43. Істина і заблудження.

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною. Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості. Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина? Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях: 1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо. 2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”. “Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15). 3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної – гідне її. Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина. Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено. Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.). Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні можливості. Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи. Істини у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації. Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

44. Поняття закону, категорії і принципи у філософії

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему. У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і принципи розвитку. Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього. Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

45. Проблема співвідношення мови і мислення, знання і мова науки

Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на-ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від-повіді на питання про співвідношення цих феноме-нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив-но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле-ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су-часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід-ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен-ня». Свідомість -- це весь процес відображення дійс-ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом-лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення -- це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор-мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-ский энциклопедический словарь 1983: 391].

Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став-лення людини до світу [Українська радянська енцик-лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.

Мислення -- вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож-ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут-тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос-ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе-реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров-но відтворює дійсність.

46. Основні закони і категорії діалектичної логіки. Загальна характеристика. Проблема загального, особливого і одиничного.

Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категрій. Крім цього слід розрізняти два типи діалектики – об’єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об’єктивної діалектики. Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: - принцип розвитку; принцип об’єктивності; принцип детермінації; принцип відображення; принцип взаємозв’язку. До основних діалектичних законів належать – 1)закон взаємного преходу кількісних і якісних змін; 2) закон єдності і боротьби протилежностей; 3) закон заперечення заперечення. Категорії діалектики – формуються на відповідних етапах розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно зв’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок.

ОДИНИЧНЕ, ОСОБЛИВЕ, ЗАГАЛЬНЕ

— філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. В категорії одиничного (чи окремого, індивідуального) фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами, відповідною якістю. Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. В категорії загального фіксується об'єктивно існуюча спільність між предметами, явищами та процесами в межах конкретної якісної визначеності. Загальне не існує поза одиничним. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального й одиничного, особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального. В. І. Ленін підкреслював діалектичну єдність одиничного, особливого й загального. "Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є (частинка або сторона або сутність) окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т. д. і т. д. Всяке окреме тисячами переходів зв'язане з іншого роду окремими (речами, явищами, процесами) і т. д." (Повне зібр. тв., т. 29, с. 300). Відображаючи об'єктивну діалектику речей, категорії О., о., з. мають важливе значення для розв'язання актуальних проблем сучасності, напр., співвідношення заг. закономірностей і специфічних особливостей переходу різних країн від капіталізму до соціалізму.

47. Протиріччя як центральна категорія діалектичної логіки.

Протиріччя 1) діалектичне — взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін і тенденцій предметів і явищ, які в той же час знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморухи і розвитку об'єктивного світу і пізнання. Виражаючи суть закону єдності і боротьби протилежностей, категорія П. займає центральне місце в матеріалістичній діалектиці: по думці В. І. Леніна «... діалектикові можна визначити як вчення про єдність протилежностей»

П. — найважливіший методологічний принцип, логічна форма розвитку пізнання. П., що виникають і вирішуються в мисленні, відображають П. об'єктивної реальності. «Так звана об'єктивна діалектика панує у всій природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є лише віддзеркалення пануючого у всій природі руху шляхом протилежностей, які і обумовлюють життя природи своєю постійною боротьбою і своїм кінцевим переходом один в одного, resp. (відповідно.— Ред. ) у вищі форми» (Енгельс Ф., там же, т. 20, с. 526). Якщо метафізика, обмежуючись лише констатацією П., розглядає протилежні сторони і тенденції суперечливого процесу ізольовано один від одного, то матеріалістична діалектика досліджує їх суперечливу єдність. Адекватне пізнання діалектичних П. передбачає синтетичний підхід, що розкриває виникнення і взаємодію протилежностей, їх єдність і взаїмопереходи. «Умова пізнання всіх процесів світу в їх „саморуху», в їх спонтанному розвитку у їх живому житті, є пізнання їх як єдність протилежностей»

48. Категорії: сутність і явище, форма і зміст.

Категорія явища та сутності в філософії.

Это философские категории, отражающие всеобщие необходимые стороны всех объектов и процессов в мире. Сущность - совокупность глубинных связей, отношений и внутренних законов, определяющих осмновные черты и тенденции развитие материальной системы. Явление - конкретное событие, свойства итли процессы, выражающие внешние стороны деятельности и представляющие форму проявления и обнаружения некоторой сущности. Категории сущности и явления всегда неразрывно связаны между собой.

Познание сущности даёт возможность отделить подменное объективное содержание явления от его видимости, устранить елементы искажения и субъективности в исследовании.

Во взаимодействии сущности и явления обнаруживается диалектика единства и многообразия. Сущность всегда более устойчиво чем конкретное явление, но в конечном счёте и сущнести всех систем и процессов в мире также изменяется в соответсвии со всеобщими диалектическими законами развития материи.

Категорії форми та змісту в філософії.

Философские категории, отражающие взаимосвязь двух сторон природной и социальной реальности: определённым образом упорядаченной совокупности елементов и процесов, образующих предмет и явления, тоесть содержание, и способа его существования и выражения этого содержания, его различных модификаций, то есть форма.

Взаимоотношения содержания и формы - типичный случай взаимоотношения диалектических противоположностей, х-щих как единством содержания и формы, так и противоречиями и конфликтами между ними.

Единство содержания и формы относительно, переходяще, в ходе развития неизбежно возникают конфликты и противоречия между ним. В результате появляется несооответствие между содержанием и формой, которое в конечном счёте разрешается сбрасыванием старой и возникновением новой форсмы, адекватной изминившемуся содержанию. Возникновение, развитие и преодоление противоречий между содержанием и формой, борьба содержания и формы - важный компонент диалектической теории развития.

49. Принципи діалектичної логіки. Сходження від абстрактного до конкретного.

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Абстрактне є відверненим, а тому неповним, частковим, фрагментарним, нерозвиненим. На відміну від цього конкретне означає єдність різноманітного, синтез багатьох визначень і тому виступає як більш повне, всебічне, розвинене. Абстрактне і конкретне існують не тільки в мисленні, а становлять цілком реальний фрагмент, бік, форму дійсності. Якщо ми, наприклад, намалюємо м'яч у вигляді кола, то коло являє собою абстракцію м'яча, проте коло в даному випадку не тільки уявний образ м'яча, перенесений на папір, але й цілком реальний обрис предмета, його справжня форма. Якщо ж спробуємо за допомогою інших абстракцій відобразити обсяг, колір м'яча тощо, то будемо переходити від абстрактного до більш конкретного відтворення. Рух від абстрактного до конкретного в пізнанні означає сходження від неповного, часткового, фрагментарного до більш повного, цілісного і всебічного знання. Термін сходження фіксує ту обставину, що всі попередні поняття в русі не втрачаються, а зберігаються, входять у знятому вигляді в наступні. Так, у категорії прибуток містяться у знятому вигляді категорії грошей, вартості та ін. Тому прибуток є більш конкретною категорією. Якщо порівняти, наприклад, поняття «студент»-, «чоловік»,* людина», то найконкретнішим з них буде студент. У цьому понятті містяться і два інших, тому що студент завжди чоловік, а чоловік належить до роду людини. Тому, коли ми говоримо студент, ми тим самим повідомляємо й те, що йдеться про людину, і не про жінку, а про чоловіка, хоча спеціально про це нічого не говориться. У теорії, побудованій методом сходження від абстрактного до конкретного, кожне попереднє поняття входить у наступне. Тому конкретні категорії мають дуже складну структуру. І люди, які не вивчали теорію, нічого зрозуміти в розмові фахівців, які знають теорію, не можуть, хоча всі слова їм знайомі. Так, коли йдеться про товари, гроші, ціни, податки, інфляцію і тощо, то кожній людині здається, що вона знає, про що йдеться, і може судити про такі речі самостійно. Однак те, що відомо, ще не є пізнаним. Кожна дитина знає, наприклад, що таке гроші і ціна. Але звідси зовсім не випливає, що вона це розуміє. Вона оперує такими знаннями на рівні уявлень, які співвідносять предмети з їхніми образами.

50. Принцип єдності логічного й історичного.

Теоретичне відтворення завжди починається із загального, яке історично мало особливу реальну форму свого існування. Відомо, що всі живі організми складаються з великої кількості клітин. Але спочатку існували одноклітинні самостійні організми, з яких і почався процес розвитку більш складних утворень. Тому, з одного боку, аналіз клітини сучасного організму дає ключ до пізнання одноклітинних, закономірностей їхнього розвитку; з іншого боку — розгляд еволюції одноклітинних, відбиває процес породження різноманіття живих організмів. Клітинка утворює загальну основу процесу розвитку, в якому із загального спочатку виростають певні особливості, а згодом — цілісна система (одиничність), заснована на загальному. Усі живі організми мають в основі клітинну структуру. Клітинкою системи ринкового господарства є товар тощо. Логічний розвиток системи відтворюється через рух від загального через особливе до одиничного. Теоретичний розгляд ринкового господарства починається із загальної основи — товару, а потім у процесі аналізу взаємовідносин товарів виявляються їхні особливості (обмінні відносини) і, нарешті, в результаті розвитку обміну фіксується виникнення грошей як такого одиничного товару, за яким закріплюється роль загального еквівалента. Тут же впадає в око і протилежний рух: від одиничного через особливе до загального. Адже роль загальної основи виконує кожен одиничний товар, а гроші як одиничний товар слугують загальним еквівалентом. Тому в одному й тому самому процесі розвитку товарообміну поєднуються два протилежних рухи: загальне — особливе — одиничне й одиничне — особливе — загальне. Отже розвиток процесу обміну є суперечливим. Сам процес розвитку протиріччя має свої ступені. Спочатку існує тотожність загального і одиничного, кожен одиничний товар становить спільну основу процесу розвитку обміну. У ході розвитку обміну суттєвого значення набувають відмінності одиничних і загальних товарів. І, нарешті, коли замість простого обміну (товар — товар) стверджується форма товарно-грошового обігу (товар — гроші — товар), відмінності переростають у протиріччя, в якому взаємодіючими протилежностями виступають товар і гроші. Товар і гроші взаємопередбачають і взаємовиключають одне одного. Взаємопередбачають, тому що без товарів існування грошей стає безглуздим, і взаємовиключають, адже товар не є гроші, а гроші виключають інші товари. Той самий рух, що раніше розглядався як рух від загального через особливе до одиничного і навпаки, виступає як перехід від тотожності через відмінності до протиріччя. Але це означає, що логічний рух від загального через особливе до одиничного знаходиться в суперечливій єдності з історичним переходом від одиничного через особливе до загального. Адже будь-яке нове історично з'являється як одиничне, загальним воно стає тоді, коли охоплює всю систему. Тому перехід від одиничного через особливе до загального — суть історичний перехід на відміну від руху загальне — особливе — одиничне, який є логічним. Але обидва рухи виражають той самий реальний процес. Співвідношення логічного й історичного є складним й охоплює ряд моментів. По-перше, логічне є уявне відбиття історичного, а історичне є реальним процесом. Отже, це-і є співвідношенням уявного і реального. Проте в логічному мисленні відбивається не всяке історичне, а тільки те, що закономірно і не втрачається, а зберігається у процесі історичного розвитку, виступає як співіснуюче в сучасному, тоді як історичне відбиває будь-який, у тому числі й випадковий, перебіг подій і явищ послідовно у часі. Звідси випливає, що друге співвідношення логічного й історичного представлене як співвідношення співіснування і перебігу в часі. Нарешті, те, що є закономірним, збереглося і розвинулося в сучасному, являє собою розвинений об'єкт. Логічний розгляд стає тотожним до відображення розвиненого об'єкта, а історичний — до процесу становлення об'єкта. Це є третім співвідношенням історичного і логічного: як розвиненого об'єкта і процесу становлення. Третій момент у прихованому вигляді містить і два попередні. З урахуванням цього логічне може бути визначене як уявне відображення історичного, представленого в закономірній, звільненій від випадковостей формі, притаманній самому реальному рухові, і розглянутого в точці найвищого розвитку. Якщо завданням оперування є проникнення в об'єкт дослідження, то теоретичним відтворенням є відображення логічних ступенів реального історичного руху. Досягнення єдності логічного й історичного є вищим принципом теоретичного відтворення. Теоретичне відтворення включає, по-перше, рух від загального через особливе до одиничного; по-друге, перехід від тотожності через відмінності до протиріччя; по-третє, єдність історичного і логічного.

51. Проблема людини в історії філософії.

Проблема суті людини знаходиться в центрі філософського вчення про людину. Розкриття суті входить в само визначення будь-якого предмета і без цього взагалі неможливо вести розмову про його функції, значення, існування і так далі. У історії розвитку науки її представники убачали відмінність людини від тварини і пояснювали його суть, використовуючи різні специфічні якості людини. Дійсно, людину можна відрізняти від тварини і по плоских нігтях, і по посмішці, і по розуму, і по релігії і так далі і тому подібне. Як свідчить сучасна наука, в основі історичного буття і розвитку людини, обумовлюючи його суть, лежить трудова діяльність, здійснювана завжди у рамках громадського виробництва. Людина не може робити і займатися трудовою діяльністю, не вступаючи прямо або опосередковано в громадські стосунки, сукупність яких і утворює суспільство. З розвитком громадського виробництва і трудової діяльності розвиваються і громадські стосунки людей. У людині реалізується єдність, тотожність суб'єкта і об'єкту. Існує діалектична взаємодія між людиною і суспільством : людина - це мікросуспільство, прояв суспільства на мікрорівні, а суспільство - це "сама людина в його громадських стосунках".

У сучасній християнській православній традиції проголошується: "людина не має меж своїй людській природі". Якщо Бог є вільна духовна особа, то і людина повинна стати таким же. Перед людиною вічно залишається можливість ставати все більш і більш богоподібним. Не переробка світу на началах добра, але вирощення в собі субстанціального добра. Вдосконалення людської природи усередині природи Божої виявляється джерелом радості і свободи. Прибічники матеріалістичних представлень вважають, що розвиток людини і людства визначаються їх внутрішньою логікою саморозвитку. Призначення людини не має нічого спільного з деяким світовим розумом, абсолютом або богом. У матеріалістичній традиції сенс життя убачається в саморозвитку людини, у вдосконаленні його сутнісних сил, здібностей і потреб. Цей процес обумовлений попереднім розвитком і має конкретний історичний реальний зміст.

52. Суспільство і людина: проблема становлення особистості.

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

Термін "суспільство" у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін "соціальний організм".

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Таким чином, соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури

Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

53. Поняття суспільства. Принципи пізнання законів розвитку суспільства.

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

Якщо сутність суспільства є сукупністю всіх суспільних відносин, то його зміст — соціальна система, яка складається з багатьох компонентів. Для їх вивчення філософія розробила певні загальнонаукові методологічні принципи.

По-перше, науково-теоретичний аналіз суспільства можливий лише па оспові принципу ідеалізованого об'єкта. У реальному існуванні людське суспільство представлено безліччю держав і народів; монархій і республік; племен, народностей і націй; політичних партій і масових громадських організацій; родоплемінних, національних, світових і так званих нетрадиційних релігій; багатих і бідних людей, письменних і не письменних, підприємців і безробітних, юнаків і дівчат і т. ін У цьому позірному хаосі об'єктів, явищ і процесів, взаємозв'язків і відносин виявити закони і закономірності руху, тенденції та перспективи розвитку можна лише за допомогою ідеалізованої моделі. Тільки вона дає змогу абстрагуватися від випадковості і виокремлювати необхідність у суспільстві в "чистому вигляді", а також розглядати його в розвинутій формі. В ідеалізованому об'єкті всі зв'язки і відносини точно фіксовані. Хоча реальне суспільство і його ідеалізована модель далеко не тотожні, проте остання збігається з реальним суспільством і його історією, оскільки відображає їх сутність, внутрішні, усталені, необхідні і такі, що повторюються, зв'язки. Філософія не претендує на розкриття причин конкретних соціальних процесів, але ставить проблему і орієнтує в пауковому пошуку її вирішення. Логічне філософське знання про суспільство значно бідніше за дійсний історичний процес, але глибше і ґрунтовніше за будь-яке інше знання.

По друге у принцип ідеалізованого об'єкта обов'язковий до застосування у процесі дослідження суспільства не тільки як цілісного соціального організму, а й усіх його компонентів зокрема, тому він завжди синтезований з принципом конкретності пізнання. Поняття "суспільство" — абстрактне, але є абстракцією від конкретного, від реальних явищ і подій, відносин народів і держав, від різноманітних суспільних процесів. Нагадаємо, що істина завжди конкретна, однак шлях до неї проходить через абстракції. Від абстрактного, дійсного до ідеалізованої моделі, і від неї знову до конкретного — такий діалектичний шлях пізнання суспільства і всіх його елементів як системи, таким мас бути і стиль мислення спеціаліста — професіонала.

По-третє, принцип об'єктивності передбачає вивчення суспільства таким, яким воно є насправді, неприпустимість суб'єктивізму в оцінках і висновках, волюнтаризму в прийнятті рішень і діях, узгодження їх з вимогами об'єктивних законів розвитку.

По-четверте, принцип всебічності вивчення відображає всю різноманітність зв'язків суспільства як об'єкта пізнання і вимагає їх дослідження. Пріоритетними наукова філософська методологія вважає зв'язки всезагальності: одиничні, особливі та загальні, причинно — наслідкові, необхідності і випадковості, змісту і форми, сутності і явища, можливості та дійсності, цілого і частини, системи та елемента. Вивчити всі зв'язки неможливо, але вимога всебічності в пізнанні застерігає від помилок.

По-п'яте, принцип розвитку передбачає вивчення суспільства у його історії, русі, зміні; дослідження механізмів розвитку, визначення джерел, тенденцій та перспектив суспільного прогресу на основі всезагальних законів діалектики у їх екстраполяції па соціальне пізнання.

По-шосте, принцип первинності суспільного буття відносно суспільної свідомості відображає взаємодію суб'єктивних орієнтацій і мсти людей з об'єктивними умовами їх діяльності, а також супідрядність компонентів системи суспільства в таких формах, як первинне — вторинне чи визначальне — визначуване.

54. Соціальний прогрес і духовне життя суспільства.

Духов­не життя суспільства — це надзвичайно широке понят­тя, що включає в себе багатогранні процеси, явища, по­в'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; су­купність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспіль-чих, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Багатогранність духовного життя суспільства вклкі чає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробниід ва. Як надзвичайно важлива складова суспільного ви­робництва духовне виробництво — це формування ду­ховних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відоб­ражає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії — людина, соціальні групи, спільно­ти, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основ­них носіїв суспільної свідомості — конкретних людей — вона неможлива. Духовна культура - продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості.

Зміст соціального прогресу, мета розвитку суспільства передбачають підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, створення найкращих умов для всебічного розвитку особи, гуманізацію виробництва. Найяскравішим виявом соціального прогресу є нова роль людини у виробництві. Сучасні технології зумовлюють вивільнення працівника в ряді виробництв від безпосередньої участі у виробничому процесі. Працівник несе відповідальність як регулювальник, контролер за ефективною дією складних технологічних і електронних систем, які мають високу вартість. Розрахунки засвідчують, що зростання продуктивності праці залежить від удосконалення техніки на 40, а від активізації людського чинника — на 60 відсотків.