12.3. Проблеми і перспективи розвитку зез

Проблеми:

- в експорті переважають сировина і продукція первинної переробки;

- низька частка в експорті машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау);

- для ЗЕЗ України характерні «постачальницько-збутова» і «посередницько-торгова» моделі взаємодії національного господарства зі світовим;

- низька конкурентна спроможність вітчизняних товарів і послуг - (?);

- обсяг експорту не відповідає можливостям вітчизняних товаровиробників і не забезпечує потреб країни у валютних надходженнях, необхідних для стабілізації економіки;

- надмірна (від 20 до 90%) залежність економіки України від монопольних імпортних ринків.

- відсутність розвинутої зовнішньоторговельної інфрастраструктури (інформаційної, маркетингової, біржової і ін.);

- відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики ЗЕД.

Перспективи розвитку ЗЕЗ:

- стимулювання розвитку складного технологічного експортного виробництва (наукомісткі галузі): електрозварювання, порошкова металургія, нові надтверді високоякісні метали, складне машинобудування -будівництво літаків, кораблебудування, космічна техніка, верстати, турбіни, засоби зв'язку й ін.

- державне стимулювання (юридично-правова і законодавча підтримка, митні пільги, пільгове кредитування, рекламно-пропагандний захист) експорту товарів із високим рівнем переробки, готових виробів (у чорній металургії - від експорту металу «на вагу» до експорту профільного прокату), переходити від експорту промислової і сільськогосподарської сировини до експорту продукції їхньої переробки; продукції військово-промислового комплексу, де зосереджені високоякісне устаткування, сучасні технології, висококваліфіковані спеціалісти.

- залучення іноземних інвестицій.

-розвиток експорту послуг: транспортна галузь (морський флот, залізниці, трубопроводи). Експлуатація Євроазійського нафтотранспортного коридору Одеса – Броди.

- захист української економіки від низькоякісних імпортних товарів (їх сертифікування, тарифні бар'єри).

- розвиток взаємовигідних відносин із усіма країнами світу.

- створення системи зовнішньоторгівельних організацій, представництв, торгових домів і інших структур, що на високому організаційному рівні будуть займатися просуванням товарів на світові ринки, рекламою і реалізацією продукції українських підприємств.

- інтеграція України у світовий економічний простір на ринку товарів і послуг (з урахуванням реального рівня розвитку і структури економіки, а також потреб і тенденцій розвитку світового господарства).

- пріоритетний розвиток економічних відносин із країнами СНД:

- розвиток виробничої та науково-технічної кооперації;

- створення спільних підприємств, фінансово-промислових структур;

- розвиток загальної інфраструктури, взаємодія на ринках країн, що розвиваються. Вихід на нові ринки: Азії, Африки, Латинської Америки, Австралії.

21. Шляхи підвищення ефективності розміщення продуктивних сил України та її регіонів

1. Інноваційний шлях: обмежити створення нових підприємств, нарощувати обсяги випуску продукції за рахунок інтенсифікації виробництва, впровадження новітніх технологій, реконструкція і технічна модернізація діючих підприємств.

- прискорення темпів НТП, впровадження новітніх технологій, реконструкція і технологічне переоснащення енерго-, матеріало-, трудомістких, екологічно шкідливих галузей: паливної, металургійної, хімічної промисловості;

- впровадження безвідходних, маловідходних технологій ® утилізація відходів, економія сировини й матеріалів і захист довкілля;

- інтенсифікація виробництва.

Þ більш як на 1/3 скоротиться споживання енергоресурсів;

Þ зменшиться забруднення довкілля;

Þ збільшиться випуск конкурентноспроможної продукції;

Þ збільшаться валютні надходженняя;

Þ підвищиться добробут населення.

2. Структурна перебудова промисловості. Розвивати наукомісткі високотехнологічні галузі виробництва на рівні світових стандартів: літакобудування (Україна - одна із семи країн світу, що мають повний цикл проектування і виробництва літаків); ракетно-космічну галузь (Україна - учасник міжнародних програм «Морський старт», «Глобстар», - українські ракетоносії «Зеніт» і «Циклон»), а також :

- суднобудування; танкобудування; приладобудування;

- иробництво енергетичного устаткування;

- біотехнології;

- радіоелектроніка;

- фізика низьких температур;

- ядерна фізика;

- електрозварювання й ін.

- створення нових речовин і матеріалів із заданими властивостями.

Мета: входження України до числа головних технологічно розвинутих країн світу.

3. Зниження енерго- і матеріаломісткості виробництва (суспільне виробництво України найбільш енергомістке в Європі, а ефективність використання енергії в 6-9 разів нижча, ніж у технологічно розвинутих країнах.)

4. Нові промислові підприємства розміщувати строго з урахуванням основних принципів РПС, переважно в західних і південно-західних частинах країни, у Поліссі, тому що тут:

- рівні промислового розвитку значно нижчі , ніж середні по країні;

- значні резерви трудових, водних ресурсів, сприятливі агрокліматичні умови;

- близько кордони → можливості розвитку зовнішніх економічних зв'язків, спільного будівництва;

- розвинена транспортна мережа (особливо в західних частинах країни).

В цих частинах країни склалися сприятливі умови для розвитку трудо- і наукомісткого машинобудування, агропромислового комплексу і переробних галузей, індустрії відпочинку і туризму.

5. Винесення небезпечних виробництв із густонаселених районів і створення вахтових селищ для їхнього обслуговування.

6. Створення маловідходних, замкнутих екологічно безпечних виробництв.

7. Створення високоефективного, експортноспроможного агропромислового комплексу.

8. Розвиток соціальної сфери.

9. Розвиток імпортозамінних виробництв, стимулювання виробництв, орієнтованих на внутрішній ринок.

22. . Наслідки антропогенного впливу на довкілля. Стадії взаємодії суспільства і природи. Еволюція принципів природокористування. Глобальні екологічні проблеми. Стан довкілля в Україні. Екологічні проблеми регіонів України. Шляхи забезпечення охорони довкілля в галузях господарства.

Процеси антропогенного впливу на організм людини пов'язані з погіршенням стану здоров'я, умов життя та діяльності людини. Поширення багатьох хвороб залежить від різних чинників, але домінуючим стає забруднення навколишнього середовища. Під цим розуміють наявність у природних компонентах (повітрі, воді, ґрунті, рослинах, тваринах) хімічних речовин, надходження яких пов'язано з діяльністю людини.

Будь-яка антропогенна зміна навколишнього середовища є на сьогоднішньому етапі забрудненням довкілля. Виправданими можна вважати такі спричинені людиною забруднення, за яких сума позитивних ефектів у кількісному чи якісному відношенні перевищує сумарний результат негативних

наслідків. В іншому разі зміна стану середовища веде до деградації її функцій і не може вважатися виправданою. Тривалий час у країні переважав затратний характер використання природних ресурсів та середовища, що призвело до виникнення так званої екологічної кризи.

Історія взаємодії суспільства й природи налічує 3 стадії розвитку:

Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн. років від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens(людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечисленні первісні стада людей, озброєні недосконалими кам'яними знаряддями, органічно „вписувались" як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі. На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця другої світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім середовищем. 

Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у суспільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на нашій планеті. Засноване на капіталі виробництво долало обожнювання природи, традиційне, замкнуте у певних межах феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб. Молодий капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму.

Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. середині XX ст. після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розпитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. За визначенням В. і. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. На жаль, ця могутність людства майже не спрямовувалась на окультурення та вдосконалення природи, створення на Землі ноосфери - сфери розуму, про що мріяв В. І. Вернадський. Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.

Екологічні проблеми. В останні десятиріччя суспільство все більше турбує стан навколишнього середовища, бо людина як біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Основною причиною виникнення глобальних екологічних проблем с нераціональне природокористування.     Проблема виснаження природних ресурсів посилюється тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля. "Парниковий ефект", тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі вмісту вуглекислого газу (СО₂), шо утворюється внаслідок згоряння органічного палива. За нормальних умов вміст СО₂ в атмосфері незначний і складає всього 0,03 %. Кардинально проблема "парникового ефекту" може бути вирішена лише при переході людства до альтернативних джерел енергії і водневої енергетики. Для тих регіонів світу, де електроенергетика базується на спалюванні великої кількості вугілля, актуальною є проблема "кислотних дощів". Уперше з цією проблемою зіткнулися на Північному Сході США. у Великобританії і Німеччині. Зараз кислотні дощі завдають значної шкоди екосистемам Центральної і Східної Європи, скандинавських країн, багатьох районів Росії, Китаю та Індії. Негативно впливають кислотні дощі і на органічний світ водойм. Значних збитків завдають окисли і кислоти сірки також матеріалам й спорудам. Посилюється корозія чорних і кольорових металів, мармур та вапняки внаслідок хімічних реакцій перетворюються у гіпс.  Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірських порід, забруднені значно менше. Масове проникнення шкідливих речовин у горизонти міжпластових вод відбувається переважно при аваріях на нафтових свердловинах або при закачуванні забруднених стічних вод під землю. Проте можливе і природне погіршення якості підземної води при дуже активному її використанні (коли забори води в кілька разів перевищують її поповнення внаслідок інфільтрації) через зміну геохімічних процесів. Крім того, посилене відкачування підземних вод призводить до просідання території, часом на кілька метрів.

Стан довкілля в Україні:

Сьогоднi в Укpaїнi не залишилося жодного поверхневого водного об'єкту, який би за екологiчним станом належав би до водних об'єктів першої категорії. Зоною екологiчної катастрофи є Азовське море, яке забруднюється 66 пiдпpиємствами м.Марiуполя, якi щороку скидають у море понад 800 млн. куб.м забруднених стiчних вод. Викликає занепокоєння стан екосистеми Чорного моря, де вiдбувається пiдняття рiвня сiрководневої зони, а також забруднення акваторiї промисловими i комунальними стоками, засобами хiмiзацiї сiльського господарства.Щороку велику кiлькiсть речовин – забруднювачiв скидають у рiчки Днiпро (близько 25%), Сiверський Донець (15%), Днiстер (6%).

В критичному cтані грунти i надра України. Гумус втрачається, врожайнiсть падає, грунти виснаженi, засоленi, за xiмiзованi, деградують. За ocтaннi 40 poків вміст гумусу зменшився  з  3.5  до  3.1%,  площа   кислих   грунтiв  збiльшилась  на  30%,  засолених  i  солонцюватих – на 25%. 6.7 млн.га сiльськогосподарських yгiдь забруднено радiонуклiдами. Щороку у сiльському господарствi використовується понад 4 млн.т мiнеральних добрив та до 40 т органiчних добрив, 175000 т пестицидiв. Причому, iз 170 видiв, якi застосовуються на території України, 49 – особливо небезпечні.Великої шкоди завдають iнтенсивнi розробки корисних копалин. Що cьoгoднi являє собою Донецько-Приднiпpовський peгioн? Гiгантськi нескiнченнi терикони з вiдвальних порiд, велетенськi кар'єpи, сiро-руда пилюка, кiптява, дим могутнix труб, який розносить на десятки кiломeтpiв отруту, просiдання, зсуви, обвали, знищення рельефу. Фактично, майже весь peгioн став непридатним для життя.

Поява на Землi людини дoкopiннo змiнила xiд еволюцiї бiосфери. Так, ми cьoгoднi наочно спостерiгаємо, як вiдбувається захворювання i загибель лiсiв, зникнення рослин, тварин. Нинi на земнiй кулi пiд загрозою зникнення опинилося близько 20-25 тисяч видiв рослин. За останнє тися¬чолiття на Землi вимерло або було знищено понад 140 видiв птахiв i понад100 видiв тварин, зокрема i таких, як безкрила гагарка, голуб мандрiвник, морська корова (iлюструє малюнки тварин).Причому швидкiсть вимирання тварин i птaxiв зростала пропорцiйно збiльшенню кiлькостi людей. Сьогоднi пiд загрозою зникнення опинилося близько 600 видiв птaxiв i 120 видiв ccaвцiв, багато риб, земноводних, молюскiв, комах. В Укpaїнi ще у XVI столiттi були винищенi кулани, у XVIII-XIX  ст. – сайгаки, тури, степовi орли. Досить рiдкiсними стали соколи, лебедi, кажани . На порозi III тисячолiття, з подальшим розвитком техносфери обсяги змiн стають такими, що вже  загрожують icнуванню самої людини.

Екологічні проблеми регіонів України

Через науково необґрунтоване осушення боліт Полісся, починаючи з 50-х рр. ХХ ст., змінилися умови існування реліктових рослин льодовикового періоду, що поставило їх на межу зникнення. Різке зниження рівня ґрунтових вод сприяє висиханню лісових масивів та збільшенню посушливості клімату. В результаті - зникнення боліт як цінних природних біогеоценозів, а ті, що залишилися, потребують охорони.Інша, протилежна за змістом проблема - обводнення земель на півдні України. Через посушливі погодні умови, маловодний режим річок були збудовані канали, зрошувальні системи, через які на поля, сади, городи подавали воду з місцевих річок.Але вода майже всіх річок напівсолона (солевміст складає 3-5 г/л), в результаті - накопичення в грунтах богарних, тобто зрошувальних земель, величезної кількості солей - сотні тонн на гектар за вегетативний період. Це спряло розвитку процесів штучного опустелювання на територіях Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей.Великою проблемою є підвищення рівня ґрунтових вод у Придніпров'ї через збудовані величезні водосховища на Дніпрі. З-за цього виникли проблеми підтоплення великих територій у містах, селах та селищах. Недотримання вимог експлуатації природних ресурсів, нераціональне ведення господарства - промислового, аграрного призвели до негативних природних явищ - зсуви, ерозія грунтів, суфозія, дефляція, карст, селі, затоплення та підтоплення. Такими процесами охоплено майже 30% території України.

Велику небезпеку складають пожежі на лісових масивах, причиною яких часто є люди, особливо туристи в Карпатах, Криму. В результаті гине все живе, а швидкість процесів відновлення лісів дуже низька. Там, де відсутні ліси, порушується водний баланс, зменшується кількість атмосферних опадів. Через техногенну діяльність у повітря над Україною викидається щорічно близько 60 млн т шкідливих речовин. Їх питома вага над промислово розвинутими регіонами, східними та південно-східними областями, набагато більша. Це стосується передусім Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Запорізької областей, а на заході - Львівської області. Екологічно забрудненими є території всіх обласних центрів, міст обласного підпорядкування через велику концентрацію промислових об'єктів, транспорту. Загальна кількість умовно сприятливих територій складає близько 10% від загальної площі 

23. Державне управління природоохоронною діяльністю. Економічний механізм охорони довкілля. Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища. Екологічна експертиза: її мета, завдання і принципи. Екологічний моніторинг, його завдання і класифікація. Система екологічної інформації. Державна програма охорони довкілля.

Державне управління природоохоронною діяльністю

Головні питання, що вирішуються на державному рівні, такі:

- розробка та впровадження методологічного, нормативно-методичного та організаційно-правового забезпечення регулювання ядерної безпеки, проведення державної екологічної експертизи, формування економічного механізму природокористування, регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності;

- державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

- регулювання використання ресурсного потенціалу державного значення;

- встановлення державних нормативів якісного стану природних ресурсів;

- формування та використання позабюджетних фондів охорони довкілля;

- державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;

- організація взаємодії Мінекоресурсів України з іншими міністерствами та відомствами щодо виконання вимог природоохоронного законодавства;

- проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

- організація і проведення державної політики щодо збереження біорізноманіття;

- забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

- реалізація міжнародних угод та підтримання міждержавних стосунків у природоохоронній сфері;

- прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування тощо);

- удосконалення екологічної освіти та виховання.

Економічний механізм охорони довкілля

Економічний механізм природокористування і охорони навколишнього середовища - це система організаційних і економічних заходів з використання, відтворення, обміну й охорони природних ресурсів.

Метою економічного механізму є узгодження економічних і екологічних інтересів суспільного виробництва. Основні принципи економічного механізму:

- платність: природні ресурси в процесі виробництва використовуються виключно за плату;

- наукова обґрунтованість - розумне поєднання екологічних і економічних інтересів суспільства, які забезпечують реальні гарантії прав людини на здорове і сприятливе для життя навколишнє середовище;

- економічна відповідальність: природокористувачі повинні відшкодувати збитки, завдані природному середовищу, здоров'ю людей і майну в результаті здійснення екологічних правопорушень;

- господарський розрахунок - узгодження екологізації виробництва на кожному конкретному підприємстві з його економічною ефективністю, прибутковістю.

Елементи економічного механізму охорони довкілля:

- облік природних ресурсів і контроль раціональності їх використання (складання їх кадастру),

- планування, регулювання (податки, платежі і фінансування),

Лімітування природокористування.

Плата за природокористування. З метою більш дбайливого використання природних ресурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення природних ресурсів у другій половині 50-х років поступово вводиться плата за окремі види ресурсів, що вилучаються з природи. На початку 90-х років запроваджується плата за природо користування - плата практично за всі природні ресурси, за забруднення довкілля, розміщення в ньому відходів та інші види впливів. При цьому плата за понадлімітне використання та забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення у межах встановлених лімітів (нормативів).

Фінансування - виділення коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерела фінансування: бюджетні кошти, власні кошти підприємств, банківські кредити та різні екологічні фонди.

Створення цільових екологічних фондів за рахунок платежів підприємств за природокористування, надання матеріальної допомоги суб'єктами господарювання та відповідних коштів інших джерел. Крім цього, підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування. Отримані кошти використовуються на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів.

Матеріальне стимулювання - забезпечення зацікавленості і вигідності для підприємства та його працівників природоохоронної діяльності.

Нормативи якості навколишнього середовища

Екологічні нормативи розробляють і вводять у дію державні природоохоронні органи, органи охорони здоров’я та інші уповноважені на те державні органи.

Найпоширенішою серед них є гранично допустима концентрація (ГДК) — така маса шкідливої речовини в одиниці об’єму окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього та майбутніх поколінь.

Концентрацію наявних у повітрі, воді чи ґрунті шкідливих домішок на певний час на певній території називають фоновою концентрацією. Контроль за якістю біосфери здійснюється зістав­ленням фонової концентрації з гранично допустимою.

Регламентування викидів шкідливих речовин в атмосферу через ті чи інші джерела здійснюється на основі таких екологічних нормативів, як гранично допустимий викид (ГДВ).

ГДВ — це маса викидів шкідливих речовин за одиницю часу від одного або сукупності джерел забруднення атмосфери міста чи іншого населеного пункту з урахуванням перспективи розвитку промислових підприємств і розсіювання шкідливих речовин в атмосфері, що створює приземну концентрацію, яка не перевищує гранично допустимі концентрації їх для населення, рослинного і тваринного світу, якщо немає більш жорстких екологічних вимог і обмежень. Одиниця виміру ГДВ грам на секунду (1 г/с) встановлюється для кожного джерела забруднення атмосфери за умови, що викиди шкідливих речовин від цього джерела і від сукупності інших джерел з урахуванням розсіювання їх в атмосфері не створять приземної концентрації шкідливих речовин, яка перевищить ГДК.

Нормування скидів забруднювальних речовин у навколишнє середовище виконується шляхом встановлення гранично допустимих скидів речовин із стічними водами у водні об’єкти (ГДС).

ГДС — це маса речовин у стічних водах, максимально допустима до відведення з установленим режимом у даному пункті вод­ного об’єкта за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольованому пункті. ГДС встановлюється з урахуванням ГДК в місцях водоспоживання, асиміляційних властивостей водного об’єкта і оптимального розподілу маси речовин, що скидаються, між водокористувачами, які скидають стічні води. Гранично допустима концентрація домішок у воді водного об’єкта — це такий нормативний показник, який включає несприятливий вплив на організм людини і можливість обмеження чи порушення нормальних умов господарсько-питного, побутового та інших видів водокористування.

Екологічна експертиза її сутність мета і завдання

Екологічна експертиза – вид науковопрактичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів та об’єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища та здоров’я людей

Метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарсь-кої діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах.

Згідно із Законом України «Про екологічну експертизу» основними завданнями екологічної експертизи є:

•          визначення ступеня екологічного ризику та безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

•          організація комплексної, науково мотивованої оцінки об’єктів еколо-гічної експертизи;

•          встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

•          оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан на-вколишнього природного середовища, здоров'я людей та якість при-родних ресурсів;

•          оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості й достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

•          готування об’єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є:

•          обов'язковість проведення та виконання;

•          гарантування безпечного для життя і здоров'я людей навколишнього природного середовища;

•          збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соці-альних інтересів та врахування громадської думки;

•          наукова обґрунтованість, незалежність, об’єктивність, комплексність, варіантність, превентивність, гласність;

•          екологічна безпека, територіально-галузева та економічна доцільність реалізації об'єктів екологічної експертизи, запланованої чи здійсню-ваної діяльності;

Основні принципи екологічної експертизи сформульовані в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про екологічну експертизу». Незважаючи на те, що вони відносяться переваж-но до державної експертизи, їх необхідно використовувати в будь-якій еко-лого-експертній діяльності.

Принцип обов'язковості в державній екологічній експертизі має два значення. По-перше, обов'язковість проведення її в тих програмах, проек-тах, що здатні вплинути на навколишнє середовище або здоров'я людини. Фінансування і здійснення робіт за даними проектами і програмами може бути дозволено вищими органами тільки після позитивного висновку дер-жавної експертизи. По-друге, обов'язковість виконання тих рішень, що містятьсяться у висновку експертизи.

Принцип наукової обґрунтованості означає, що висновки екологічної експертизи повинні бути обґрунтованими і науково аргументованими, базуватися на принципах охорони навколишнього середовища, насамперед, на науково обґрунтованому поєднанні екологічних і економічних інтересів, що забезпечує пріоритети охорони життя і здоров'я людини, реальні гаран-тії прав людини на провноцінне і сприятливе для життя навколишнє се-редовище.

Незалежність і позавідомчість екологічної експертизи покликані забезпечити свободу виконання висновків екологічної експертної комі-сії за результами роботи. Експертна комісія повинна керуватися фак-тами та науковими принципами їхнього обґрунтування і діючими зако-нами. Екологічна експертиза повинна відстоювати принципи охорони навколишнього середовища, а не інтереси окремого відомства або групи людей.

У сучасному розумінні екологічний моніторинг є системою режимних довгострокових безперервних спостережень за станом довкілля з метою використання одержаної геоекологічної та біоекологічної інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень і складання прогнозів динаміки екологічних ситуацій в різних регіонах планети.

Основні завдання екологічного моніторингу такі, як: - спостереження за джерелом антропогенного впливу;- спостереження за фактором антропогенного впливу;- спостереження за станом природного середовища під впливом факторів антропогенного впливу й оцінка прогнозованого стану природного середовища.

Залежно від призначення здійснюється загальний (стандартний), оперативний (кризовий) та фоновий (науковий) моніторинг навколишнього природного середовища.

Загальний (стандартний) моніторинг навколишнього середовища — це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях.

Оперативний (кризовий) моніторинг навколишнього природного середовища — це спостереження спеціальних показників у цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єктами, джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, які визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками, щоб забезпечити оперативне реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створити безпеч­ні умови для населення.

Фоновий (науковий) моніторинг навколишнього середовища — це спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими навколишнього середовища, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Цей моніторинг здійснюється у природних і біосферних заповідниках, на інших територіях, що охороняються, на базових станціях.

Комплекс екологічного моніторингу має такі підсистеми: геосферний, геохімічний і біологічний.

Геосферний моніторинг. Передбачає оцінку стану і прогнозування змін в літосфері (геологічне середовище, мінерально-сиро­винні ресурси), геофізсфері (гравітаційні, магнітні, радіаційні, сейсмічні та інші поля), геоморфосфері (рельєф і його порушення геодинамічними процесами — зсувами, ерозією, карстами, суфозією, осипанням тощо), гідросфері (водні ресурси, водоспоживання і водовідведення, несприятливі гідрологічні явища, рівень забруднення поверхневих і підземних вод), атмосфері (стан повітряного басейну та його забруднення, транскордонний перенос, розподіл тепла і вологи, зміни клімату).

Геохімічний моніторинг. Включає дослідження й інвентаризацію джерел забруднення, встановлення об’ємів викидів і скидів, вивчення хімічного складу повітря, опадів, ґрунтів, наземної і вод­ної рослинності, поверхневих і підземних вод, донних відкладів та ін. Передбачає також встановлення «градієнту випадань» — кількість надходження на поверхню землі різних речовин з атмосферними опадами і пилом.

Біологічний моніторинг. Основою його є вивчення стану рослинності (фітосфера) за візуальними симптомами пошкодження листя (дефоліація, дехромація), розвитку епіфічних лишайників на деревах, динаміки змін видів рослин і структури рослинних угруповань (сукцесії, дигресії, демутації) під впливом природних і антропогенних факторів.

В відповідності зі уже канонічним определением, екологічний мониторинг — інформаційна система коштує спостережень, оцінки й прогнозу змін - у стан довкілля, за метою виділення антропогенної складової цих змін тлі природних процессов.

Система екологічного моніторингу має накопичувати, систематизувати і аналізувати інформацію:

1) стан довкілля; 2) причинах можна побачити і ймовірних змін стану (т.e. про джерела і чинниках впливу); 3) допустимості змін навантажень на середу цілому; 4)існуючих резервах біосфери.

Таким чином, до системи екологічного моніторингу входять контроль над станом елементів біосфери і яскраві спостереження за джерелами і чинниками антропогенного воздействия.