12 Внутрішня диференціація теорії і практиці освіти.

Під диференціацією розуміють таку форму індивідуалізації, коли учні, схожі за певними індивідуальними особливостями, об'єднуються в групи для окремого навчання. У педагогічній літературі є два терміни: ''зовнішня диференціація'' і ''внутрішня диференціація''. Терміном ''зовнішня диференціація'' позначають таку організацію навчального процесу, за якої для задоволення різнобічних інтересів, здібностей і нахилів учнів створюються спеціальні диференційовані класи, школи. Термін ''внутрішня диференціація'' застосовують до такої організації навчального процесу, за якої розвиток індивідуальності здійснюється в умовах роботи вчителів у звичайних класах.

Внутрішня диференціація здійснюється під час уроків. Необхідність у ній тим більша, чим різноріднішим є склад учнів. Навчання тут погоджується з можливостями різних груп учнів. Загальна програма розрахована на підвищення рівня всіх школярів. '

Найефективнішою є групова диференціація. У всіх типах загальноосвітніх навчальних закладів учні класів поділяються на групи. У такій групі учень може вільніше висловлювати свої думки, активніше брати участь у розв'язанні навчальних завдань відповідно до своїх інтересів і здібностей. Групи формуються учителем на основі рівня розвитку дітей і побажань самих учнів: учні охоче працюють із однокласниками, які мають схожі інтереси, стиль роботи, з якими пов'язані дружніми стосунками. Внутрішня, рівнева диференціація. У педагогіці під цим видом диференціації навчання розуміють таку організацію навчального процесу при якій врахування індивідуальної особливості кожного учня здійснюється в умовах звичайного класу. Існує два науково-педагогічні підходи до організації навчального процесу з огляду на кінцеві результати навчання.

1) в умовах фіксованого часу навчання (наприклад, на вивчення конкретної теми шкільної програми відводиться цілком певний час), через нерівномірний розумовий розвиток дітей (факт давно відомий у практиці навчання) результати навчання не будуть однаковими для всіх учнів.

2) 95 відсотків усіх нормально розумово розвинених дітей можуть засвоїти шкільну програму на високому рівні засвоєння і в повному обсязі, якщо кожному з них для цього створити відповідні умови.

9 Основні педагогічні ідеї я. А. Коменського, їх значення для побудови педагогічних технологій.

Найважливіші педагогічні ідеї Коменського, особливо його дидактичні погляди ґрунтуються на засадах сенсуалізму. Сенсуалізм (sensus – відчуття) – філософська течія, представники якої стверджують, що джерелом пізнання об’єктивного світу для людини служить передусім її чуттєвий досвід.

Сенсуалізм Коменського співзвучний з позиціями родоначальника цього філософського напрямку Френсіса Бекона. Як і Бекон великий педагог вважав, що “нічого не буває в свідомості, чого раніше не було у відчуттях, отже матеріал для всіх роздумів розум отримує тільки від відчуттів“.

У світогляді Коменського можна спостерігати суперечності між сенсуалізмом і релігійністю, між демократизмом і просвітительством. Двоїстий характер світогляду педагога обумовив двоїстість його підходу до вирішення основних питань педагогіки.

При загальній оцінці дидактичних ідей Коменського не можна не від-мітити, що в цьому відношенні в думках окремих педагогів-коментаторів Коменського ми маємо справу з двома крайнощами: з одного боку, – недооцінкою, а з іншого, – переоцінкою значення і ролі Коменського в історії педагогіки. Перші прагнуть або обійти мовчанням основні принципові питання Коменського, або штучно звузити його значення в історії розвитку теорії виховання, освіти і навчання, приписуючи висунуті і розвинені Коменським передові та прогресивні педагогічні ідеї іншим класикам педагогіки. Інші тлумачі педагогічного спадку Коменського перебільшують значення педагогічних ідей Коменського і приписують йому майже всі кращі ідеї та принципи, які булі винайдені педагогічною думкою всього людства протягом багатьох століть.

Гуманіст Коменський вважав людину образом Божим і був упевнений, що учень бажає пізнати про світ усе. Тому в школі «за Коменським» учителі впихали в дитину стільки знань, на скільки вистачало сил. Шкільна система, що зійшла з конвеєра в ХVII столітті, згодом зносилася. З’ясувалося, що людина – не образ Божий. Крім того інформації про світ ставало все більше і, щоб викладати її дитині, потрібно було прив’язувати її до столу і стільця.

У своїх творах він обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. На його думку, їх дотримання зробить навчання легким, ґрунтовним і коротким.

Великою заслогую Коменського було те, що він вперше зібрав і систематизував всі відомості по педагогіці а також розробив революційні на той час ідеї, зокрема до таких належать ідея класно-урочної системи.