60. Поняття й значення строку позовної давності. Початок перебігу строку позовної давності.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Значення позовної давності полягає у наданні потерпілому строго визначеного, проте цілком достатнього строку для захисту його права. Після збігу строку позовної давності потерпілий позбавляється можливості примусового (судового) захисту свого права, але саме порушене право зберігається.

Право на позов розглядається в 2х значеннях:

1. Право на позов в процесуальному значенні – це право суб’єкта подати позов до суду. Воно може бути реалізоване незалежно від спливу позовної давності.

2. Право на позов в матеріальному значенні – це право особи за рішенням суду примусово одержати задоволення своїх вимог. Залежить від спливу позовної давності.

Строки позовної давності поділяють на загальний та спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлюється в три роки та поширюється на всі правовідносини, окрім тих, щодо яких встановлюється спеціальний строк.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

61. Загальний та спеціальні строки позовної давності. Вимоги, на які строк позовної давності не розповсюджується.

Стаття 257. Загальна позовна давність

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

1. Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв"

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

62. Припинення, переривання і відновлення позовної давності.

Стаття 263 ЦК– Припинення ПД

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264 ЦК – Переривання ПД

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Частина 5 статті 267 – Відновлення ПД

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Існує можливість відновлення строку позовної давності судом, у разі якщо він визнав поважними причини пропуску такого строку. При цьому поважними причинами пропуску позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або ускладненим.

63. Власність як економічна та юридична категорії. Співвідношення понять «власність», «майно» і «річ».

Власність в економічному аспекті є одним із проявів суспільних відносин, за допомогою яких характеризуються відносини між людьми, колективами та державою у процесі їх діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Ці відносини є об’єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності.

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.

Володіння – це фактична наявність майна у конкретних власників і їх можливість впливати на нього безпосередньо. Володіння може бути законним (титульним) – особа здійснює володіння на законних підставах, і незаконним – особа володіє майном без правових підстав. Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знає і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знає, або повинна знати про незаконність свого володіння). Законне володіння виникає на підставі права (договору) володіння власника – первісного і похідного. Первісне право власності на майно виникає вперше або незалежно від попередніх власників – створення майна внаслідок господарської діяльності, націоналізація тощо. Похідне право власності на майно грунтується на праві попереднього власника і виникає на підставі досягнення між попереднім та новим власником певної згоди та її фіксації відповідним документом. Найбільш поширений спосіб для набуття права власності майна для суб’єктів господарювання є договір купівлі-продажу. Громадянин набуває права власності на доходи від участі у суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Користування – це право вилучати з майна його корисні властивості, які надають можливість задовольнити певні потреби.

Розпорядження – це право визначати юридичну або фактичну долю майна.

Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати її власником майна. Кожне окреме повноваження щодо майна власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому право власності.

Кожен громадянин в Україні має право володіння, користування та розпорядження майном особисто або спільно з іншими. Власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не супере-чать закону. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватись моральних засад суспільства.

У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або зобов’язано власника допустити інших осіб до обмеженого користування його майном.

Співвідношення понять:

• Річ = Майно

• Власність – володіння речами (майном) та самі речі, які комусь належать.