43. Види національної політики.

Якою б за формою не була держава – унітарною, федерацією чи конфедерацією, вона змушена вирішувати повсякденні проблеми, які стосуються співжиття різних національних спільнот, оскільки країн з мононаціональним населенням на сьогодні практично не існує. І національна політика виступає, таким чином, важливим напрямом діяльності держави. Національну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність по врегулюванню відносин між етнічними спільностями з метою їх гармонізації та забезпечення необхідних умов для розвитку цих спільностей. Це науково обґрунтована система принципів та заходів, що спрямовані на реалізацію національних інтересів, ро­зв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Національна політика реалізується в діяльності держави, політичних партій, громадських організацій. Завданням національної політики є розробка ефективних та доцільних шляхів і методів реалізації специфічних інтересів національних спільностей та вирішення міжнаціональних конфліктів. Зазначене вище не означає що будь-яка держава /і завжди/ проводить саме таку національну політику. Адже і відносини між різними національними групами можуть бути різними: рівноправними, побудованими на пануванні й підлеглості, на прагненні до знищення інших суб'єк­тів. Держави інколи можуть проводити національну політику, яка спрямована виключно на захист інтересів однієї спільності за рахунок інших. Тому можна виділити декілька різновидів національної політики: націоналізм, шовінізм, фашизм, расизм, геноцид, апартеїд, демократизм. Національна політика кожної держави тісно пов’язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною політикою, з історичними традиціями та сучасними проблемами країни.

Демократична /часто ще застосовують термін “цивілізована”/ національна політика передбачає конституційну рівність всіх громадян держави незалежно від їх національної приналежності і забезпечення на рівні держави умов для розвитку їх мови, культури, створення сприятливих умов для реалізації специфічних інтересів національних меншин. Ст. 11 Конституції України стверджує: ”Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій та культури, а також розвиткові етнічної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.

Націоналізм являє собою різновид національної політики, що будується на принципах виключності і переваги однієї нації над іншою, її об відокремлення. Поява націоналізму пов’язана з зародженням та розвитком капіталізму, з процесами становлення націй. Певна доля націоналізму, національної самосвідомості і самоповаги є необхідною для становлення нації, тому можна сказати, що цивілізований націоналізм жодним чином не загрожує людству, а навіть сприяє його природному розвитку, оскільки люди з нормальними /не гіпертрофованими і не заангажованими/ національними почуттями дорожать ними, зберігають традиції, відчувають патріотизм і відповідальність за народ і державу, з якими вони кровно пов’язані. І в повсякденному співжитті націй, їх економічному і культурному співробітництві, обміні досвідом виростають позитивні чинники, що сприяють розвиткові всіх націй і всього людства, на основі яких розвиваються і процеси інтеграції. В суспільній свідомості ж більш поширені уявлення про негативні сторони націоналізму: визнання національної виключності, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національна обмеженість і національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах серед представників інших націй тощо.

Людство дійсно знає і інші, не кращі прояв націоналізму, серед яких особливе місце посідає шовінізм. Шовінізм – це агресивна форма націоналізму, що будується на проповіді національної виключності і зневаги до інших націй, схильності до агресивних форм вирішення проблем. Досить часто він проявляється як великодержавний шовінізм, тобто проповідь і демонстрація на рівні державної політики та ідеології переваг великої нації, що панує в державі. Вона проголошується кращою, вищою, створюється певні “дистанція” між не та іншими націями та етносами /Росія і зневажливе - “ Малоросія” чи інші народи в імперії/.

Геноцид як різновид національної політики передбачає повне або часткове знищення окремих груп населення за расовим, національним, релігійним мотивами або навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення вказаних груп. Голодомор 1933 року, що був штучно створений і спрямований проти українців – другої по чисельності нації СРСР /яка на той час складала певну конкуренцію російській правлячій еліті і її шовіністській політиці/. Тому саме там, де компактно проживали українці/ Україна – 35 млн., Кубань – 3,5 млн., Нижнє Поволжя – 1 млн., Північний Казахстан – 1 млн. / і був організований масовий голод, що призвело до фактичного вимирання населення./ За принципом “може й загне декілька своїх, але під видом стихійного лиха будуть знищені мільйони чужих – українців”/.

Апартеїд – політика жорсткої дискримінації і роздільного проживання представників різних груп /за національним, расовим, іноді – релігійним принципом/. Передбачає часткове чи повне позбавлення громадянських прав, примусове переселення в резервації, обмеження пересування чи права проживати на певних територіях. Історія не тільки зарубіжних країн/ Америки чи ПАР/, а навіть і колишнього СРСР демонструє приклади такої національної політики, коли в 1943-1944 р.р. із Криму та інших регіонів були депортовані всі кримські татари та інше корінне населення, а на їх місце /іноді примусово/ переселяли росіян, українців чи інших. Схожа політика дещо раніше проводилась і по відношенню до німців. І тільки сьогодні – зі значними труднощами як соціально-економічного так і політичного характеру відбуваються зворотні процеси: повернення людей на їх історичні землі. Як бачимо, названі різновиди національної політики тісно пов’язані – одна нація проголошується вищою, їй створюються кращі умови, інших переселяють чи просто розміщують компактніше – і по відношенню до них уже зручніше застосовувати будь-які заходи.

Расизм являє собою політику, що ґрунтується на антинаукових ідеях про фізичну та психологічну нерівноцінність людських рас. Методи його реалізації ті ж, що характерні і для інших різновидів національної політики – позбавлення прав, пропаганда виключності людей з білою чи іншою шкірою, апартеїд. Близьким до расизму є і фашизм як різновид національної політики.

Спираючись на міф про виключність “арійської раси” гітлерівці свого часу виправдовували права німців на світове панування, на пригнічення та знищення інших націй – з певною ієрархією: одні достойні жити поруч з арійцями, інші – працювати на них, а деякі повинні бути знищені як неповноцінні. Причому однією з вимог була чистота крові, і тому активно йшло знищення тих, хто цієї вимоги не виконував. В ідеології японського фашизму основою була ідея “японського духу”, що означав незрівнянні переваги японської нації, впевненість та віру в її покликання як “великої нації”, “нації-колонізатора”, що має вести за собою і вчити інші /обрані / народи. Звичайно ж, реалізація цих принципів передбачала військові, насильницькі методи.

Висновки: Будь-яка держава припускається тяжкої помилки, пропа­гуючи відсутність національної ідеї, свого власного ідеалу, але ще тяжчі наслідки має пропаганда і реалізація власної виключності і спроби реалізації інтересів однієї нації за рахунок інших. Цивілізована національна політика передбачає гармонійне поєднання у політиці держави інтересів різних національних спільнот при забезпеченні права на самовизначення для кожної нації.

Національні від­носини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємоза­лежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку на­цій, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за ство­рення держав; з іншого — на основі об'єктивного процесу інтер­націоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тен­денцій під час здійснення національної політики може не тіль­ки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.