6. Організація внутрішкільного контролю

Контроль залишається невід'ємною, органічною частиною управлінського циклу. Він передбачає отримання інформації про результативність проведеної роботи. Демократизація цієї функції управління передбачає поєднання адміністративного, педагогічного, колективного контролю і самоконтролю кож­ного учня у педагогічному процесі. Контроль можна відміни­ти тільки стосовно тих педагогів, у яких високі результати та немає потреби в допомозі. Протягом року в школі прово­дяться контрольні зрізи-заліки, екзамени, контрольні робо­ти, анкетування, тестування, громадські огляди знань згідно з розробленими критеріями. Якщо результати зрізів добрі, то відділи освіти не втручаються в процес та технологію ро-

528 С.П.Максимюк. Педагогіка. Курс лекцій

боти вчителя. Якщо результати контрольних зрізів свідчать про проблеми колективу або окремих учителів, то робота ко­лективу вивчається глибше з метою надання допомоги. Для цього використовуються різні види й форми контролю. Кон­троль буває попереджувальний, поточний, підсумковий.

Попереджувальний контроль використовується в роботі з молодими вчителями (наприклад, перевірка підготовки вчи­теля до занять).

Поточний контроль — це відвідування занять, аналіз письмових робіт учнів, перевірка 'їх успішності протягом се­местру, року.

Підсумковий контроль — це аналіз результатів навчаль-но-виховного процесу за півріччя, навчальний рік і наслідки перевідних та випускних екзаменів,

За об'єктами контроль поділяється на персональний, клас­но-узагальнюючий, предметно-узагальнюючий.

За обсягом охоплення об'єктів контроль поділяється на фронтальний (вивчається все), тематичний (вивчається пев­не питання, наприклад, перевіряється робота тільки тих учи­телів, у яких виявлені певні недоліки).

Контроль буває оперативний і плановий. Оперативний контроль використовується у формі одноденного відвідування занять керівником школи відповідно до поставленої мети. Пла­новий контроль носить глибокий характер, він передбачаєть­ся заздалегідь для виявлення недоліків у навчально-виховній роботі. Усі види контролю мають свої специфічні особливо­сті, однак вони взаємопов'язані і доповнюють один одного.

Директор школи для внутрішнього контролю складає таку послідовність дій: визначення мети контролю, складання його плану, підготовка до контролю, збір матеріалу про стан нав­чально-виховного процесу та його аналіз, підготовка виснов­ків, розробка позитивних рекомендацій, доведення висновків до виконавців, визначення термінів виконання пропозицій.

Керівники школи застосовують традиційні і нетрадиційні форми контролю: спостереження і аналіз уроків та виховних заходів, анкетування вчителів, індивідуальні бесіди, вивчен­ня шкільної документації, вивчення результатів діяльності учнів, завдання творчого характеру, результати предметних олімпіад, екзаменів, конкурсів, проведення громадських огля­дів знань. У школах, які працюють на демократичних засадах, застосовуються: праця «на довірі колективу» (самоконтролі); праця на «частковій довірі»; картотеки контролю відкритого, системного, аналітичного характеру; проведення творчих бе­сід з педагогами (Мізоцька школа на Рівненщині); ділові пе-

Частина 4. Школознавство 529

дагогічні ігри (Березнівська СШ №1 на Рівненщині); моделю­вання оперативного управління..

Отже, функція контролю в демократичних умовах є за­собом підвищення якості навчально-виховного процесу.

Основні шляхи оптимізації внутрішкільного управління в умовах демократизації суспільства сформульовані в моно­графії Т.С.Рабченюк «Демократизація внутрішкільного управ­ління» (Київ, 1997): наукове обґрунтування та відпрацювання інноваційних моделей управління; удосконалення традицій­ної структури управління; упорядкування системи зворотної інформації про стан роботи школи та вироблення у керівників школи вмінь аналізувати цю інформацію; координація всіх членів адміністрації та уникнення дублювання; підняття нау­ково-методичної ролі педагогічних рад, нарад, методичних об'єднань учителів, вихователів, класних керівників; оволо­діння керівниками школи індивідуальними та колективними формами роботи; безпосереднє навчання керівників шкіл та органів освіти з питань управління; системно-комплексне пла­нування роботи школи; використання контролю для виявлен­ня досягнень у праці вчителя; висока педагогічна грамотність управлінських рішень; забезпечення самоврядування учнів як засобу їх самоорганізації й самовиховання; координація зусиль школи, сім'ї, громадськості, позашкільних закладів у навчаль­ній і виховній роботі; забезпечення національної спрямовано­сті навчально-виховного процесу та безперервності педаго­гічного управління процесом національного виховання тощо.

Тема 2

Методична робота з учителями

1. Значення методичної роботи з учителями та її суть (завдання, зміст, функції).

2. Наукові основи організації методичної роботу.

3. Організація методичної роботи на діагностичній основі.

4. Традиційні і нетрадиційні форми методичної роботи.

5. З досвіду використання активних форм методичної роботи.

Література: 3, 4, 14, 23, 158, 159, 161, 165, 167, 170, 171, 173.

1. Значення методичної роботи з учителями та її суть

Давні істини «Вчитись можна все життя», або «Учитель живе, поки вчиться», «Вік живи, вік учись» відносяться до всіх лю­дей, але найбільше до тих, хто вчить інших. Тому в Україні іс­нує система неперервного навчання й освіти сучасного педа-гога-спеціаліста, яка органічно поєднує в собі навчання та самоосвіту. Значну роль у забезпеченні потреб суспільства й держави у висококваліфікованих конкурентоспроможних фа­хівцях відіграє післядипломна освіта, підвищення кваліфіка­ції педагогічних кадрів, їх педагогічної майстерності та мето­дичного рівня, її частиною є методична робота з учителями на різних рівнях (державному, місцевому, шкільному).

Необхідність творчого розвитку педагогічних працівни­ків випливає зі стратегічних завдань реформування післяди-пломної освіти, які сформульовані у національній доктрині, а саме:

- створення умов для постійного підвищення освітнього й кваліфікаційних рівнів, оновлення професійних та за­гальноосвітніх знань громадян, збагачення духовного та інтелектуального потенціалу суспільства;

- оптимізація мережі навчальних закладів, підвищення ква­ліфікації й перепідготовки кадрів;

Частина 4. Школознавство 531

- створення національної системи підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних працівників вищої ква­ліфікації, надання вищій школі провідної ролі у післяди-пломній освіті спеціалістів.

Реалізація цих завдань можлива при змістовній організа­ції неперервного навчання як керівників органів освіти та шкіл, так і вчителів.

Класики вітчизняної педагогіки цю проблему завжди вва­жали однією з найважливіших у навчанні майбутніх учителів та вчителів-практиків.

А.С.Макареико вважав, що педагогічна майстерність не є вродженою, а набутою, і кожен учитель повинен зробити все, щоб стати майстром.

В.О.Сухомлинський зазначав, що суттєвою умовою май­стерності педагога є глибина знань, широкий інтелектуаль­ний кругозір, а причиною її втрати окремими вчителями є їх «духовне окостеніння», яке виникає тоді, коли вони не по­повнюють своїх знань. В.О. Сухомлинський вважав, що вчи­тель мусить постійно працювати над собою, і спинятися на досягнутому він не має жодного права. Навички і вміння вчи­теля, якими б досконалими вони не були, не можуть залиша­тися на тому самому рівні, інакше перетворяться в реміс­ництво.

Нині суспільству потрібен не сліпий виконавець адмініст­ративних вказівок, а висококомпетентний професіонал-педа-гог, який володіє глибокими педагогічними знаннями, надбан­ням національної та світової культури, здатний до творчих нестандартних рішень, готовий до роботи в умовах ринкових відносин.

Вирішення цієї проблеми залежить від двох головних фак­торів: діяльності самого вчителя, керівника з самоосвіти та дієвості національної системи безперервного підвищення про­фесійної кваліфікації, або, як можна сказати простіше, — від методичної роботи вчителя та методичної роботи з учителем.

Безперервне підвищення кваліфікації педагогічних кад­рів — цілеспрямований процес, спеціально організований з метою систематичного оновлення професійної компетентно­сті працівників освіти, зумовлений динамікою розвитку сус­пільства, науки, освіти, а також потребами, що випливають з особистого досвіду і специфіки діяльності кожного педагога. У цій системі існують колективні та індивідуальні форми ово­лодіння знаннями. Крім курсової перепідготовки, велике зна­чення має також самоосвіта вчителя, активні форми мето­дичної роботи, вивчення і впровадження у шкільну практику