7. Галузева структура господарства України, її особливості, необхідні зміни. Основні галузі спеціалізації. Форми організації виробництва.

Галузева структура господарства відображає поділ суспільного виробництва на групи галузей, галузі та підгалузі. Галузева структура є основою господарського комплексу, який складається з галузей виробничої та невиробничої сфер.

Господарський комплекс України

галузі виробничої сфери:

- промисловість

- сільське господарство

- транспорт

- будівництво

- зв’язок

- торгівля

- суспільне харчування

галузі невиробничої сфери:

- житлово-комунальне обслуговування

- охорона здоров’я

- наука, освіта, спорт, культура.

До виробничої сфери належать види діяльності, які:

- створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

- доставляють матеріальні блага (транспорт, зв’язок);

- пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготівля, громадське харчування).

Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які виконують функції надання суспільству послуг нематеріального характеру:

- галузі сфери послуг (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, транспорт, зв’язок);

- галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування);

- органи управління та оборони;

- кредитування, фінансування, страхування.

За галузевою структурою Україна належить до індустріально-аграрних країн. тобто у ньому поєднується промисловість і сільське господарство при деякій перевазі першого з них. Значно розвинуті у країні транспорт, будівництво та галузі сфери послуг.

Після проголошення незалежності (24 серпня 1991 року) Україна взяла курс на перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, яка базується на приватній власності на землю та інші засоби виробництва. Тому наша країна отримала статус країни з перехідною економікою.

Основним завданням перехідного періоду було проведення процесів приватизації й переведення економіки на ринкові «рейки», в якій обсяги випуску та асортимент продукції визначаються не командами, а попитом на неї в суспільстві.

Другим важливим завданням була структурна перебудова економіки, яка полягає в обмеженні випуску продукції, що споживає велику кількість енергії і сировини є економічно й екологічно невигідною для країни, та переорієнтація господарського комплексу на виготовлення високотехнологічної продукції, яка повинна задовольнити потреби держави, а також зможе конкурувати на зовнішньому ринку.

Необхідно було значно розширити вигідні зовнішні економічні зв'язки, особливо у західному напрямку, що дало б можливість впроваджувати світові досягнення науки й техніки у всіх сферах і галузях господарства шляхом створення спільні підприємств, придбання сучасного обладнання і технологій для модернізації промисловості, сільського господарства, транспорту і т. ін.

Вирішення цих завдань дало б можливість раціонально використати економічні потенціал України, підвищити обсяг та якість продукції й послуг, розв'язати екологічні проблеми, підвищити рівень життя населення.

В Україні розвинуті майже всі відомі галузі промисловості. За часткою продукції серед усіх галузей виділяється машинобудування (41,2%). Далі йде харчова (15,1%) і легка (12,2%) промисловість, чорна металургія (8,4%), паливна та хімічна і нафтохімічна галузі (по 4,2%).

Деякі галузі промисловості, наприклад паливна і електроенергетична, чорна і кольорова металургія та деякі інші, формують міжгалузеві промислові комплекси. Це системи економічно зв'язаних між собою виробництв, діяльність і розміщення яких технологічно і територіально зумовлені.

До форм суспільної організації виробництва належать концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування. Концентрація — це зосередження виробництва на великих підприємствах (виробнича концентрація) та зосередження підприємств однієї галузі на обмеженій території (територіальна концентрація виробництва). Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об'єднання декількох малих. Концентрація - це процес зосередження виробництва, робочої сили, засобів праці на великих підприємствах, тобто процес усуспільнення виробництва через збільшення обсягів випуску продукції. У сучасних умовах процес концентрації промислового виробництва є не просто збільшенням кількості основних фондів.

Спеціалізація виробництва - це процес зосередження випуску певних видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання окремих технологічних операцій на підприємствах, в об'єднаннях або галузях. В основі спеціалізації лежить поділ праці. Адже суть будь-якого поділу праці полягає в спеціалізації виробника на випуск будь-якої продукції в обсягах, що перевищують його власну потребу, при одночасній відмові від виробництва іншої (також необхідної даному виробнику) продукції.

Кооперування як суспільна форма організації виробництва – це тривалі виробничі взаємозв'язки підприємств, що спільно виготовляють кінцевий продукт. Основна умова кооперування - широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва - це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.

До характерних ознак комбінованого підприємства (комбінату) належать об'єднання різнорідних виробництв, пропорційність різнорідних виробництв, техніко-економічна та організаційна єдність виробництва, єдине енергетичне господарство, спільні допоміжні та обслуговуючі виробництва. Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: виробничо-технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної і транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-технологічна та економічна єдність, що означає пропорційність потужностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємозв'язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.

Конверсія як суспільна форма організації виробництва характеризує істотне перепрофілювання частини або виробничого потенціалу підприємства загалом на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

Процеси конверсії здійснюються за загальнонаціональними програмами, які розроблює і затверджує найвище керівництво країни. У конверсійних програмах України існують такі загальні пріоритети: розробка устаткування для виробництва продуктів харчування; створення медичної та іншої техніки для охорони здоров'я; виготовлення товарів масового споживання. При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва означає одночасний розвиток різних, невзаємопов'язаних видів виробництв, розширення номенклатури та асортименту вироблюваноїпродукції в межах одного підприємства. Диверсифікація відображує процес розширення підприємницької діяльності. Підприємство використовує власні нагромадження не тільки для підтримки і розвитку свого основного бізнесу, а й для освоєння нових видів продукції, створення нових виробництв. У результаті диверсифікації виробництва перетворюються на складні багатоцільові комплекси, що випускають продукцію або надають послуги різного призначення і характеру. Диверсифікованим вважається підприємство, на якому понад 30 % загального обсягу продажу - це товари й послуги, не пов'язані з його основною діяльністю.

8.ПЕК: схема складу,структура паливно-енергетичного балансу,необхідні зміни.Розміщення галузей паливної промисловості. Передумови для розвитку електроенергетики. Розміщення ТЕС,ГЕС,АЕС України. Економічний прогноз розвитку електроенергетики,ПЕК.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – одна з найважливіших

структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення

життєдіяльності держави.

Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що

спеціалізуються на видобутку, збагаченні,троенергетик переробці та споживанні

твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та

використанні електроенергії і тепла.

До складу підприємств ПЕКу входять вугільні шахти, нафтові та газові

свердловини, електростанції, лінії електропередач. Вони групуються у

галузі, які виступають основними елементами галузевої структури

ПЕКу.

Паливно-енергетичний баланс — співвідношення видобутку різних видів палива і виробленої енергії (прибуток) та їх використання в господарстві (витрати). Особливості його структури залежать від запасів паливно-енергетичних ресурсів, їх калорійності, можливостей використання, затрат на добування, які змінюються з розвитком техніки. Паливні ресурси — частина паливно-енергетичних ресурсів, що використовуються тільки як паливо. Найважливішими паливними ресурсами є вугілля, нафта і газ, уран, торф. Найбільш економічні нафта і газ, бо їх добування, транспортування трубопроводами обходиться дешево. Ресурси енергетичні — сонячна енергія, космічна енергія, енергія морських припливів і відпливів, геотермальна енергія, гравітаційна енергія, енергія тиску, атмосферна електрика, земний магнетизм, біопаливо, нафта, природний газ, вугілля, горючі сланці, торф, атомна та ядерна енергія. Запаси енергії рік і водойм, що лежать вище рівня моря, називають гідроресурсами.

Основними стратегічними напрямами вдосконалення структури паливно-енергетичного балансу України та вирішення інших проблем у цій сфері є:

• концентрація народногосподарських зусиль на всебічному прискоренні проведення енергозберігаючої політики. Цей найважливіший напрям вимагає, крім проведення різноманітних заходів щодо підвищення ефективності використання палива і енергії, вдосконалення самої структури народного господарства з пріоритетним розвитком менш енергомістких виробництв;

• вдосконалення структури балансів енергоносіїв кінцевого використання. Передбачається збільшення питомої ваги електроенергії і тепла при зниженні частки моторного палива і котельно-пічного палива безпосереднього використання. Значно збільшиться також частка споживання природних енергоресурсів як сировини, а також для інших непаливних потреб.

Вугільна промисловість: В Україні видобувається два види вугілля: кам'яне і буре. Видобувають вугілля двома способами: відкритим (кар'єрним) і закритим (шахтним). Завдяки реконструкції (заміні старого устаткування на нове, більш ефективне), розробці нових шахт, в тому числі в Західному Донбасі, вугільний басейн і надалі залишиться одним з найбільших у світі за видобутком антрацитів і коксівного вугілля. Донецький басейн — головна вугільна база країни, в якому видобувається 90% вугілля. Вугілля Львівсько-Волинського басейну використовується для поліпшення паливного басейну західних областей України. Основними центрами вуглевидобутку є Нововолинськ, Червоноград. Буре вугілля Дніпровського буровугільного басейну добувається досить давно, більшими центрами вуглевидобутку тут є Олександрія (Кіровоградська область),  (Черкаська область), Коростишів (Житомирська область). 

Нафтова промисловість: Свердловини в Україні забезпечують нафтою 8% її потреб. Найдавніші з них зосереджені наПередкарпатті. Тепер найбільше у цьому районі /волинське родовище. Основний район видобутку нафти в країні — Дніпровсько-Донецький. Найбільший центр видобутку нафти тут, як і в країні взагалі —Анастасіївське родовище (Сумська область). ранспортувати нафту найдешевше суднами-танкерами, а також трубопроводами. До того ж це значно вигідніше, ніж перевозити продукти її переробки. Тому підприємства нафтопереробної промисловості розміщені в різних регіонах країни. Нафтопереробні заводи Борислава, Дрогобича, Надвірної розміщені в місцях видобутку сировини на Передкарпатті. ПідприємстваОдеси, Бердянська, Херсона орієнтовані на привезену морським шляхом нафту. До Херсона нафта надходить трубопроводом з Росії. На ній працюють нафтопереробні гіганти Кременчука і Лисичанська (найбільший у Європі, 16 млн. т нафти за рік). Важливо для України побудувати і новий термінал (пристосування для викачування нафти з танкерів) поблизу Одеси. Це дасть можливість імпортувати нафту з інших країн світу.

Газова промисловість: Україна забезпечує власні потреби в газі на 22%, а решту газу імпортує з Росії, Туркменистану, Узбекистану. Основний район газовидобутку — Дніпровсько-Донецький, якому належить близько 80% усього газу, що видобувається в країні. Найбільші родовища: Шебелинське, Хрестищенське. Родовища Причорномор'я, які зосереджені в північній частині Криму (Глібівське, Джанкойське та ін.), забезпечують тільки потреби Кримської автономної республіки. У Передкарпатті газові родовища в основному вичерпані. Найбільші серед тих, що ще дають газ — Рудківське, Більче-Волицьке, Дашавське, Богородчанське використовують тепер як газосховища.

Торфова промисловість: Торф, як і буре вугілля, через низьку теплотвірну здатність значення лише як місцеве паливо. Близько 70% видобутку торфу припадає на Полісся. Основними споживачами торфу є невеликі ТЕС, житлові будинки. Торф використовується як органічне добриво та сировина для хімічної промисловості.

ТЕС: В Україні працює багато великих і середніх теплових електростанцій в усіх регіонах. Найбільшими з-поміж них є Запорізька, Криворізька-2, Зміївська (Харківська область), Бурштинська (Івано-Франківська область), Ладижинська (Вінницька область) (мал. 18), Придніпровська (Дніпропетровська область), Старобешівська (Донецька область), Трипільська (Київська область).

АЕС: В Україні працює п'ять потужних атомних електростанцій — у західній і центральній її частинах. Це Чорнобильська (закрита в 2000 p.), Запорізька (м. Енергодар), Південноукраїнська (м. Південноукраїнське Хмельницька (м. Нетішин) і Рівненська (м. Кузнецовськ) (мал. 19). Найпотужнішою серед них є Запорізька АЕС, на яку припадає близько 20% всього виробництва електроенергії України.

 ГЕС: яка за допомогою гідротурбіни перетворює кінетичну енергію води в електроенергію. ГЕС, будівля якої є частиною греблі, називається русловою (наприклад, Кременчуцька, Київська ГЕС). Якщо будівля розташована окремо, біля основи греблі на протилежному від водосховища боці, то така ГЕС називається пригреблевою (наприклад, ДніпроГЕС). Гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС) з оборотними гідроагрегатами (що працюють як генератори струму або водяні помпи) в години малого споживання електроенергії перекачують воду з водосховища у верхній басейн, а в години пікових навантажень виробляють енергію як звичайні ГЕС (наприклад, Київська ГЕС, Дністровська ГАЕС).

Одним з провідних чинників , що обмежує розвиток енергетики в Україні, є екологічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30% всіх твердих часток , що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії і випереджають всі інші галузі промисловості. Крім того , електроенергетика дає до 63 % сірчаного ангідриду, понад 53 % оксидів азоту, що надходять у повітря від стаціонарних джерел забруднення. Вони є основними джерелами кислотних дощів в Україні. Оксиди вуглецю , що їх викидають електростанції в атмосферу, - головне джерело парникового ефекту на нашій планеті.

У 1991 році сумарні викиди підприємствами енергетики становили 2,5 мільйонів тонн. Якщо не зменшити вміст оксиду вуглецю в атмосфері, на землю чекає глобальне потепління клімату. Це призведе до підвищення рівня Світового Океану і затоплення значних площ землі. Під час видобутку вугілля щорічний обсяг твердих відходів досягає 1-3 млрд. м3, рідких – 3 млрд. м3. З останніми в природні водойми скидаються 180 т домішок. Великі ТЕС використовують мільйони тонн вугілля щорічно. Україна за “кількістю “технічного бруду” на душу населення , навіть не враховуючи наслідків Чорнобильської катастрофи, посідає перше місце в Європі. Зони екологічної біди займають 15 % території держави. Забруднені такі області , як Київська , Житомирська , Рівненська , Чернігівська , Вінницька , Черкаська , та інші. Потрапили радіонукліди і в Дніпро -- основне джерело питної води для 35 млн. жителів країни. Екологічні чинники в розвитку ядерної енергетики завжди повинні бути на першому місці , інакше не буде для кого виробляти електроенергію. Для зменшення викидів в атмосферу шкідливих речовин необхідно дотримуватись таких заходів:

економити теплоенергію ;

збільшувати частку природного газу на ТЕС за рахунок зменшення його перевитрат у металургії та інших галузях господарства;

підвищувати ефективність використання різних видів палива;

впроваджувати ефективні і економічно виправдані очисні пристрої;

удосконалювати структуру промисловості.

Загалом економічний вплив електростанції такий:

Забруднюють атмосферу;

Виникає слабке радіоактивне забруднення;

Забруднюють шлаками і золою грунти;

Вилучаються землі під кар’єри;

Відбувається відчуження земель під лінії електропередач;

Виникають шуми і вібрації;

Затоплюються великі площі земель;

Утворюються болота, та антисанітарні водосховища;

Відбувається відчуження великих площ земель під будівництво АЕС та сховищ для ядерного пального;

ЛЕП утворюють електричні та магнітні поля.

Негативного екологічного впливу завдає Україні гідроенергетика. Будівництво гідровузлів на Дніпрі призвело до затоплення великих площ. Водосховища підвищили рівень навколишніх ґрунтових вод, стали причиною інтенсивного руйнування крутих берегів.

9. .Техніко-економічні особливості металургії. Економічна ефективність комбінування. Чинники і принципи розміщення. Оцінка сировинної бази чорної металургії. Розміщення основних металургійних баз. Техніко-економічні особливості кольорової металургії. Розміщення галузей кольорової металургії: чинники, принципи, основні центри. Перспективи розвитку металургії.

Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу. На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяються три металургійних підрайони: Придніпровський, Донецький і Приазовський. Сучасна металургія характеризується наявністю заводів з повним і неповним металургійним циклом. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату.  Значного розвитку в металургії України набули нові галузі — трубна і феросплавна. В зв’язку з швидким зростанням попиту на труби особливо великого діаметра їх виробництво збільшилося не тільки на основних трубопрокатних заводах — Нікопольському і Харцизькому, а й на Новомосковському, Луганському, Дніпропетровському трубопрокатних і Макіївському труболиварному заводах

Придніпровський район сформувався на основі видобутку залізних руд Криворізького, Кременчуцького і Білозерського басейнів, марганцевих руд Нікопольського і Великотокмацького родовищ, флюсів Дніпропетровської області, привізних коксу і вогнетривів (з Донбасу). Тут склалися Дніпропетровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький, Криворізький, Нікопольський (Нікополь, Марганець), Кременчуцький металургійні вузли.

Донецький район виник біля родовищ коксівного вугілля на основі переробки руд, що надходять із Придніпров'я (принцип "маятника" — вагони з коксом їдуть на комбінати Придніпров'я, а назад повертаються із залізною та марганцевою рудою). Сформувалися металургійні вузли — Донецько-Макіївський, Алчевсько-Алмазнянський, Єнакіївський та окремі металургійні центри — Краматорськ, Харцизьк, Костянтинівка. Приазовський район використовував бідні залізні руди Керченського і багаті Криворізького та Білозерського басейнів, марганцеві руди з Нікополя, кокс, флюси і вогнетриви з Донбасу. Однак залізорудні підприємства Керченського півострова призупинили діяльність, тому зараз район охоплює два металургійні підприємства в Маріуполі (на одному з них — комбінаті "Азовсталь" — працює найбільший в Україні листопрокатний стан). Найбільшими металургійними комбінатами в Україні є "Криворіжсталь" (Кривий Ріг), "Азовсталь" (Маріуполь), "Запоріжсталь", Дніпровський (Дніпродзержинськ), комбінати в Алчевську, Макіївці. Великі металургійні заводи, що не мають повного металургійного циклу, розташовані в Донецьку, Єнакієвому, Дніпропетровську та інших містах.

Виробництво феросплавів (сплавів заліза з іншими металами для отримання високоякісних сортів сталі) зосереджено в Запоріжжі, Нікополі, Стаханові, а труб — у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську, Маріуполі, Макіївці, Харцизьку.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами — сировинним і енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.) Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщуються в місцях дешевої електроенергії, як правило, поблизу потужних електростанцій.

У розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяються два основних райони: Донецький і Придніпровський.

На території Донецького району знаходиться Микитівський ртутний комбінат, який включає завод, рудники і збагачувальну фабрику. Це підприємство дає понад 90 % продукції СНД. В цьому районі знаходяться Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», який працює на імпортній сировині з Північної Осетії та Західного Сибіру. Розміщено цей завод з орієнтацією на енергетичну базу Донбасу. В Артемівську працює завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат. Мідь і свинець імпортується з Російської Федерації. В м. Свердловську знаходиться завод алюмінієвого прокату. Придніпровський район кольорової металургії спирається на потужну енергетичну базу, яку утворюють Дніпрогес, теплові і атомні електростанції. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий і алюмінієвий заводи. Титано-магнієвий завод одержує магнієву сировину з Калуша, Стебника і Сиваша, а титанову — з Іршанського і Самотканського родовищ. Алюмінієвий завод працює на імпортних бокситах з Уралу та інших територій зарубіжних країн. Для виробництва глинозему, яким забезпечується Запорізький алюмінієвий завод, біля Миколаєва побудовано великий глиноземний завод.

У Вольногорську поблизу Дніпродзержинської ГЕС знаходиться Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища, а в місті Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів.

В Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Для забезпечення заводу паливом використовується донецьке коксівне вугілля і електроенергія Південно-Української атомної електростанції. Виробництво магнію здійснюється також Калушським ВО «Хлорвініл».

Україна має тісні економічні зв’язки з іншими країнами СНД по забезпеченню її потреб у кольорових металах. Так, з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекистану — мідь, з Казахстану — свинець і мідь, з Киргизії — сурма.

Перспективи розвитку металургійного комплексу України тісно пов’язані з підвищенням конкурентоспроможності продукції на основі зменшення енерго- та матеріалоємності продукції, скорочення трудових витрат, впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Відповідно до існуючих програмних документів у доменному виробництві впроваджуватиметься обладнання та технологія використання пиловугільного палива. У сталеплавильному виробництві максимально збільшуватимуться обсяги конверторного та електросталеплавильного виробництв на основі технологій безперервного розливу сталі з одночасним скороченням мартенівського. У прокатному виробництві створюватимуться ливарно-прокатні модулі, розширюватиметься сортамент профільного, сортового та листового прокату, реконструюватимуться діючі прокатні стани. У виробництві металевих виробів та труб передбачається істотне підвищення якості та конкурентоспроможності продукції, збільшення випуску труб з антикорозійним покриттям та легованих марок сталі.

У перспективі особлива увага приділятиметься збереженню і посиленню експортної спрямованості металургійної промисловості. Захист українських товаровиробників на зовнішніх ринках, попередження антидемпінгових процедур до вітчизняних виробників, запобігання перенасиченості ринків металопродукції та падіння цін дадуть змогу зміцнити експортний потенціал галузі. У структурі експорту продукції галузі намічено скоротити вивіз продукції сировинного напряму (чавун, заготовка сортова, сляби) та переорієнтуватися на експорт кінцевої продукції (труби, метвироби, листовий та сортовий прокат).

донецький металургійний район сформувався на базі місцевих родовищ високоякісного коксівного вугілля, вапняків, залізної руди Кривого Рогу та нікопольського марганцю. Найбільшими центрами чорної металургії на Донбасі є Донецьк, Макіївка, Алчевськ, Харцизьк. До найбільших в Україні належать Алчевський комбінат, Донецький, Єнакіївський, Краматорський, Костянтинівський металургійні заводи, Харцизький та Макіївський трубопрокатні заводи. До складу Приазовського району чорної металургії входять заводи Маріуполя, а також залізорудне родовище та гірничо-збагачувальний комбінат у Керчі. Один з найбільших заводів повного циклу — «Азовсталь», що в Маріуполі, працював раніше на збагаченому, очищеному від домішок агломераті з керчинських руд, який привозили сюди суднами. Проте зараз руда надходить до Маріуполя передусім із Криворіжжя, а коксівне вугілля — з Донбасу. На цій же сировинній та енергетичній базі в Маріуполі працює ще один потужний металургійний комбінат — імені Ілліча Металургія Приазовського району забезпечує металом місцеві машинобудівні підприємства, частина продукції експортується морським шляхом.

Чорна металургія є одним з найбільших забруднювачів атмосферного повітря, води. На місто Кривий Ріг припадає 10 % забруднень атмосфери в Україні. Тому необхідно поліпшити очистку викидів у повітря, переходити на замкнутий цикл використання води.

 Раніше, ніж в інших галузях, комбінування почало розвиватися і отримало великий розвиток в чорній металургії, для якої характерне вживання всіх 3 його форм і різноманітність об'єднуваних виробництв, наприклад до складу Магнітогорського металургійного комбінату входять залізний і марганцеві копальні, рудоподготовітельная і агломераційна фабрики, кар'єри вапняків, вогнетривких глин, кварцитів і пісків; багатобічний хімічний комплекс; вогнетривке виробництво; доменне, сталеплавильне, прокатне, калібрувальне, метиз і інші виробництва. Основою комбінування в чорній металургії є з'єднання в одних підприємствах виробництва чорних металів з видобутком залізною, марганцевою і хромітової руд і нерудної сировини, з виробництвом коксохімічної продукції і вогнетривких матеріалів. Біля ¹ / ₂ всього видобутку вказаних руд і виробництва всій коксохімічній продукції доводиться (початок 70-х рр.) на комбіновані підприємства. На цих підприємствах виробляється також значна кількість будівельних матеріалів і добрив.

Широкі можливості До. у п. є в кольоровій металургії на базі комплексного використання поліметаллічеських руд і здобуття з них цілого ряду кольорових і рідких металів, різних хімічних продуктів і будматеріалів. Прикладом комбінування виробництва продукції кольорової металургії і хімічної промисловості може служити Красноуральський комбінат (Свердловська область), на якому поряд з міддю, цинковим і піритовим концентратами виробляються сірчана кислота, суперфосфат, сульфат і бісульфат натрію і інші хімічні продукти.

10. Галузевий склад хімічної промисловості. Значення й особливості галузей хімічного комплексу. Розміщення галузей, чинники і принципи. Основні райони. Проблеми і завдання хімічної промисловості. Схема міжгалузевих зв'язків хімічної промисловості.

Хімічна промисловість виготовляє продукцію, використовуючи хімічні методи переробки сировини й матеріалів. До неї входить значна кількість галузей, а тому можна розглядати її як хіміко-індустріальний комплекс. У галузевій структурі хімічної промисловості виділяють дві великі групи галузей: основна (неорганічна) хімія і промисловість органічного синтезу.

Групу основної хімії утворює гірничо-хімічна промисловість, що займається видобутком хімічної сировини, та власне основна хімія, що виробляє мінеральні добрива (азотні, калійні, фосфатні), сульфатну кислоту, соду тощо. До групи галузей промисловості органічного синтезу входять: хімія органічного синтезу (виробництво органічних напівфабрикатів — етилену, ацетилену, бензолу, етилового спирту, оцтової кислоти тощо); виробництво полімерів (синтетичних смол, каучуку, пластмас, хімічних волокон); переробка полімерів (виробництво шин, гумотехнічних виробів, виробів із пластмас). Крім основних великих груп, виділяють групу інших галузей хімічної промисловості, куди відносять лакофарбову, фотохімічну, виробництво хімічних реактивів тощо.

Хімічний комплекс має велике значення в народному господарстві України. Він відіграє важливу роль у розширенні асортименту виробництва товарів народного споживання. У той же час, хімізація виробництва дозволяє постійно збільшувати випуск нових видів хімічних матеріалів для задоволення господарських потреб, забезпечує глибоку переробку природних ресурсів, підвищує ефективність сільського господарства тощо. Хімічний комплекс України є однією з важливих ланок її виробництва.

Найважливіше значення для розміщення галузей хімічного комплексу мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактор. Сировина для хімічної промисловості має особливе значення. Її частка у собівартості готової продукції коливається від 45% до 90%. Наприклад, витрати сировини на виробництво 1 т ацетилену або аміаку з коксу сягають близько 5 т. У хімічній промисловості більше ніж в інших галузях використовується вода. Для виробництва 1 т хімічних волокон потрібно у 25 разів більше води, ніж для виплавляння 1 т чавуну. У багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба у паливі та енергії. Наприклад, для виробництва фосфору потрібно до 20 тис. квт год. на одну тонну продукції. Тому дуже часто хімічні виробництва орієнтуються лише на паливно-енергетичний фактор. Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основної хімії – на виробництво мінеральних добрив та сірчаної кислоти. Дуже важливим фактором, який має враховуватись при розміщенні хімічних виробництв, є утворення різноманітних твердих, рідких і газоподібних відходів, тому екологічний фактор особливо враховується при розміщенні підприємств хімічного комплексу України. Зокрема багато відходів у гірничій хімії. Проте хімічна промисловість є не лише одним з найбільших забруднювачів природи, але, водночас, ця галузь відзначається високим рівнем комплексного використання сировини й утилізує виробничі відходи.  Великий вплив на вибір району розміщення хімічних виробництв має науково-технічний прогрес. Він змінює значення сировинного й енергетичного фактору, поступово зменшується їх лімітовий вплив. Але хімічній промисловості зараз притаманні застарілі технології, низький технічний рівень, досить висока залежність від імпортної сировини.

Фактично в кожній області розташовані підприємства хімічного комплексу. За обсягами виробництва продукції провідне місце в Україні посідають області: Дніпропетровська – 17,6%; Луганська – 13,6%; Київська – 9,7%; Одеська – 9,2%; м. Київ – 6,8%; Донецька – 6,8%; Івано-Франківська – 6,7%; Чернігівська – 5,9%.Сировинна база хімічної промисловості надзвичайно різноманітна і включає корисні копалини, сільськогосподарську сировину, вторинні продукти промислової переробки, синтетичні хімічні матеріали, повітря і воду. Хімічна промисловість найбільш розвинена в Донбасі, Придніпров’ї, Прикарпатті та Присивашші. Добуванням і збагаченням сировини займається гірничо-хімічна промисловість, яка отримала розвиток у трьох районах:  – Прикарпаття – видобуток нафти, газу, озокериту, природної сірки (Роздольське і Новояверівське родовища), калійних солей (Калуське і Стебниківське), кухонної солі (Солотвинське) та соляних розчинів в Івано-Франківській області; – Донбас – видобуток вугілля, крейди, вапняків, кам’яної солі (Артемівське) тощо; – Присивашшя – видобуток хімічних сполук з ропи Сивашу, газу, в перспективі – нафти. Основна хімічна промисловість виробляє кислоти, соду, луги, мінеральні добрива. На них припадає найбільша кількість валової продукції хімічного комплексу (40%). Содове виробництво, зосереджене у Донецькому районі, при розміщенні орієнтується на потужну сировинну базу, – ресурси кам’яної солі та вапняків у Слов’янську і Лисичанську. Підприємства, що виробляють кислоти, розміщуються, як правило, поблизу споживачів, бо їх продукція визначається низькою тран-спортабельністю. Найбільші підприємства з виробництва сірчаної кислоти розташовані в містах: Рівному, Новому Роздолі, Костянтинівці, Дніпродзержинську. Виробництво мінеральних добрив – провідна галузь хімічної промисловості України. Азотні добрива виробляють у Рівному, Черкасах, Лисичанську (поблизу газопроводів). В основному на імпортній сировині (апатити і фосфорити Кольського півострова), з орієнтацією на споживача працюють суперфосфатні підприємства Одеси, Сум, Вінниці, Костянтинівки. На калійні солі Прикарпаття орієнтоване виробництво калійних добрив (центри – Калуш, Стебник). Промисловість хімічних волокон харак-теризується високою матеріало-, енерго і водоємністю. Хімічні волокна поділяються на штучні (віскозні, мідно-аміачні й ацетатні), їх виробляють з природної сировини (в основному з целюлози), і синтетичні (капрон, анід, лавсан, нітрон), які виготовляються із синтетичних смол. Виробництво синтетичного волокна розміщене в Чернігові, а штучного – в Києві (Дарницький шовковий комбінат), Черкасах, Сокалі. Промисловість синтетичних смол і плас-тичних мас (полімерна промисловість) – одна з наймолодших у комплексі. Сировиною для виробництва її продукції є органічні сполуки, які отримують у результаті переробки нафти, газу, кам’яного вугілля. Тому ці підприємства найбільш представлені у Донецькому і Придніпровському районах, а саме: Донецьку, Сєверодонецьку, Запоріжжі, Первомайську, а також у Калуші, Києві, Фастові, Одесі. Лакофарбова промисловість представлена більш ніж 30 великими підприємствами. Найбільші з них – Львівський і Одеський лакофарбові заводи, Бориславський і Чернівецький хімічні заводи, Криворізький суриковий завод та інші.

Головні проблеми розвитку комплексу: – відсутність або недостатність важливих сировинних ресурсів (нафта, природний газ, фосфати, віскозна целюлоза, каучук, напів-фабрикати, субстанції для ліків тощо); – загальний спад промислового виробництва; – низький технічний та технологічний рівень виробництва, хронічне недозавантаження виробничих потужностей і неконкуренто-спроможність продукції більшості підгалузей комплексу; – висока матеріало- та енергоємність при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв; – неефективна галузева структура: переважають фондо- та енергоємні виробництва, дуже низький рівень наукоємних технологій і виробництв, відсутність завершених техно-логічних циклів продукції кінцевого споживання; – дуже негативний вплив на природне середовище в районах високої концентрації хімічних і нафтохімічних виробництв.