13. Типи панування та типи політичної могутності.

Подальшим поняттям, що розкриває політичну владу, є "па­нування". Панування, — писав М.Вебер, — означає певне очікуван­ня, що рішення буде сприйняте з розумінням і виконане. Тому панування становить форму організації влади в суспільстві. Як кожна форма, панування є нейтральним, це певний порядок у державі, коли одні приймають рішення, а інші їх виконують. Панування реалізують переважно за допомогою відповідних інститутів — держави з її інститутами, інститутів політичних партій тощо.

У зв'язку з цим М.Вебер у праці "Господарство і суспільство" виділяє три типи панування /і три типи легітимної влади/: традиційний, харизматичний і раціональний. Історично одним із найдавніших типів легітимного панування є традиційний тип. Його ранні форми — панування старійших (геронтократія) та патріархалізм (від патріарх — старійший, глава роду). Владний апарат даного типу обмежений, він побудований на особистому досвіді, відданості старійшинам чи голові роду –вождеві. Із зростанням масштабів владного апарату, з трансформуванням традицій у правила, а потім закони відбувається перетворення традиційного панування у різновидність спадкового панування, або його Вебер назвав султаністським.

Дуже близьким до традиційного є харизматичний (харизма —грецьке –“дар богів”) тип панування. Таке панування будується на засадах відносин "вождь'' - “його учні”, “послідовники”, що створюють апарат панування. Вони концентруються навколо вождя, що має суму незвичних рис, які виділяють його серед інших, підносять над людьми завдяки певним талантам, волі, сильному характеру. Харизматичне панування ґрунтується на ірраціональній основі, на абсолютному послусі, на вірі у вождя, воно утримується з пожертв, а навіть хабарів, контрибуцій. Віра у вождя є сліпою, не допускає критики, тому дуже часто харизматичне панування тісно пов'язане з певною історичною формою релігії¹².

Раціональне панування — пізніший тип панування, коли політична влада досягає вищого рівня організованості. Воно спирається на віру у слушність чинного юридичного порядку реалізації влади та діє, дотримуючись певних правил і принципів. Серед них М.Вебер виділяв насамперед компетенцію, службову ієрархію, систему технічних правил і норм функціонування та ін. У чистому вигляді таке панування можна назвати бюрократичним, що має спеціальний бюрократичний керівний штаб, для якого характерна діяльність у рамках означених правних норм та функціональної компетенції керівництва /Див. “Основи політичної науки” за ред. Б.Кухти.- Львів,1997/.

Ще однією суттєвою характеристикою політичної влади є могутність. Політичну могутність аналізували ще Т..Гоббс, М.Вебер Макс Вебер у праці "Господарство і суспільство" зазначав, що могутність означає "...будь-який ступінь імовірності накинути власну волю у певному суспільному розумінні всупереч протидії. Незалежно від того, на чому базується ця ймовірність". Детальний аналіз могутності дає Д.Гелбрейт у праці "Анатомія могут­ності". На думку Д.Гелбрейта, суть могутності полягає у накиданні волі окремого індивіда або групи людей іншим, серед них і тим, хто не хоче того підкорення, хто виступає проти. Він виділяє три основні типи могутності: могутність, що засновується на загрозі "покарання – кондігна, компенсаційна та кондиційована /обумовлена/ могутність, в основу якої покладено переконання .

• кондігна могутність забезпечує підкорення через висунення альтернативи перед об'єктом: він має робити те, що від нього вима­гають, або його чекають суворі санкції. Фак­тично зазначений вид могутності базується на прямому примусі або на неприхованій погрозі застосування щодо непокірного фізичної сили. Носієм кондігної могутності виступає той, хто володіє більшою за інших силою, унаслідок чого він здатний усіх примусити виконувати свою волю.

• компенсаційна могутність також висуває альтернативу: у разі, якщо суб'єкт погодиться виявити слухняність, він отримає "нагороду", або те, що для нього становить певну цінність. Це можуть бути гроші, титули, нагороди, послуги і т.д. Компенсаційне підкорення виглядає більш цивілізованим, ніж кондігне, оскільки визнає свободу та особисту гідність індивіда. Проте, як зазначає Д.Гелбрейт, у бідних країнах відмін­ності між кондігним і компенсаційним примусом майже не існує. Це пов'язано з низьким життєвим рівнем більшості населення, коли задоволенням первинних життєвих потреб обмежується фактично сенс цілого життя, і загроза смерті від голоду є цілком реальна, а не ілюзорна. За такої ситуації, як пише Д.Гелбрейт, смерть від голоду чи від фізичних тортур "є справою смаку".

Спільним, що об'єднує згадані два види могутності, є те, що суб'єкт, який підкоряється, знає, що він робить, - він свідомо визнає себе залежним від носія могутності, у першому випадку - тому, що мусить, у другому - тому, що знає, яка нагорода його чекає за покірливість.

- обумовлена /кондиційована/ могутність передбачає зміну уявлень, пере­конань тих, кого необхідно підкорити. Особливість її полягає у тому, що підкорення досягається "природно", переважно суб'єкт і не усвідомлює того, що хтось хоче його підкорити. Різноманітними засобами у суб'єкта формується переконання, що він самостійно дійшов певних висновків, прийняв конкретне рішення, яке передбачає підтримку, слідування за кимось або здійснення пев­них видів дій, не підозрюючи навіть за всім цим вияву могутності.

Виділені види могутності, на думку Д.Гелбрейта, одночасно дають достатнє уявлення і про основні інструменти могутності: примус, підкуп або компенсацію та переконування. Значною мірою власне володіння інструментами забезпечує сам факт, вияв могутності.

За зазначеними трьома видами могутності перебувають три її головних джерела, які відокремлюють тих, хто володіє і здійснює могутність, від тих, хто їй лише підкоряється. Такими джерелами є особа, власність та організація.