Семінарське заняття

1. Поняття римського права.

2. Система римського права.

3. Предмет римського права.

Термінологічний словник

aequitas — правова справедливість

consules — консули

edictum praetorium — преторський едикт

institutiones — інституції

iuris prudentes — юриспруденція

ius — право

ius civile — цивільне право

ius gentium — право народів

ius praetorium — преторське право

ius privatum — приватне право

ius publicum — публічне право

legis actiones — позови за законом

pater familias — батько сімейства, домовладика

patricii — патриції

plebs — плебеї

pontifices — понтифіки

praetor peregrinus — претор перегринів

praetor urbanus — міський претор

princeps — принцепс

З авдання для перевірки знань

1. Які відмінності між трьома системами: ius civile, ius gentium та ius praetorium?

2. Хто такий претор для перегринів?

3. Які відмінності між ius privatum та ius publicum?

4. Що є предметом римського права?

5. Які Ви знаєте періоди розвитку римської держави?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра. юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 1—82.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 7—23.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 6—19.

Тема 2. Джерела римського права

Поняття та види джерел права. В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася понад дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави, даються різноманітні визначення терміна «джерело права». Це поняття має далеко не однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому — це спосіб, форма утворення норм права, у третьому — джерело пізнання права, як явища.

Зміст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо, Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в тогочасних правових нормах виразно простежується тенденція до захисту інтересів панівного класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало, і тому своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, у різний спосіб захищали права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму.

Друге значення терміна «джерело права» дає зрозуміти, як певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період — постанови народних зборів; в період принципату — постанови сенату, що виражали волю принцепсів; за доби абсолютної монархії — імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звід­ки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори рим- ських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця — бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). У другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscrip­tionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм права на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами, та простежити місцеві особ­ливості права в окремих провінціях Риму.

Звичаєве право та закон. В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право — це закон та інші норми, видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — це норми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщо останні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н. е., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н. е., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е., про обмеження заповідальних відказів та ін.

У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатусконсультами (senatus­consulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «зако- нами не пов’язаний» (D. 1.3.31). Імператорські закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися «leges».

Едикти магістратів. Термін «едикт» походить від латинського dicere (об’являти) і спершу означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) з певного питання. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи — програму, що її виголошують магістрати при вступі на посаду. Передовсім це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н. е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила він виставляв на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібрав­шись у суті справи, дати вказівку судді, як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор, керуючись принципом справедливості, міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Тому юрист Гай зазначав, що едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найповніше право «amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini» (Gai., 1.6).

Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) — магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти.

Едикти магістратів набули особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н. е.) затвердив новий вид процесів — per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пунк­ти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивіль- ного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile утворилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки воно ґрунтувалося переважно на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичували і правителі провінцій для видання власних.

Діяльність юристів. Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше перший консул із плебеїв — Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.

Більшість римських юристів належали до панівного класу і тому займали досить високе службове становище. Незважаючи на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права, фактично стала самостійною формою правоутворення.

В період принципату позиції юристів ще дужче зміцнюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, декому з них надається право офіційних консультацій (ius publice respondendi). Вони були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою.

Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. Здійснюючи свої повноваження, юристи давали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere належить до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому як адвокат. Найтиповішою функцією юристів було respondere — висловлювати свою думку з приводу різноманітних запитань приватним особам. Автентичність авторства забезпечували або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, присутніх на консультації.

Кодифікація римського права. Досить велика кількість та різноплановість нормативного матеріалу, що накопичився в Стародавньому Римі, обумовили започаткування в імперський період цілої низки кодифікацій. Перші спроби кодифікацій були зроблені приватними особами в Codex Gregorianus, що об’єднав конституції від Андріана (ІІ ст. н. е.) до кінця ІІІ ст. н. е. та Codex Hermogenianus, що доповнив попередній кодекс конституціями до Костянтина (початок IV ст. н. е.).

Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н. е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія), в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції, починаючи з Костянтина. Конституції, що з’явилися після прийняття кодексу, отримали назву новели Феодосія.

Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, проведена в першій половині VI ст. н. е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була потрібна для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи, та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. Про це свідчить ліквідація стародавніх ритуалів на зразок mancipatio, emancipatio, cretio.

Для кодифікації імператор створював спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи 529 р. став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. 533 року був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообо­в’язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів.

Того ж таки 533 року був виданий підручник з римського права, який, однак, отримав силу закону. Він називався «Інституції» та був складений на основі інституцій Гая.

Разом зі згаданими роботами, з метою вирішення найсуперечливіших питань в галузі цивільного права, був переглянутий Кодекс першого видання, внаслідок чого 534 року з’явився Кодекс нового видання, що зберігся дотепер. Кодекс складається з 12 книг, що поділяються на титули.

Здійснюючи кодифікацію, комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій.

На момент правління Юстиніана існувало три збірники — Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився,— імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права).

Цитати із цього зводу в науковій літературі позначаються так. Назва збірника — першою великою літерою: І — Інституції, D — Дігести, С — Кодекс, N — Новели. Після того, залежно від струк­тури кожного з джерел, через крапку або кому ставиться певна кількість цифр, що означають підрозділи збірника. Так, наприклад, в Інституціях — I.1.2.2 (Інституції, 1 книга, 2 титул, 2 параграф), в Дігестах — D.4.2.21.5 (Дігести, 4 книга, 2 титул, 21 фраг­мент, 5 параграф) тощо.