6. Космогонічні уявлення давніх словян

Стародавні словяни досить добре знали природу свого краю. С\г знайомило їх з рослинним і тваринни світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії – політеїзму. Головним богом сх словян був Перун – бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог – «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог – бог вітру й негоди, сварог – бог коваль, Ладо – бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозвязок з нею. Словяни думали, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

Для світогляду стародавніх словян був характерни антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественого і природного, розуміння світу як ніким створеного, світу – як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

6. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток Просвітництва

На Русі давно назрівала потреба в заміні язичництва, що виникло в первіснообщинному суспільстві, новою релігією – християнством, яке відповідало б новим формам життя. Княжна Ольга, яку з великими почестями в Константинополі приймав імператор Візантії (957 рік) стала християнкою і поширювала християнство в Києві.

Влітку, 988 року Володимир проголошує християнство державною релігією Київської Русі. Він образ Візантійське православ’я. Столиця Русі – Київ – стала духовним центром поширення християнства та діяльності духовної церкви. Там знаходилась резиденція глави руських православної церкви –митрополита. Почали вникати численні монастирі. Запровадження християнства та його взаємодія з язичеством, яке тривалий час зберігало свої релігійні позиції в Київській Русі, сприяло зміцненню князівської влади і формуванню східнослов’янських народностей.

На Русі поширювалась передова Візантійська культура, зокрема писемність, архітектура, мистецтво. Завдяки досить високому рівню свого розвитку Київська Русь могла творчо засвоювати зразки світової культури. Київська Русь в період князювання Володимира Великого стала однією з найбільших політично, економічно і культурно розвинутих держав Середньовіччя.

6. Літописання київської доби

Літописом зветься зведення (звід) у хронологічному порядку коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події. Є підстави гадати, що перше таке зведення було складене наприкінці XI ст. у Києві. Далі воно поповнювалось і продовжувалось до виникнення на початку XII ст. того зведення, яке починається словами: «Се повісти времяньных літ, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киеві нача первіе княжити и откуду Руская земля, стала есть». «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші — це Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша чверть XV ст.). «Повість» відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів — старших Ярославичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена близько 1113 р. для виправдання політики київського князя Святополка Ізяславича. За давньою традицією упорядником її вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому одним із синів Ярослава — Всеволодом. Упорядником її був ігумен цього монастиря Сільвестр (закінчив свою роботу в 1116 p.). Він висуває на перше місце серед князів сина Всеволода — Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха. Отже, ясно, що різні редакції «Повісти» відображають різні напрями феодальних угруповань. Незважаючи на це, руське літописання було виявом народної самосвідомості. Русь прийняла християнство в його візантійській формі, і перед нею стояла небезпека підпасти під владу церковної ієрархії Візантії і тим самим під її державну владу, бо візантійська ієрархія була провідником політичних домагань імперії.

У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ - ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій - Волинської (1262-1291 рр.)8 земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської влади.

Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ», розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській, Ростовській, Тверській та інших землях.

Після процесу роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинської держави українські землі потрапляють під владу багатьох іноземних держав: Литви, Польщі, Московського царства, Кримського ханства, Молдовського господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати. Найвідомішими є козацькі літописи Самовидця, Граб'янки й Величка.