9. Звичай та особливості його застосування в міжнародному економічному праві.

Міжнародний звичай - правило поведінки що склалося в міжнародній практиці, за яким суб'єкти МПП визнають (здебільшого мовчки ) юридично обов'язковий характер. Статут Міжнародного Суду ООН (пп. "b" п.1 ст.38) визначив звичай як доказ "загальної практики, принятой в якості правової норми". Тобто не будь-яка практика може стати міжнародним звичаєм, а лише та, яка віддзеркалює лінію обов’язкової поведінки, на яку погодилось міжнародне співтовариство. Міжнародно-правовий звичай вважається важливим джерелом міжнародного економічного права . Саме в ньому можуть бути закріплені неписані, як самі собою зрозумілі правила організації і здійснення міжнародних економічних відносин. Вони використовуються з мовчазної згоди сторін (мовчазний договір) і, як правило, не мають свого формального (письмового) закріплення в жодному договорі або угоді. Такі норми, як правило, виникають і розвиваються в процесі тривалої практики міжнародних відносин. Міжнародні звичаї, як певні регулятори міжнародних відносин, часто використовуються в галузі торговельного мореплавства та деяких інших. Тривале використання правил, закладених у міжнародних звичаях, веде до переростання їх у міжнародно-правові норми. Отже, звичаї, правила, закріплені в них, стають джерелами міжнародного економічного права. Для прикладу можна послатися на таке: держави мають невід’ємний суверенітет над своїми природними ресурсами і багатствами. Це загальновідоме положення. Ураховуючи його часте використання у сфері міжнародних економічних відносин, воно спочатку було закріплене в резолюції Генеральної Асамблеї ООН, а потім у ряді міжнародних актів і в такий спосіб перетворилось у норму МЕП. Слід зазначити, що, як і в міжнародному публічному праві, в міжнародному економічному праві останнім часом спостерігається використання звичаїв, які створюються не в результаті тривалої практики, а через визнання державами кількох або навіть одного нормативно-правового або неправового акта. Такі норми спершу формулюються, наприклад, у рекомендаціях міжнародних економічних організацій, які не мають нормативного характеру, а потім визнаються державами як звичаєві норми і регулюють їх відносини вже в цій якості.

9. Теорії взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права.

У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників.. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах. Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з’явилися на початку ХІХ ст.та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ—ХХ століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третьо­го рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ ст. Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрі­шньодержавного права зустрічаються досить часто (зокрема, в більшості ісламських держав). Моністична теорія примату міжнародного права почала свій розви­ток після Першої світової війни. Одним із її основополож­ників був Г. Кельзен. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед Ж. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права