3. Культура міст північного Причорноморя як чинник культурного розвитку давньоруської держави

У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північного Причорномор'я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грецької - щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті-капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. їх занепад припадає на рубіж ІІІ-ІV ст. н.е.

У IV ст. до и. є. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі -Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька .століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. є. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі.

Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. є. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. є. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни.

Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з ірецькою колонізацією на територію Причорномор'я та Подніпров'я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам'ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. - III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність.

3. Міфологічна модель світобудови у язичницькому світогляді

Важливе місце у відтворені архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість „свідомості” та „світу”, які взаємопороджують та взаємовизначають сутність моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напрямку і усвідомлюється есхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.

Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і „освоєний” світ „культури” та неорганізований, „чужий” і „невизначений” світ „антикультури”. У першому панує впорядкованість значень, у другому-заплутаність, інверсія смислів.

Ще одна характерна риса праукраїнської міфосвідомості - її антропоморфність. Ця особливість також перейшла з певними видозмінами наступні століття і була втілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світ спрямований з середини на зовні, від людини до Універсуму. В основі його - непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму у зовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їй самій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що в образі святості центр уваги перенесено на особу - носі святості, святого, котрий на рівні мікрокосмосу, в межах локального соціального світу уподібнюється до Бога як втіленого сакрального начала в масштабах мікрокосмосу.