Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
UO_Mod_2_T_1.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
19.11.2019
Размер:
137.22 Кб
Скачать

МОДУЛЬ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ПРОЦЕСОМ У ВУЗІ

Лектор:

канд. пед. наук, доцент,

дійсний член АПСС

Павленко О.О.

Тема 1. Структура та менеджмент сучасного вузу

План

  1. Організація навчання та структура сучасного вузу.

2. Менеджмент в освіті та сучасному вузі.

  1. Студент як суб’єкт навчальної діяльності та студентська група.

1. Незалежно від спеціальності навчання у вузі ведеться за двома основними напрямками: загальному і спеціальному. Заліки, курсові, звіти з практики, іспити, дипломна робота є формою звітності студентів про засвоєні ними знання.

В загальну освіту входить, перш за все, вивчення природничо-суспільних наук. Людина повинна науково, наочно, матеріально побачити свою взаємозалежність з оточуючим світом. Тому у центрі системи освіти повинен стояти пріоритет людської особистості. Відповідно сучасних уявлень формування широко освіченої особистості потребує ряду взаємопов`язаних завдань. По-перше, необхідно гармонізувати відносини людини з природою через знайомство з сучасною природничонауковою картиною світу і проблемами біосфери всесвіту в цілому, уяснити місце людини в природі і на цій основі вирішити проблеми екології і більш ширше – ноосфери. По-друге, необхідно виходити з того, що людина живе в суспільстві і для його гармонійної соціалізації необхідно занурення в існуюче культурне середовище через засвоєння історії, права, культурології, філософії. По-третє, сучасна людина живе в умовах насиченого інформаційного середовища і завдання системи освіти – навчити її жити в цьому середовищі, створити передумови та умови для безперервної освіти. По-четверте, особистість повинна знаходитись в згоді сама з собою, що потребує певних знань в галузі психології, фізіології та знайомства з галузями літератури та мистецтва.

Спеціальна освіта реалізується на основі вивчення ряду спеціальних дисциплін, спеціальних курсів з профілю спеціальності. Вони вивчаються як на обов`язкових аудиторних заняттях так і самостійно.

Навчальні документи, за якими відбувається навчання в вузі – це навчальні програми. За ними здійснюється планування та проведення занять з усіх дисциплін як загальних так і спеціальних.

Першокурснику легше орієнтуватися в вузі, якщо він знає його структуру та організацію управління ним. Отже, вуз очолює ректор (директор), який відповідає за єдине керівництво усім вузом. Керівник вищого навчального закладу (ректор/директор), в межах наданих йому повноважень, вирішує питання діяльності вищого навчального закладу; затверджує структуру і штатний розклад; видає накази і розпорядження, обов’язкові для виконання всіма працівниками, студентами, структурними підрозділами вищого навчального закладу; представляє ВНЗ у державних та інших органах; відповідає за результати його діяльності перед органами управління, у підпорядкуванні якого перебуває ВНЗ; є розпорядником майна і коштів; виконує кошторис; укладає угоди; дає доручення; відкриває банківські рахунки; приймає на роботу та звільняє працівників; забезпечує охорону праці; дотримання законності та порядку; визначає функціональні обов’язки працівників; формує контингент осіб, які навчаються у ВНЗ; відраховує та поновлює на навчання осіб, які навчаються у ВНЗ; контролює виконання навчальних планів і програм; контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни; здійснює контроль за якістю роботи викладачів, роботу профспілок ВНЗ, який підпорядкований йому. Для вирішення основних питань діяльності, відповідно до статусу, створює робочі та дорадчі органи, а також визначає їх повноваження. Керівник ВНЗ, відповідно до статусу, може делегувати частину своїх повноважень своїм замісникам та керівникам структурних підрозділів. Про свою діяльність він звітує перед керівництвом відповідних державних органів (Міністерство освіти і науки України тощо). З керівників підрозділів вузу, ведучих викладачів вузу створюється рада: вчена рада, методична рада. Вони є колегіальними дорадчими органами при ректорові (директорі).

Замісниками ректора (директора) є проректори або зам. директора з навчально-методичної, навчально-виховної, наукової роботи тощо. Допомогу ректору (директору) в здійсненні керівництвом, підготовці наказів та забезпечення аналітичної, корегуючої та контролюючої діяльності здійснює навчальна та наукова частини, безпосередньо підпорядковані відповідним проректорам (замісникам директора). Ректору (директору) і проректорам (зам. директора) підпорядковуються керівники факультетів – декани, замісники деканів та завідуючі кафедрами.

Декан є єдиноначальним керівником факультету, він організує і спрямовує навчальну, виховну та наукову роботу на факультеті. Питання які пов`язані з призначенням стипендій, заселенням в гуртожиток, накладення стягнень та заохочень студентів вирішуються деканом (або його заступником), за участю студентських громадських організацій. Декан представляє інтереси викладачів і студентів в ректораті та громадських організаціях інституту. Розпорядження декана є обов’язковими для виконання всіма працівниками факультету і можуть бути скасовані тільки керівником ВНЗ. Керівник ВНЗ відміняє ті розпорядження декана, які суперечать закону, статуту ВНЗ чи завдають шкоди інтересам ВНЗ. Декан факультету може делегувати частину своїх повноважень своїм замісникам (зам. декана). В вузі та на факультетах працюють профспілки викладачів та студентів.

Одними із структурних підрозділів в ВНЗ є кафедри. Кафедра – базовий структурний підрозділ ВНЗ (його філії, факультету), що проводить навчально-виховну і методичну діяльність з однієї або споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, науково-дослідну роботу та науково-технічну діяльність за певним напрямом. Керівництво кафедрою здійснює завідуючий кафедрою, який обирається на посаду за конкурсом Вченою радою ВНЗ терміном на п’ять (для національного ВНЗ – на сім) років. Делегування деяких своїх повноважень зав. кафедрою може покласти на свого замісника (зам. зав. кафедрою).

До допоміжних але важливих ланок ВНЗ відносять інші структурні підрозділи: орган студентського самоврядування, профком ВНЗ, бухгалтерія, відділ кадрів, лабораторії, навчально-методичні кабінети, інформаційні центри, спортивні комплекси, видавництва, майстерні, хоз. частина тощо.

2. Однією із важливих умов здійснення освітніх реформ та впровадження інноваційних процесів в освітніх організаціях є підготовка професійних менеджерів освіти, яка розпочалася в Україні протягом останнього десятиріччя.

Успішне виконання цього завдання можливе, зокрема, в результаті вивчення досвіду вирішення цього питання в зарубіжних університетах, де підготовки таких фахівців здійснюється вже не одне десятиріччя. У зв’язку з цим у лабораторії організаційної психології інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України починаючи з середини 90-х рр. ХХ століття започатковано спеціальний напрям досліджень, присвячений аналізу зарубіжного досвіду.

Одним із перспективних напрямків дослідження зазначеної проблеми (пов’язаних із підготовкою освітніх менеджерів) є вивчення досвіду Голландії, де діяльність менеджерів освітніх організацій характеризується високою самостійністю, автономністю, вираженим аналітичним, творчим підходом до вирішення професійних завдань.

Важливим, при виборі саме голландського досвіду, є врахування того факту, що керівники навчальних закладів мають досить виражену орієнтацію на співробітництво та взаємодію зі своїми колегами, як із Західної, так і з Східної Європи. Однією із останніх східноєвропейських програм, що стосується безпосередньо України, є українсько-голландський проект із освітнього менеджменту (Ukrainian-Dutch Educational Manaqement – UDEM, 2001-2003 рр.).

Аналізуючи зміст процесу управління в освітніх організаціях, необхідно з’ясувати, наскільки український термін «управління» і відповідно процес, який відображається з його допомогою, відповідає англійському терміну «менеджмент», що нині дуже популярний в Україні. Як справедливо зазначає професор Л.І. Євенко, ректор Вищої школи міжнародного бізнесу при Академії народного господарства у передмові до посібника «Основи менеджменту» (61), при розгляді цього питання варто враховувати такі аспекти. У найзагальнішому розумінні ці два терміни справді тотожні. Коли ж аналізувати їх більш глибоко, не слід забувати про дві суттєві відмінності.

По-перше, коли американці кажуть «менеджмент», вони завжди мають на увазі особу менеджера – суб’єкта управління в будь-якій організації. У більш загальному розумінні користуються термінами «адміністрація», «адміністрування», які краще відображають не індивідуалізовану систему управління.

По-друге, коли говорять «менеджер», мають на увазі професійного керівника, який пройшов спеціальну підготовку й усвідомлює, що він є представником окремої професії, а не просто інженером, економістом, педагогом, який здійснює управлінську діяльність.

Отже, як вказує професор Л.М.Карамушка, у процесі аналізу психологічних основ управління освітніми організаціями треба виходити із тотожності термінів (і відповідно процесів) «управління» і «менеджмент» і використовувати їх як синоніми. Але при цьому слід ураховувати, що сьогодні в Україні лише формується система підготовки професійних керівників. Професійних керуючих і менеджерів у всіх сферах народного господарства, в тому числі і в системі освіти, дуже мало. Відтак поняття «керівник» і «менеджер» в нинішній ситуації можуть бути синонімічними лише умовно (35. – С.20).

При цьому слід звернути увагу на те, що професійні менеджери – це люди, які є першокласними фахівцями як у сфері безпосередньо управління, так і у сфері тієї конкретної галузі, якою вони керують. Адже управлінська діяльність, за влучним визначенням Є.О. Клімова, має «подвійний» предмет праці: керівник має бути і хорошим організатором, і хорошим спеціалістом (41).

Професор Л.М.Карамушка, аналізуючи літературні джерела, доводить, що у сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі з питань менеджменту організацій існує багато різних підходів і точок зору щодо дослідження змісту управління. Менеджмент освітніх організацій в найбільш загальному вигляді можна визначити як спеціальний вид діяльності в освітніх організаціях, який безпосередньо несе відповідальність за досягнення поставлених перед організаціями цілей шляхом ефективного та продуктивного використання ресурсів (35. – С.8).

Щодо безпосереднього змісту управління то одним із найбільш продуктивним є процесуальний підхід, основи якого закладені французьким дослідником А. Файолем. Згідно з цим підходом, управління розглядається як процес, як серія безперервних взаємопов’язаних дій, які забезпечують успіх функціонування певної організації. Сукупність цих дій, які називаються управлінськими функціями і які самі по собі також є окремими процесами, і складає сутність процесу управління.

А.Файоль вважає, що існує п’ять вихідних управлінських функцій. За його словами, «управляти це означає планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати і контролювати» (35. – С.8).

Незважаючи на недоліки менеджменту А. Файоля, що виявилися у недостатній увазі автора до соціальних аспектів управління й обмеженому урахуванні ним дії людського фактора, логічним наслідком теорії наукового менеджменту було те, що, по-перше, були визначено статус управління як особливого виду інтелектуальної діяльності, що потребує відповідної підготовки у вигляді професії менеджера як професійного керівника. По-друге, завдяки засновникам і послідовникам цієї «класичної» школи в особі Л. Гьюїка, Л. Урвика, Д. Муні, Е. Рейлі, Г. Черча, А. Шелдона та ін. менеджмент як теорія управління набув статусу самостійної галузі наукових досліджень, спрямованої на пошук законів і закономірностей ефективного досягнення цілей організації.

Спроби теоретичного аналізу процесів управління привели до застосування нових підходів у цій галузі. Одним із них є ситуаційний підхід (Г.Кунц, С. О’Доннел, Ф. Фідлер, М. Цеммерс, У. Уайт та ін.), що передбачає вивчення дій організації в різних, мінливих умовах і вироблення пропозицій про системи керування, адекватні до специфічних ситуацій. При цьому вивчають не загальні, а конкретні риси організаційних, інформаційних та інших систем, аналізують не окремі об’єкти, а результати емпіричних досліджень безлічі однорідних об’єктів.

Аналіз літературних джерел (5; 26; 324 48; 92; 100) дає можливість виділити такі управлінські функції: прогнозування; планування; керівництво; організація; координація; контроль; прийняття рішень; підбір персоналу; навчання персоналу; забезпечення професійної кар’єри працівників;забезпечення психічного здоров’я працівників; профілактика та подолання стресів в організації; об’єднання людей; формування у працівників відданості організації; мотивація; оцінка; комунікація; вирішення фінансових питань; представництво; ведення переговорів; підписання договорів та ін.

Значна кількість управлінських функцій свідчить про складність процесу управління і про необхідність спеціальної підготовки до нього людей, які його здійснюють (керівники, менеджери тощо). Така підготовка передбачає оволодіння управлінським персоналом усім «набором» зазначених управлінських функцій, що, як свідчить досвід, не так просто.

Що ж стосується управління освітніми закладами, то необхідно відмітити, що вихідними положеннями традиційної вітчизняної концепції управління освітою нині є застарілі означення управління як особливого виду діяльності керівного адміністративного характеру, що здійснюється в рамках постійно діючої колективної праці, маючи на меті повне та всебічне задоволення матеріальних і духовних потреб народу. Тому не випадково ця концепція не містить нічого адекватного природі сучасного стану суспільства ринкової економіки, а також нічого нового і прогресивного, що накопичено міжнародним педагогічним менеджментом. Концепція традиційного управління освітніми закладами будується на застарілих положеннях, що закріплюють суто формальні стереотипи мислення керівників вже віджилої єдиної трудової політехнічної освіти, без урахування дії нового економічного механізму ринкової економіки Ця концепція стримує розвиток відповідних інноваційних процесів як у сфері освітньої підготовки нового покоління. Так і в системі управління нею на засадах педагогічного менеджменту.

Ось чому на сучасному етапі розвитку освітніх послух так гостро постає проблема розвитку менеджменту в освіті, проблема «педагогічного менеджменту», проблема підготовки сучасних менеджерів освіти тощо. Оскільки сучасний заклад освіти будь-якої форми власності, як елемент соціокультурної сфери виробництва особистості вже не є цілком державним, а державно-соціальним, і реально функціонує в умовах нецентралізованої планової системи народного господарства, а саме в просторі суспільства перехідної до ринку економіки, то це передбачає необхідність зміни концепції традиційного адміністративно-командного управління ним на адекватну сутності й закономірностям розвитку ринкових відносин концепцію педагогічного менеджменту. Остання концепція цілком спрямована на забезпечення високої ефективності та прибутковості функціонування сучасного закладу освіти як специфічної педагогічної системи з урахуванням витрат внутрішніх і зовнішніх ресурсів, а також впливів кардинально зміненого зовнішнього середовища – ринку освітніх послуг і ринкових відносин сучасного суспільства.

В науковій педагогічній літературі все більше відводиться місця проблемі педагогічного менеджменту. Аналізуючи психолого-педагогічну літературу (17; 27; 35; 59; 87; 92), ми можемо зазначити, що педагогічний менеджмент розуміють як організацію діяльності закладу освіти, що має певний склад і структуру, у межах яких реалізуються свідомо заплановані та скоординовані заходи, спрямовані на досягнення загальних освітньо-виховних цілей. І якщо організація виявляється як статика освітнього бізнесу, то управління – це його динаміка. Педагогічний менеджмент як орган вказує на наявність суб’єкта управління. Педагогічний менеджмент - це система управління, де певний заклад освіти чи окремий підрозділ є керованим об’єктом саме в умовах ринкової економіки, що мають зовнішнє середовище, - ринкові відносини, до реального стану яких цей заклад має пристосовуватися шляхом зворотного зв’язку. Результатом зворотного зв’язку закладу освіти з ринком освітніх послуг та іншими елементами зовнішнього середовища є управлінське рішення. Воно передбачає перетворенні інформаційних, технологічних, матеріальних, фінансових, трудових та інтелектуальних ресурсів для досягнення кінцевих результатів закладу освіти – забезпечення високого рівня научіння й вихованості тих, кого навчають, а також шляхом прибутковості господарської діяльності. Цього досягають шляхом мінімізації витрат на сировину, матеріали, енергію, фінансування. Оплату праці та максимізацію прибутку від результатів педагогічного виробництва – якості освітньої підготовки випускників закладу освіти як педагогічної «продукції» та надання додаткових освітніх послуг тощо.

Педагогічний менеджмент розуміють як особливий тип вмілості та адміністративні навички, що пов’язують з діяльністю певної особи, - менеджера освіти як професійного управлінця. Тобто педагогічний менеджмент виявляється через набір певних поведінкових правил, притаманних статусу керівника закладу освіти особливого типу, який виконує сукупність міжособистісних, інформаційних та організаційно-технологічних ролей в умовах відсутності повного стандарту і переліку управлінських завдань; використовує особистісні якості як основне джерело й засіб управління; діє в нестандартних ситуаціях; постійно змінює організаційні ситуації; визначає загальний напрям руху керованої педагогічної системи, її змін і особливостей подальшого розвитку (77. – С. 289).

Педагогічний менеджмент як діяльнісна система містить такі структурно-функціональні компоненти: мету діяльності (запланований, очікуваний результат); суб’єкт діяльності (ректор, його заступники, викладачі, студенти); об’єкт діяльності (другий суб’єкт) – виконавець розпоряджень менеджера освіти (викладачі, студенти, заступники ректора); зміст діяльності (навчально-пізнавальна, управлінська та інша інформація); способи діяльності (методи і стиль взаємодії викладачів зі студентами, керівника з викладачами та студентами) (77. – С. 290).

Оскільки сфера національної освіти має певну організаційну структуру. То в ній функціонують різни типи макро-, мезо- і мікро педагогічних систем. З огляду на це в сучасній психолого-педагогічній літературі, коли йдеться мова про педагогічний менеджмент, найчастіше виокремлюють дві педагогічні системи: мікро-педагогічну систему «педагог – студент», як вихідну клітинку навчально-виховного процесу і цілісну педагогічну систему «навчально-виховний заклад». В зв’язку із цим розрізняють поняття «менеджер освіти», «менеджер навчально-виховного процесу» і «менеджер навчально-пізнавального процесу» (В.В.Крижко, Є.М. Павлютенков, В.П. Симонов).

Менеджер освіти – це особа, яка професійно здійснює функції педагогічного менеджменту на рівні будь-якої педагогічної системи (від міністра освіти, його заступників, інспекторів відділів освіти і до окремого викладача). Менеджер навчально-виховного процесу – це керівник закладу освіти (директор/ректор, його заступники з навчальної, наукової, виховної і господарської роботи; декани факультетів; завідувачі кафедр) який виступає в професійній ролі суб’єкта системи управління навчально-виховною (педагогічною) діяльністю працівників освіти, який спеціально підготовлений до успішного керування людьми в ринкових умовах господарювання і виступає як суб’єкт управління цілісною педагогічною системою – професійною діяльністю педагогічних працівників та допоміжного персоналу. Тому коли йдеться мова про принципи педагогічного менеджменту, то мають на увазі управління, притаманне цілісному навчально-виховному процесу, як окремій педагогічній системі типу «заклад освіти». Менеджер навчально-пізнавального процесу – викладач, доцент, професор, тобто професійно підготовлений фахівець, який є керівником та організатором життя молодого покоління майбутніх спеціалістів у нових - ринкових соціально-економічних умовах, і виступає як суб’єкт системи управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів.

Ректор як менеджер освіти – це активний суб’єкт, котрий створює систему з тим об’єктом (сучасний вищий навчальний заклад), яким він керує та на який поширюється його повноваження. Ректор має право організовувати, контролювати і оцінювати. Він є спеціалістом-професіоналом, сучасним керівником, котрий управляє педагогічним і студентським колективом та допоміжним персоналом вищого навчального закладу, забезпечуючи досягнення його мети, освітнього іміджу і соціально-значущих педагогічних результатів найбільш ефективними засобами. Менеджер освіти – це суб’єкт, що здійснює професійну діяльність з управління навчально-виховним процесом у вищому закладі, суб’єкт, якому належить активно-організуюча роль, підкріплена певною владою, яка поширюється на об’єкт.

Зусилля менеджера освіти спрямовані на те, щоб керований ним вищий навчальний заклад функціонував як єдине ціле, з успіхом досягав своєї мети, нових результатів. Оскільки менеджер освіти є носієм розумової праці, його професійна діяльність спрямована на: аналіз інформації щодо ринку освітніх послуг та можливостей об’єкта в його просторі, розробку маркетингової концепції; пошук і створення інновацій; проектування майбутнього стану розвитку педагогічної системи через генерування нових ідей та постановку більш перспективних цілей; планування оптимальних шляхів досягнення їх, зокрема через реалізацію комерційних операцій, бізнес-плану; добір, організацію і стимулювання учасників конкретних дій і заходів; контроль ефективності їх реалізації, оцінку і самооцінку якості одержаних результатів.

Інакше кажучи, менеджер освіти виступає сьогодні як «мозок» системі вищої професійної освіти, як творець і організатор усіх інновацій у її сфері.

Отже, специфіка взаємодії суб’єктів і об’єктів педагогічного менеджменту навчально-виховного закладу сучасного типу щодо ефективності в забезпеченості загальнонаукової і професійної підготовки студентів у нових умовах ринкової економіки насамперед висуває певні високі вимоги до ректора та його заступників не стільки як до викладачів і управлінців, а саме як до особистостей. Найбільш адекватною для вирішення складних проблем сучасного закладу освіти за допомогою засобів педагогічного менеджменту може стати модель лише неординарної особистості керівника – ректор-лідера з новим економічним мисленням, тобто ефективного менеджера освіти.

Ефективний менеджер освіти - це особливий психологічний стан професійного управлінця, який упевнений у собі, ініціативний. Прагне досягти внутрішньої свободи і позитивного кінцевого результату; відкритий до новітньої зовнішньої та внутрішньої інформації; приймає продуктивні рішення, знаходить оптимальні рішення із складних ситуацій, сприяє впровадженню механізмів виживання (адаптації, демократизації, гуманізації, співробітництва0; обґрунтовує доцільність і вірогідність реалізації бажань, свідомо йде на ризик; готовий до непередбачуваних подій, незважаючи на продуктивність стратегії; здатний до творчості, сміливого експериментування; уважно аналізує помилки; розширює межі конкретності, мислить ефективними схемами; прагне до само актуалізації і усвідомлення майбутнього; добирає розумних і творчих виконавців, сприймає їх як унікальних осіб, оцінює кожного за реальними результатами роботи; готовий до діалогу, уміє впливати на підлеглих засобами переконання, розкриття перспективи особистісного і професійного зростання, матеріального забезпечення через свою комунікативність; орієнтує колектив на співпрацю, виховує однодумців; продуктивно працює в ситуації постійної невизначеності, внутрішньої і соціальної стабільності в процесі змін (77. – С. 310).

Успішність же управління в системі освіти значною мірою визначається тим, які соціальні позиції займають працівники освітніх організацій та які соціальні ролі вони виконують.

Соціальна позиція – це певне місце працівника освітньої організації в системі управлінських стосунків, що залежить від його професійно-кваліфікаційних характеристик і функціональних обов’язків. Тобто, соціальні позиції працівників освітніх організацій зумовлюють зміст соціальних ролей, які вони виконують. Якщо поняття «соціальна позиція» визначає «хто є хто», тобто вказує на формальний статус цього працівника («вище – нижче») у системі управлінських стосунків, то поняття «соціальна роль» відповідає на запитання «Що має робити працівник?».

Виходячи з викладеного, соціальну роль можна охарактеризувати як певний, нормативно заданий стандарт діяльності та поведінки працівника освітньої організації, що має реалізовуватися відповідно до соціальної позиції, тобто як певний набір соціальних функцій. Отже, постає питання про компетентність викладача як суб’єкту менеджменту, тобто менеджера навчально-пізнавального процесу

Як вже зазначалось менеджер навчально-пізнавального процесу – викладач, доцент, професор, тобто професійно підготовлений фахівець. Проблема управління викладачем навчально-пізнавальним процесом в навчальних закладах може бути вирішена тільки за умови забезпечення високої компетентності та відповідної професійної майстерності кожного викладача. Компетентність викладача, як суб’єкта менеджменту. характеризується його готовністю до виконання професійних функцій, гармонійною єдністю соціальних установок та його психолого-педагогічної підготовки. Педагогічну компетентність сучасного викладача як суб’єкту менеджменту не слід обмежувати набором засобів та якостей, які відповідають вимогам вчительської професії, або засобів, які забезпечують педагогічну взаємодію викладача та тих, кого навчаємо. Показником компетентності викладача як суб’єкта менеджменту є комплексна характеристика, яка заключає в собі вимоги, які висувається до особистості сучасного викладача та специфіку педагогічної діяльності Такою комплексною характеристикою, як зазначає професор Кондрашова Л.В., виступає морально-психологічна готовність до роботи в навчальному закладі, яка являє собою складне особистісне утворення, яке об’єднує в собі в органічному взаємозв’язку моральні, інтелектуальні і духовні якості та засоби, які виступають новою сукупною силою особистості спеціаліста. Складність взаємозв’язку зумовлює багатоаспектність змісту морально-психологічної готовності, необхідними компонентами якої є:

мотиваційний (професійні установки, інтереси, прагнення займатися педагогічною роботою);

морально-орієнтаційний (професійний обов’язок, відповідальність, любов до тих, кого навчаєш, педагогічний такт, педагогічна вимогливість, комунікабельність, віра в можливості і здібності тих, кого навчаєш, тощо);

пізнавально-операціональний (професійна спрямованість пам’яті, уваги, мислення, уяви; творчі здібності та засоби, які забезпечують інтелектуальний розвиток тих, кого навчаємо);

емоційно-вольовий (емоційна сприйнятливість, професійний оптимізм, ініціативність, настирливість в рішенні навчально-виховних завдань, самовладання, здібність управляти своїм настроєм та настроєм інших);

психофізіологічний (професійна діловитість, працездатність, прагнення наполегливо і до кінця доводити почату справу, вирішувати педагогічні завдання, активність та саморегуляція, врівноваженість та витримка, жвавий тем роботи);

оціночний (самооцінка своєї професійної підготовки і відповідність процесу рішення професійних завдань оптимальним педагогічним зразками (46. – С.14-15).

Виходячи з цього дії менеджера навчально-пізнавального процесу можливо розуміти як уміння викладача досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей, іншими словами – це сплав науки і мистецтва управління людьми та соціальними процесами.

Навчання традиційно називають процес взаємодії викладача та студента, внаслідок чого забезпечується розвиток студента (та викладача).

При цьому викладач:

■ викладає - цілеспрямовано передає знання, життєвий досвід, способи діяльності, основи культури і наукові знання;

■ керує процесом засвоєння знань, умінь, навичок;

■ створює умови для розвитку особистості студента (уваги, мислення, пам`яті).

В свою чергу студент:

■ вчиться – опановує інформацію, що передається та виконує навчальні завдання за допомогою викладача, спільно з одногрупниками, або самостійно;

■ намагається самостійно спостерігати, порівнювати, мислити;

■ виявляє ініціативу у пошуку знань, додаткових джерел інформації (довідник, підручник, монографії, Інтернет).

Очевидно що за нових умов ринкової економіки оволодіння основами менеджменту в освіті допоможе кожному з педагогічних працівників більш успішно вирішувати власні професійні проблеми, ефективно здійснювати функції само менеджменту в сфері педагогічної діяльності (управління собою), формувати чіткі особисті цілі, раціонально використовувати час, кваліфіковано переробляти і використовувати інформацію. Усе більше викладачів вищої школи усвідомлено виконують роль менеджера навчально-пізнавального процесу, удосконалюючи навчальні плани та програми, регулюючи обсяг, зміст матеріалу на кожну лекцію чи практичне заняття, визначаючи послідовність та термін його вивчення, за допомогою тестів глибше оцінюючи загальнонаукові й професійні знання, інтелектуальні вміння і практичні навички, а також психологічні якості студентів. Вони, власне кажучи, проходять у своїй педагогічній діяльності весь цикл менеджменту у сфері вищої освіти – маркетинг ринку освітніх послуг і професійних кадрів, пошук, розробку та впровадження педагогічних інновацій, підготовку й прийняття управлінських рішень, планування, організацію, мотивацію, керівництво, моніторинг якості освітнього процесу.

3. З першого дня навчання в вузі студенту необхідно ретельно і постійно готуватися, тому, що навчання у вузі відрізняється від навчання в школі. Вузівське навчання (знання, уміння) значно складніше для розуміння і засвоєння. Навіть, як би не здавалось, з більш «легких» дисциплін засвоєння виявляється нелегким і якщо пропустиш на початку, то дуже важко надолужувати. І ще тому, що навантаження дуже велике і немає зайвого часу. І тут треба запитати себе: «Чого я хочу?». Якщо просидіти 3-4 роки, щоб відрахували з вузу, тоді краще зразу не займати місце в вузі, а якщо отримати міцні знання, вміти вміло і доречно їх використовувати в складному житті і професійній діяльності, стати конкурентноспроможним на ринку праці, досягти певних професійних висот – то тоді необхідна наполеглива і творча праця.

Що ж означає: «Що значить бути студентом?» Дані нижче рекомендації не слід розглядати як готові рецепти, які можна використовувати не замислюючись, вони лише повинні спонукати до роздумів, повинні стати стимулом для такої поведінки, яка б відповідала вимогам нашого часу та завданням підготовки майбутнього спеціаліста до професійної діяльності. Отже, виходячи з вище вказаного, перш за все, необхідно пам`ятати, що для успішного навчання необхідно:

■ любити свою професію, зрозуміти та уяснити її переваги та гідні якості, навчитися її цінити. Виявляти інтерес до наукових проблем своєї спеціальності, знаходження оригінального рішення завдань, які можуть в майбутній професійній діяльності стати міцним стимулом для успішного навчання. Важко займатися тим, що тебе зовсім не цікавить;

  • навчатися в тісному зв`язку з практикою. Основні професійні навички та вміння необхідно набувати, тренувати та закріплювати. Хороший студент завжди шукає можливості використати теорію в практичній діяльності не тільки в навчальному процесі, але і в усіх різноманітних суспільних справах, під час виробничої практики. Чим краще знаєш, що відбувається в суспільстві в галузі твоєї майбутньої діяльності, тим менше несподіваностей виникає після закінчення вузу в практичній роботі і тим швидше стаєш справжнім спеціалістом;

■ бути всебічно розвинутим. Випускник вузу повинен прагнути бути всебічно розвинутою особистістю, тобто, знати більше, чим тільки свою спеціальність. Але всі знання, уміння та навички студентів зі спеціальності повинні бути достатньо глибокими, не вузькоспеціалізованими, а пов`язаними із суміжними галузями знань, що дозволить вести роботу на рубежі різноманітних наук. Важливо також розвивати себе в галузі культури, активно цікавитись різноманітними сторонами людської діяльності. Все це дає додаткові знання зі свої спеціальності і одночасно дозволяє відпочивати від неї. І ще необхідно пам`ятати, що бути захопленою та всебічно розвинутою особистістю не можливо, якщо будеш розкидатися по дрібницям, коли починаючи тисячу справ, не доводять їх до кінця. Всебічність розвитку можлива лише за умови концентрації на головному, суттєвому, уміння чітко ставити цілі та досягти їх за будь яких умов;

■ знаходити радість в навчанні. Навчання визначає на кілька років все життя студента. Воно приносить і турботи, і радість, а часом і невдачі. Існує тісний зв`язок поміж навчанням і тим, як студент до нього ставиться. Це відношення проявляється перше за все в бажанні або небажанні навчатися. Співвідношення зусиль, які прикладаються, та отриманих знань при рішенні різноманітних навчальних задач приносить задоволення. З нього розвивається та радість пізнання, яка допоможе в житті та праці і після завершення вузу. Вірно розв`язана математична задача, отриманий в лабораторії результат, особиста участь в суспільній справі, яка вдалася, участь в дискусії, нагорода за участь в студентській конференції – все це позитивно впливає на навчальну діяльність студента вселяє віру в його сили. Кожний, кому відоме це почуття, знає яка велика його роль. Напроти, завдання, які виконуються без творчих зусиль такого задоволення не приносять;

■ бути активним. Студент повинен учитися працювати самостійно, тому що наукові знання, необхідні йому як спеціалісту, в повному обсязі не можуть бути дані в ході навчальних занять із-за того, що бракує навчального часу. Студента не начинюють, як робота, окремими знаннями. Навчання в вузі потребує (і це необхідно зрозуміти з самого початку), щоб студент сам визначав задачі, сам намічав їх рішення під час навчання, сам їх відбирав. Він повинен навчатися думати про це в комплексі і в їх взаємозв`язку, чітко визначаючи стратегію рішення проблем. Тільки те, що опрацюєш, продумаєш та рішиш сам, стає міцним знанням та використовується більш надійно, чим те що тільки прочитано чи почуто. Хто сприймає все пасивно, вчиться нижче своїх можливостей, ніколи не стане добре устигаючим студентом, а в подальшому – і спеціалістом. Те, в чому приймаєш участь сам - знаєш краще всього. До чого відносишся серйозно, те і приносить найбільше задоволення. Не треба чекати, щоб тебе «підганяли», включаючи в різноманітні види діяльності – включайся в усе сам. Чим активніше студент, тим ефективніше буде його навчання і тим краще він підготується до своєї професійної діяльності;

■ вчитися працювати раціонально. Хто вважає, що ефективний стиль роботи з’явиться сам по собі, глибоко помиляється. Його необхідно виробляти. На початку навчання особливо важливо приділяти більше уваги розподілу часу, складанню плану, оволодінню прийомами навчальної діяльності. Не слід всліпу та бездумно кидатися в море студентських обов`язків та студентських справ. Перш за все необхідно подумати і обрати справу по душі, здібностям, талантам, планомірно працювати, використовуючи ефективні прийоми праці;

■ працювати колективно. Навчання не можливо в одиночку. Уміння жити в колективі – дуже важлива та необхідна якість кожного студента. В навчанні проявляються різноманітні форми колективізму: взаємодопомога, обмін думками і досвідом, дискусії, сумісна робота над науковими проблемами, рішення в сумісній роботі загальних завдань. Під час навчання в вузі майже не буваєш один: разом навчаєшся, разом (як що в гуртожитку) живеш і разом проводиш вільний час. Цю перевагу необхідно використовувати, щоб навчатися ще ефективніше. Давно відомо, що кращими є студенти, які працюють разом з усіма. Уміти спілкуватися з іншими, обмінюватися з ними думками, входити в колектив і жити його інтересами – це уміння, які мають великі значення для майбутньої професійної діяльності;

■ спілкуватися з викладачами. Цінною якістю студента є комунікабельність, здібність кооперуватися з іншими студентами. Під час навчання зустрічаєшся із багатьма людьми, вчися один у одного ефективно використовувати знання. Особливе значення при цьому має спілкування із викладачами. Хоча з багатьма викладачами студент зустрічається не так часто як з вчителями в школі, але ці зустрічі мають рішуче значення для ефективної роботи. Кожний студент повинен прагнути до спілкування з викладачами на консультаціях, в особистих бесідах, в науковій роботі, щоб вчитися у них. Нерідко таке спілкування перетворюється в наукове співробітництво, не припиняється після закінчення інституту, а потім приводить випускника в науку;

■ працювати в повну міру сил. Процес наукового пізнання в принципі безмежній. Немає студента, який під час навчання міг би реалізувати всі вимоги в повному обсязі. Але працювати не в повну міру сил, нижче своїх можливостей недопустимо. Значення навчання у вузі полягає в тому, що воно повинно визначити і максимально розширити межі інтелектуальних можливостей кожного. Учіння ж нижче своїх можливостей, напроти, гальмує розвиток і наносить непоправну шкоду студенту.

Навчання – це двобічний процес, в якому приймають участь два суб`єкти, з одного боку (один суб`єкт S) це викладач, з іншого боку (другий суб`єкт S) - студент, які взаємодіють і взаємо впливають один на одного. Навчальна взаємодія часто раніше описувалась схемою S→О, де S – це активний суб’єкт, який ініціює навчання, передає знання, формує уміння, контролює та оцінює їх. Студент розглядався як об’єкт навчання. Формалізм в навчанні породжується тим, що педагогічний процес обмежується педагогічним впливом, тобто носить однобічно навчаючий характер, який придушує активність та пізнавальну самостійність студентів.

Але останнім часом в педагогічній літературі вживаються поняття суб`єкт–суб`єктні відносини (S↔S). Тобто, і викладач і студент утворюють загальний сукупний суб’єкт, який характеризується загальністю цілей. В процесі вузівського навчання кожний студент повинен осягнути особливості власної особистості, мати можливість взнати про самого себе, перейнятися самоповагою до самого себе. «…Человек должен посвятить большую часть своего существования на полное развитие своей личности», - писав І.І. Мечников (62. – С.251). П.Ф. Каптерев вказував на те, що творчого вчителя та учня (викладача/студента) об`єднують «зв`язують» потреби самоосвіти і розвитку», і що вони, по сутності, являють собою два протилежних кінця одного поля, однієї «драбини», є загальним положенням розуміння психологічної природи та необхідності достеменної навчальної співпраці вчителя та учнів (викладача/студентів) в процесі навчання демократизацію та гуманізацію відносин в системі «викладач/студент» (34. – С.60). Реформування вузівського процесу передбачає перетворення кожного студента із засобу в мету, з об’єкту в суб’єкт навчальної роботи; демократизацію та гуманізацію відносин в системі «викладач/студент»; конкретизацію програми та змісту навчання, метою якого повинно стати – всебічно розвинута особистість, індивідуальність майбутнього професіонала.

Центром педагогічного процесу у вищих закладах освіти є інтелектуальна та емоційна взаємодія між викладачами та студентами Відповідно структуру педагогічного процесу у ВНЗ можна подати у такий спосіб (за В.Я. Сквирським) (????????)

ВСТАВИТЬ СХЕМУ!!!!!!!

Ця інтелектуальна та емоційна взаємодія в різних умовах має різний характер і виявляється в різноманітних формах, натомість за будь-яких умов педагогічний процес стає ефективним, коли діяльність викладача, його вплив на студентів відповідають їхнім пізнавальним можливостям і характеру діяльності. Це необхідний постійний зв'язок, що розкриває сутність педагогічного процесу вищої школи, є однією з основних закономірностей навчання у вищих навчальних закладах (процес навчання розглядається як складова педагогічного процесу). Цей зв'язок відображає спрямованість зусиль викладачів, студентів та характер їх спільної діяльності. Викладачі та студенти є рівноправними учасниками педагогічного процесу, між якими встановлюються суб`єкт–суб`єктні відносини, що мають особисто орієнтований характер.

Суб`єкт–суб`єктні відносини будуються на принципах педагогічної взаємодії, співтворчості і співпраці. Активність, творчий пошук, співтворчість і співпраця викладача зі студентами знаходяться в безпосередній залежності від індивідуальності його особистості, стилю діяльності та спілкування. Вірно знайдений стиль, тон педагога, як відмічає професор Л.В.Кондрашова, дозволяє вирішити комплекс завдань: педагогічний вплив стає адекватним особистості педагога, комунікативні завдання відповідають навчально-виховним, що спрощує процес взаємодії, співпраці викладача зі студентами, їх взаємодія сприяє спів усвідомленню, спів дії, спів оцінки, тобто виникненню взаємовідносин на рівні співдружності та співтворчості, активізується позиція студента, так як передача інформації педагогом відбувається на позитивному фоні емоційної реакції студента у відповідь (47. – С.46). Взаємодія, співтворчість та співпраця в системі «викладач - студент» змінює позицію педагога в навчальному процесі Його завдання полягає в тому, щоб не знижуючи власної активності, стимулювати активні дії студентів. Для цього, як відмічає Л.В.Кондрашова, викладач повинен дотримуватись ряду вимог: а) довірливість в спілкуванні зі студентами; б) діалогічність, уміння вислуховувати; в) взаєморозуміння, без якого немає взаємодії и співпраці; г) реальний психологічний контакт, який будується на основі ділових та особистих зв’язків; д) здібність відмовитися від дидакта та перейти до співпраці і співтворчості в навчанні (47. – С.47).

Сьогодні відчувається потреба в перебудові вузівського навчання таким чином, щоб і викладачу і студентам забезпечити умови для прояву максимальної активності та самостійності в діях, щоб їх відносини будувалися на принципі, який сформулював А.С. Макаренко, як можливо більше поваги до людини та як можливо більше вимог до неї.

В відносинах викладача до студентів необхідно пам’ятати, що ставлення до студента повинно бути як до соціально зрілої особистості, носія наукового світогляду, враховувати, що це не тільки система поглядів людини на світ, але її (своє) місце в цьому світі. Заслуга постановки проблеми студентства, яке виступає в якості особливої соціально-психологічної і вікової категорії, належить психологічній школі Б.Г.Ананьєва. В дослідженнях Б.Г.Ананьєва, Н.В.Кузьміної, Ю.Н.Кулюткіна, А.А.Реана, а також в роботах П.А.Просецького, В.А.Сластьоніна та інших накопичень великий емпіричний матеріал спостережень, результати експериментів та теоретичних узагальнень по цій проблематиці. Дані багато чисельних досліджень дозволяють охарактеризувати студента як суб`єкта навчальної діяльності з соціально-психологічної і психолого-педагогічної позиції.

Студентство – це особлива соціальна категорія, специфічна спільнота людей, організаційно об`єднаних інститутів вищої освіти. Історично ця соціально-професійна категорія склалась за часів виникнення перших університетів в 11-12 ст.. Студентство включає людей, які цілеспрямовано, систематично оволодівають знаннями і професійними уміннями, зайнятих, як передбачається, наполегливою навчальною працею. Як соціальна група воно характеризується професійною спрямованістю, сформованістю відношення до майбутньої професії, яка є слідством професійного вибору та адекватності і повноти уявлення студента про обрану професію. Останнє включає знання тих вимог, які пред`являє професія, і умов професійної діяльності. Результати досліджень свідчать про те, що рівень уявлення студента про професію, безпосередньо співвідноситься з рівнем його відношення до навчання: чим менше студент знає про професію, тим нижче у нього позитивне відношення до навчання. При цьому виявлено, що більшість студентів позитивно відноситься до навчання.

В соціально-психологічному аспекті студентство порівняно із іншими групами населення відрізняється найбільш високим освітнім рівнем, найбільш активним вживанням культури та високим рівнем пізнавальної мотивації. В той же час студентство – соціальна спільнота, якій притаманна найвища соціальна активність і достатньо гармонійне сполучення інтелектуальної і соціальної зрілості. Врахування цієї особливості студентства лежить в основі відношення викладача до кожного студента як до партнера педагогічного спілкування (S↔S), цікавої для викладача особистості. В руслі особистісно-діяльнісного підходу студент розглядається як активний самостійно організуючий свою діяльність суб`єкт педагогічної взаємодії. Йому притаманна специфічна спрямованість пізнавальної і комунікативної активності на рішення конкретних професійно-орієнтованих завдань.

В соціально-психологічній характеристиці студентства важливо також врахувати, що цей етап розвитку його життя співвідноситься з формуванням відносної економічної самостійності, відходом від батьківського дому і свідоцтва власної сім’ї. Студентство – центральний період становлення людини, особистості в цілому, прояв самих різноманітних інтересів. Це час встановлення спортивних рекордів, художніх, технічних та наукових досягнень, інтенсивної і активної соціалізації людини, як майбутнього «діяча» професіонала, що повинно враховуватися викладачем в змісті, проблематиці і прийомах організації навчальної діяльності та педагогічного спілкування в вузі. Отже, як ми бачимо, студент значно відрізняється від школяра не тільки за віком.

Суттєвим показником студента – суб`єкта навчальної діяльності – служить його уміння виконувати всі її види і форми. Однак результати спеціальних досліджень, як вказує І.О.Зімня, показують, що більшість студентів не вміють слухати і записувати лекції, конспектувати літературу (в більшості випадків записується тільки 18-20% лекційного матеріалу). Вони не вміють виступати перед аудиторією (28,8%), вести дискусію (18,6 %), давати аналітичну оцінку проблем (16,3%). На матеріалі конкретного соціологічного дослідження було показано, що 37,5% студентів прагнуть добре вчитися, 53,6% не завжди стараються, а 8% не прагнуть до доброго навчання. Але у тих, хто прагне добре вчитися, в 67,2% випадках навчання не йде добре (30).

Перед викладачем виникає відповідальне психолого-педагогічне завдання формування студента як суб`єкта навчальної діяльності, що передбачає перш за все необхідність навчити його умінню планувати, організовувати свою діяльність.

Відношення до студента як соціально зрілої особистості, носія наукового світогляду передбачає врахувати, що це не тільки система поглядів людини на світ, але і на своє місце в світі. Іншими словами формування світогляду студента означає розвиток його рефлексії, усвідомлення ним себе як суб`єкта діяльності, носієм певних суспільних цінностей, соціально корисною особистістю. Це в свою чергу означає для викладача необхідність діалогічного навчання, спеціальної організації педагогічного спілкування, створення для студентів умов можливості відстоювати свої наукові погляди, цілі, життєві позиції в навчально – виховній роботі.

Якщо ми ведемо розмову про структуру сучасного вузу, то необхідно обов`язково згадати про студентські групи. Отже, після зарахування в вуз першокурсник входить до складу студентської академічної групи, в якій і залишається, як правило, до закінчення вузу. Створення академічних груп необхідно для організації цілеспрямованої навчальної діяльності. Група є первинним колективом вузу, в якому студент навчається і формується як майбутній спеціаліст. В складі групи студент відвідує лекції, семінарські, практичні і лабораторні заняття, разом відпочиває. Для успішної реалізації планів групи необхідно перш за все визначити загальні цілі. Вони повинні відповідати завданням, які вирішує інститут і факультет, необхідно визначити і позицію кожного студента, так як від неї залежить розвиток всього колективу групи. Для рішення різноманітних навчальних і організаційних завдань в кожній групі деканатом призначається староста.

Відомо, що група складається з особистостей, об’єднаних процесом пізнання, спілкування, діяльності. Особистість, перебуваючи у системі спільних відносин, беручи участь у різноманітних сферах діяльності, будучи представником різних соціальних груп, здебільшого виконує одночасно безліч соціальних ролей. Підкреслимо, що індивід є представником класу, нації, професійної групи, громадянином своєї країни, членом багатьох колективів, виступає в ролі суспільного діяча, студента, творця та ін.. І природно, чим різноманітніше представлені соціальні ролі, чим ширші і багатші суспільні зв’язки і відносини, тим інтенсивніша активність особистості, тим багатший і більш насичений її внутрішній світ, тим багатогранніші її прояви, тим яскравіше виражена індивідуальність.

У суспільному плані змістом спрямованості групи є домінуючі стосунки, відбиті у свідомості її членів у формі потреб, інтересів, переконань. У реальному житті зазначені форми спрямованості виступають як мотиви, що визначають поведінку і діяльність групи.

Ступінь організаційної єдності групи виявляється у формуванні керівних органів, їх авторитарності, у розподілі функцій між членами групи.

ЇЇ показниками є такі: у групі діють органи самоврядування; у групі розумно, доброзичливо вирішуються питання взаємодопомоги; група може самостійно обрати собі організаторів різних видів діяльності; члени групи взаємодіють у напрямі, що приносить успіх групі в цілому; тимчасові помилки в узгодженості дій швидко виправляються; важкі умови, ситуації, небезпеки, несподівані сильні впливи ще більше об’єднують групу; невдачі в досягненні групової мети ведуть до ще більшої єдності та з’єднання групи; група постійно підтримує зв'язок і здійснює взаємодію з іншими групами; група легко, швидко і вільно, з високою результативністю погоджує свої дії; група становить єдине ціле, наявні в групі окремі угрупування, наприклад за симпатіями, активно діють одне з одним, підтримуючи загально групову єдність; члени групи активно прагнуть зберігати групу як єдине ціле; група здатна знаходити найкращі варіанти взаємозалежності між членами в різних ситуаціях; група має гарних, здатних організаторів, що виступають її авторитетними представниками; усі члени групи беруть участь у суспільно корисній діяльності.

Проблематичні якості групи такі: у групі немає діючих органів самоврядування; під час розв’язання групового завдання необхідність підпорядкування викликає протидію і навіть конфлікти; група не може вирішити питання про вибір організаторів або члени групи поводять себе за принципом «кого-небудь, тільки не мене»; більшість членів групи орієнтуються на себе і роблять те, що їм зручно і вигідно; помилки призводять до повного нерозуміння один одного, неузгодженості дій, до конфліктних ситуацій; у цих умовах спостерігається неузгодженість групи, аж до її розпаду; невдачі в досягненні групової мети розслабляють групу аж до відмови від реалізації мети; група прагне ізолюватися від інших груп, протидіє контактам з ними; група не здатна до погодженості своїх дій; група не становить єдиного цілого, розділяється на ряд окремих угрупувань, ворогують одне з одним; група легко піддається розформуванню, іноді навіть сприяє цьому; група не може перебудувати сформовані взаємодії за іншої ситуації; група не має здатних організаторів; не всі члени групи беруть участь у суспільно корисній діяльності.

Базою для формування психологічної атмосфери студентської групи, гуманістичних відносин є її діяльність, весь процес навчання та виховання, побут, дозвілля. Психологічна атмосфера студентської групи залежить від перебігу результатів діяльності студентів, від досвіду та вміння викладачів, керівників вищих навчальних закладів забезпечити успіхи студентів, запобігати невдачам і конфліктам. У загальній діяльності студентів виникають і змінюються мотиви активних дій, спрямованих на досягнення високих результатів у навчанні, громадській діяльності.

Атмосфера співробітництва у групі ґрунтується на відповідальному й ініціативному ставленні студентів до навчальної діяльності, оволодіння своєю спеціальністю. Важливо, щоб атмосфера співробітництва у групі, поважливого спілкування була глибоко гуманістичною за духом, сприяла адаптації студентів перших курсів до умов навчання у вищому навчальному закладі.

Позитивна психологічна атмосфера студентської групи сприятливо впливає на формування необхідних професійних моральних якостей, емоційно-вольової стійкості і готовності до праці після закінчення вищого навчального закладу

Таким чином, основою для навчання в вузі, для успішного використання рекомендацій які пропонуються є активна життєва позиція студента, високий рівень самовідданості та прагнення до само удосконалення.

В загальному підсумку, менеджер освіти - це професійний керівник освіти, який здобув спеціальну підготовку. Враховуючи особливості управлінської діяльності (її «подвійний» предмет») він має здійснювати успішно як організаторську, так і педагогічну діяльність.

Оскільки студент є також суб’єктом педагогічного процесу, а викладач керує даним процесом, то студент також є суб’єктом педагогічного менеджменту і від тісної взаємодії викладача і студента, від активної життєвої позиції студента буде залежати успіх сучасного освітнього менеджменту.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]