13. Полемічна літералі те у контексті суспільно-культурного розвитку України

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (грец. — «плач» — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

У XVI—XVII століттях поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», Дем'ян Наливайко — «Про час», «Про старожитний клейнод», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих…».

13. Іконопис у контексті оновлення естетичної системи

Завданням українського іконописного мистецтва XVII-XVIII століть було осягнення божественного світу, який трактувався не як протилежний земному, а як наближений до нього. У цьому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм людського і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

Розуміння духовної сфери, представлене в іконах святкового ряду іконостасу XVIII століття Покровської церкви села Лючин Острозького району, репрезентує особливий тип народної естетичної свідомості, для якого, як і для апокрифів, характерна розвинута уява в поєднанні з натуралістичною конкретністю, прагнення до межового вираження зображеного, ствердження його матеріального буття. Народна образність, майже осяжність, матеріальність – ось ті риси народної свідомості, які прийшли від східних слов'ян і впливали на церковну естетику, яка прагнула виразити нове – барокове світовідчуття, в основі якого лежала компромісна згода ренесансної духовної культури з системою середньовічних християнських цінностей.

Тому іконопис епохи бароко характеризують такими духовними та естетичними цінностями, як ясність і простота викладу з переконливим усвідомленням релігійних позицій іконопису, а також органічний зв'язок людини з природою, не позбавлений емоційності, більш глибоке проникнення в людську душу. Це було прагнення гармонійно розкрити духовний зміст образу, збагатити його естетичними ідеалами епохи, але в межах ікони, в межах її традиційної призначеності та пластичної ясності, звичної колористичної та образної тональності. Це досягалося через оновлення виражальних засобів, а також колористичні варіації, зокрема, силою естетичного вислову при хроматично-ахроматичному зіткненні у святкових сценах на тлі архітектури та умовного краєвиду, вживанням для експресивного піднесення одного кольору як найбільш цінного.

Автор іконостасу трактує традиційні євангельські та апокрифічні сюжети згідно з основними рисами стилю українського бароко: лики святих у нього зорієнтовані на українські обличчя, тривимірний простір сприймається як обов'язковий, найважливіші постаті тлумачаться з глибоким психологічним відчуттям. У святкових сценах іконописець тяжіє до драматичного напруження дії, бурхливого вияву емоцій, виразу крайнього здивування персонажів усім, що діється.