44. Політичні еліти та їх типологія.

Теорія політичних еліт як окремий напрямок політології та соціології формується на початку ХХ століття, хоча ідея про обмежений доступ мас до влади у будь-якому суспільстві з¢явилась набагато раніше. Основні положення теорії еліт сформулювали італійські вчені Г.Моска та В.Парето. Ці положення можна викласти таким чином:

• суспільство ділиться на меншість, яка має владу, і більшість, у якої її немає;

• ті, хто править, не є типовими представниками мас. Еліта – це представники вищого соціально-економічного прошарку;

• для забезпечення стабільності суспільства перехід в еліту повинен бути повільним і тривалим. Тільки ті, хто приймає узгоджені правила еліти, допускаються в правлячі кола.

• еліта завжди єдина в підході до основних цінностей соціальної системи при існуванні певних розбіжностей з інших питань;

• державна політика відображає не стільки потреби мас, скільки інтереси пануючої еліти;

• решта громадян порівняно мало впливають на правлячу еліту.

Підходи до визначення політичних еліт досить різноманітні:

• це найбільш активні в політичній діяльності люди;

• обмежена меншість, орієнтована на владу;

• люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем;

• ті, хто має інтелектуальні переваги;

• ті, хто має харизму;

• творча меншість суспільства і т. інш.

Найбільш поширеним в літературі є тлумачення політичної еліти як соціальної групи, що грає істотну роль в підготовці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Це визначення характеризує так званий функціональний підхід до аналізу політичних еліт, коли перш за все розглядається соціальний статус людини, її роль та місце в системі владних структур, здатність здійснювати визначальний вплив на інших людей. Сторонники ціннісного підходу до характеристики політичних еліт визначальною ознакою вважають духовний аристократизм, освіченість, вольові якості, що забезпечують переваги одних людей над іншими, культуру основою формування еліти. Такий підхід, до речі, був характерний і для українського політолога В.Липинського, який визначав еліту як національну аристократію. Цікавим є те, що незалежно від того, чи функціональні, чи особисті характеристики є основою віднесення до еліти, її представники звичайно визнаються в суспільстві вищою або ж кращою його частиною.

Що стосується більш загального та універсального визначення політичної еліти / його дати майже всі політологічні словники та енциклопедії/ - це меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану соціальну групу, наділену особливими психологічними, соціальними та політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та реалізації рішень, пов’язаних зі здійсненням державної влади або впливом на неї.

Більшість дослідників сходяться на тому, що сьогодні основою входження людини в еліту є особливі індивідуальні і, насамперед, організаторські здібності, а також матеріальні та інтелектуальні переваги. Однак так було не завжди. Історично визначились дві основні тенденції у формуванні політичних еліт, які визначають і особливості їх функціонування:

1/ аристократична еліта – це замкнута група, яка поповнюється виключно людьми певного соціального кола / аристократія, яка наслідує соціальний статус і місце в еліті, партократія, коли всі вищі посади займають виключно члени однієї політичної партії тощо/; Для таких еліт є характерним певний консерватизм, незмінність форм та методів діяльності, несхильність до компромісів. Такі еліти були більш характерними для попередніх часів, оскільки в сучасному суспільстві не походження індивідів, а сфера їх соціальної діяльності має визначальне значення при віднесенні людини до еліти або при визначенні його місця в еліті.

2/ демократична /відкрита/, яка формується з числа тих, чиї психологічні та ділові якості в даний час є корисними з точки зору здійснення влади. Демократичність означає в даному випадку “владу народу”, а шлях формування еліти. Тобто вибори, наприклад, виступають не формою контролю народу за владою, а шляхом, механізмом поновлення еліти, оскільки нормальне функціонування демократії потребує існування добре організованого керуючого прошарку.

2.Еліта є необхідним елементом соціальної структури будь-якого суспільства, яка виконує специфічні і необхідні функції. Серед таких слід зазначити особливу роль еліти в суспільстві як референтної групи, зразка суспільної поведінки, морально- психологічного мобілізатора і провідника мас. Головна ж функція еліти полягає в управлінні суспільством, точніше, в управлінні функціонуванням суспільства. Це управління в залежності від стану суспільства та особливостей самої еліти може вестись різними способами і методами. Ще від Н.Макіавеллі йде поділ еліт на два типи:

• еліта “лисиць”, яка править переважно в спокійні, мирні часи. Ця еліта діє помірковано, виважено, хитро, уміючи підтримувати в суспільстві рівновагу. Вона схильна до компромісів, узгодження інтересів різни груп, в тому числі і у власному середовищі.

• еліта “левів” діє в суспільстві в кризові, важкі часи. Своє головне завдання вона вбачає в наведенні порядку, боротьбі з ворогами, а не в досягненні компромісу. Для такої еліти більш характерні “силові” методи, рішучі, відкриті дії.

Оскільки кожне суспільство переживає різні часи, можна казати і про певну періодичність, циклічність, з якою міняються політичні еліти, коли на зміну “левам” приходять “лисиці” і навпаки.

Виходячи з ролі конкретної групи в той чи інший період розвитку суспільства, можна зробити ще один поділ – на правлячу еліту та контреліту. Контреліта – це політична еліта,яка вже відсторонена від влади або ще тільки намагається її здобути. Це перш за все лідери опозиційних партій, певна частина інтелектуальної еліти, верхівки соціальних груп, які з певних причин втратили колишнє привілейоване становище.

Правляча еліта – це більш-менш стабільна група, яку об’єднують спільні інтереси, пов’язані з володінням важелями реальної влади, намагання зберегти монопольний доступ до них.

Кожна політична еліта – це досить велика і складна соціальна група, яка певним чином структурована, ієрархована. Тому має сенс і аналіз політичних еліт з точки зору їх власної організації. За цим критерієм розрізняють три типи еліт:

1/ фрагментовані або деконсолідовані політичні еліти, коли біля влади знаходяться роздроблені, неоднорідні групи, які не мають іншої спільної цілі, окрім утримання влади, не мають єдиних принципів діяльності. В такій еліті часто не існує чіткої внутрішньої структури /наприклад, поділу на фракції/, кожен сам за себе і ніхто нікому не довіряє, окрім найближчого оточення.Фрагментована еліта рідко працює на суспільство, його проблеми вона рівно настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись біля влади. У неї завжди існує проблема легітимності, адже питома вага переконаня і згоди у неї мінімальна. Діє така еліта найчастіше методами насильства, примусу.

2/ нормативно інтегровані або консолідовані еліти єдині щодо принципів та методів діяльності, У такої еліти є певна внутрішня структура; норми, на яких вона будується, є визнаними у суспільстві, мета діяльності еліти не обмежується збереженням доступу до влади. Така еліта зазвичай є легітимною, визнається масами, а тому її влада базується на законності, а основними методами діяльності виступають компроміс і переконання.

3/ ідеологічно інтегровані або надконсолідовані еліти виключають будь-який поділ всередині себе /коли створення фракції чи групи розцінюється як зрада чи злочин і є приводом для розправи/, єдина у визначенні основних системних цінностей, веде чіткий контроль за дотриманням їх власними членами. В суспільстві така еліта діє як одна людина і вся її діяльність спрямована на досягнення єдиної мети. Ідеологічно інтегрована еліта зазвичай дуже консервативна, рідко поповнюється, причому і шляхи її поповнення є зарані узгодженими і не підлягають перегляду. Такі еліти найбільш характерні для тоталітарних та авторитарних режимів і одним з яскравих прикладів може бути партійна верхівка колишнього СРСР. Для таких еліт найбільш відповідним буде означення “номенклатура” –коли існує визначений перелік посад, які затверджуються і заміщуються лише за рішенням /чи погодженням/ вищого керівного, найчастіше – партійного,органу.

Оскільки в кожному суспільстві еліта є досить складним утворенням, дослідники вважають більш коректним говорити не про еліту, а про еліти, особливо, коли мова йде про сучасне суспільство.А політична еліта, як одна з них, включає в себе представників різних еліт – військової, технічної, наукової, культурної тощо. На сьогодні можна говорити не тільки про вертикальний шлях в еліту / тобто рух вгору – з неелітних груп в еліту/, а і про горизонтальний – як переміщення з однієї елітної групи в іншу. При цьому на певних етапах розвитку суспільства та чи інша “галузева” еліта може повністю контролювати політичне життя, становлячи фактично політичну еліту, або ж інтенсивно її поповнювати, додаючи їй легітимності та популярності, добиваючись консолідаціїї суспільства. Так, свого часу, в СРСР політичну еліту складали військові, потім технічна інтелігенція, що давало привід називати цю владу технократією. Цікавим прикладом поновлення політичної еліти у критичні часи був прихід в урядові структури та до ВР СРСР, пізніше – України, Росії та інших пострадянських республік представників наукової та культурної еліти/ С.Федоров, Д.Сахаров, Р.Биков, І.Драч, Б.Олійник, В.Яворівський, Р.Паулс, Ч.Айтматов, С.Говорухін/, людей, які мали авторитет, повагу в суспільстві і несли в елітні структури нові ідеї, уособлюючи собою новий політичний курс, нові моральні засади носіїв влади.

Підсумовуючи, можна сказати, що висока мобільність, поновлення і змішування елітних груп є характерною особливістю сучасного суспільства.

Що стосується політичної еліти сучасної України та принципів її формування, слід зазначити, що ця еліта близька до деморатичної. Щодо принципів організації – вона скоріше фрагментована, хоча очевидною є тенденція до об”єднання, інтеграії навколо досить плідної і привабливої ідеї національного державотворення / що, однак, не виключає входження в еліту людей, які виступають, наприклад,за реставрацію СРСР/. До принципів формування сучасної української еліти можна також віднести:

- досвід попередньої роботи, взаємні зобов”язання,які нерідко визначають рух в еліту /а не професійні якості/;

- особисту відданість як критерій відбору на управлінські посади;

- клановість та протекціонізм;

- регіональну роздробленість /коли окремо спвіснують, а інколи і протистоять столична, “дніпропетровська”, кримська, львівська еліти тощо/;

- певна несамостійність, коли при прийнятті важливих рішень еліта орієнтується на досвід та оцінку Заходу чи то Росії.

Всі ці принципи випливають скоріше з відносної “молодості” української еліти, оскільки говоримо про десятилітній вік цієї еліти, і вона не може повністю відмовитись від приципів та методів діяльності попередніх еліт, тим більше, що навіть особистісний склад її змінився не повністю.