тому разі, якщо жоден із представників вище перелічених класів не прийняв спадщину. Винятки складали вдови, що не мали власного майна чи посагу, які дозволяли б їм жити відповідно до їхнього соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки.

На відміну від заповіту, де спадкодавець міг визначити частку спадщини для кожного із спадкоємців, спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє, спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє — на три рівні частини, якщо четверо — відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях.

Те ж стосувалося і випадків спадкування за правом представництва. Оскільки діти померлого спадкоємця приймали спадщину замість нього (а не від свого імені), то вони відповідно отримували частку, яка повинна належати одній особі (померлому спадкоємцеві). Потім ця частка розподілялася між ними в рівних долях.