Тема: Росія у глобальному співтоваристві.
1. Міжнародне становище Росії на початку 90-х рр.
2. Зовнішньополітична доктрина рф середини-другої половини 90-х рр.
Зовнішня політика Росії за президентства в. Путіна.
Відразу після розпаду СРСР молода російська дипломатія не могла похвалитися досвідом конструювання зовнішньо-політичних доктрин. Однак вона повинна була вирішувати доволі складне завдання. Вона мала вбудувати нову Росію в якісно нове міжнародне середовище і звести до мінімуму можливі втрати. При цьому виникала непроста політико-психологічна проблема. Радянський Союз виступав у світі в якості унікальної сильної потуги, яка протистояла світовому капіталізму. Росії ж належало освоїти рядову роль однієї з демократичних держав.
Радянським громадянам звично було думати, що вони живуть у державі – лідері світового соціалізму. Нічого подібного думати громадяни Росії вже не могли. В новому демократичному оточенні, куди намагалася вписатися Російська Федерація, уже був свій лідер – вождь світової демократії – США. Після розпаду Радянського Союзу США з новою силою почали претендувати на лідерство у світовому масштабі. При тому співвідношенні сил, яке існувало між Москвою та Вашингтоном на початку 90-х рр. питання про їх суперництво в будь-якому випадку стояти не могло. Відтак ключовою лінією поведінки російської дипломатії стало вирівнювання, підлаштування російських позицій з міжнародних питань з позиціями США і держав Західної Європи.
В період 1992-1993 рр. російське керівництво уникало чітко визначати свої національні інтереси у сфері зовнішньої політики, ототожнюючи їх з інтересами демократичних країн, співтовариства світових демократій в цілому. Москва настійливо переконувала зарубіжних партнерів, що зовнішньополітичні цілі Російської Федерації – це насамперед підтримка ініціатив західних країн. Типовою фігурою в цьому сенсі був міністр закордонних справ А.В. Козирєв. У своїх виступах він неодноразово заявляв, що Росія буде здійснювати курс на повноправне партнерство із Заходом, інтеграцію з ним.
Така стратегія пояснювалась значною мірою внутрішньою ситуацією в Росії. Демократичні сили, які прийшли до влади, горіли бажанням в короткі терміни побудувати в Росії відкрите правове суспільство і процвітаючу ринкову економіку. У цій грандіозній справі Захід представлявся головним політичним та ідеологічним союзником. Президент Росії Борис Єльцин неодноразово заявляв, що Росія і Захід тепер мають спільні інтереси, оскільки Москва розділяє із заходом основні зовнішньополітичні принципи “главенство демократичних прав і свобод, законності та моральності”.
Важливим був і той факт, що Захід однозначно брав сторону Бориса Єльцина і демократичного табору у їх боротьбі з внутрішніми противниками. Так було напередодні, під час і після ліквідації серпневого путчу 1991 р., в часи протистояння між президентом і законодавчою владою у жовтні 1993 р. Лідери демократичного руху були переконані, що зв’язок із Заходом оберігав їх від реваншу внутрішньої реакції. А. Козирєв наголошував, що партнерство із Заходом сприяло демократичному розвитку Росії і тому він не рекомендував надто акцентувати “агресивну політику захисту національних інтересів у відносинах із партнерами”.
Керуючись вказаними мотивами Москва на початку 90-х проводила яскраво виражену прозахідну політику. Вона з усіх сил намагалася проявляти конструктивізм у міжнародних справах, як правило одобрювала та підтримувала дії і позиції західних урядів, часто попросту копіювала їх.
Така зовнішньополітична лінія яскраво проявилась у поведінці Москви у початковий період розпаду Югославії (1991-1992 рр.) Росія відразу підтримала утворення нових незалежних держав на території колишньої федерації – спочатку Словенії та Хорватії, а потім Боснії та Македонії. Москва заявила про дипломатичне визнання нових урядів одночасно з країнами Європейського Союзу і перш, ніж це зробили Сполучені Штати. Показово, що Вашингтон із визнанням нових держав не поспішав, очікуючи можливих ускладнень у випадку спротиву Москви і потенційної війни на Балканах. Відмова Росії підтримати центральний уряд у Бєлграді проти сепаратистів Хорватії та Словенії була сюрпризом для багатьох західних дипломатів.
Зрозуміло, що заглиблена у внутрішні проблеми Росія в першій половині 90-х рр. не могла проводити активну зовнішню політику. Вона і не намагалась цього робити. Наростання присутності США у Східній Європі і в країнах колишнього СССР не викликало ні протестів, ні протидії. Росія не виразила жодної негативної реакції у зв’язку з проголошеною у вересні 1993 р. американською концепцією “розширення демократії”, вона навіть вітала її, очевидно сподіваючись, що реалізація цієї програми принесе і їй матеріальну користь.
Ця концепція серед іншого проголошувала одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань для США надання підтримки демократичним реформам і побудови демократії в колишніх соцкраїнах Європи. Знаний російський міжнародник Олексій Богатуров стверджує, шо подібно тому як допомога Західній Європі згідно з планом Маршалла 1947 р. була покликана прив’язати західноєвропейські країни до США, концепція “розширення демократії” повинна була вирішити це завдання стосовно східноєвропейських країн. Вона сприяла руйнуванню, економічних, культурних та інших зв’язків цих країн з Москвою. Країни регіону переорієнтувались в економічному відношенні на взаємодію з Євросоюзом, а в політичному і військовому – на співпрацю зі США.
Перша половина 90-х рр. - це час згортання відносин не тільки з колишніми соцкраїнами, але й з державами Арабськогог Сходу, Південної Азії, Африки, Латинської Америки. Росія йшла з регіонів світу... У внутрішньому ідеологічному обгрунтуванні це пояснювалось потребами раціоналізації використання обмежених ресурсів. За межами Росії ця лінія пояснювалась як свідомий відхід від суперництва із Заходом у точках, які не мають принципового значення для російських інтересів.
З періодом першої половини 90-х рр. пов’язана важлива змістовна новація того часу. Вперше в історії предметом офіційного двостороннього обговорення на міжнародному рівні стала внутрішня політика Росії. В червні 1992 р. під час візиту Б. Єльцина у Вашингтон була підписана Хартія російсько-американського партнерства і дружби. В преамбулі і кількох частинах цієї хартії йшлося про принципи, яких повинне було дотримуватись російське керівництво при проведенні внутрішньої політики. Це демократія, свобода, захист прав людини, повага прав національних меншин тощо. Це був перший в історії Росії випадок, коли в документі, укладеному в іноземній державі, регламентувались положення, які стосувалися державного устрою і внутрішніх справ Росії. Це був по суті кодекс поведінки, якому російське керівництво зобов’язувалось слідувати, Москва фактично визнала за США право бути неформальним арбітром в оцінці російських реформ. В літературі того часу навіть фігурували такі формулювання, як “домашнє завдання”.
В цьому ж документі містилось положення про неподільність безпеки Північної Америки та Євразії, тобто Росія вперше пов’язала свою національну безпеку з національною безпекою країн НАТО. Почалось формування партнерських відносин між Росією та Сполученими Штатами, а також почали налагоджуватись контакти з НАТО.
Отже, Росія проводила яскраво виражену прозахідну політику. Вона з усіх сил намагалася проявляти конструктивізм у міжнародних справах, як правило одобрювала та підтримувала дії і позиції західних урядів, часто копіювала їх. Жорстких формулювань щодо національних інтересів Росії її лідери не висловлювали.
2. Два роки економічних негараздів (1992-1993), криза господарства, масові затримки зарплат, інфляція, ріст цін – все це пов’язувалосьо у Росії з курсом радикальних ліберальних реформ. Ліва опозиція звинувачувала президента у пренебрежении національними інтересами і проведенні політики, вигідної Заходу. Негативне ставлення до влади поглибили жовтневі події 1993 р., коли силою була приборкана опозиція Єльцину в особі депутатів Верховної Ради Російської федерації.
Перші вибори до Державної Думи Росії у грудні 1993 р. показали різке падіння популярності пропрезидентських сил і наростання націоналістичних настроїв. Ентузіазм з приводу вигід від співробітництва із Заходом слабів. В таких умовах не маючи намірів кардинально змінювати зовнішньополітичний курс, керівництво країни спробувалог дещо змінити офіційну фразеологію. На початку 1994 р. в ході перших виступів після виборівА. Козирєв вперше заявив про “особливі інтереси” Росії в поясі колишніх республік СРСР. Разом з тим, хоч співпраця з ЄС та США залишалась головним вектором зовнішньополітичної діяльності, тепер ця співпраця стала супроводжуватись спробами російської дипломатії висування певних умов. Очевидно, настав час визначитися: або Росія повинна була остаточно солідаризуватися із Заходом і підтримувати всі його дії, в тому числі військово-політичні, або треба було чітко визначити межі зближення з ним. У 1995 р. гідно з новою конституцією 1993 р. пройшли вибори у Державну Думу, які показали дальше падіння популярності президента і ріст популярності антизахідних сил. З інгого боку на Заході саме з 1995 р. почали відкрито обговорювати перспективи розширення НАТО на схід. У Москві це розцінили як спробу тиску на Росію і вираз загрози з боку Заходу. Між тим, літом 1996 р. мали відбутися президентські вибори, виграти які в таких умовах для Єльцина було непросто.
В цій ситуації влада провела демнстративну знакову заміну: “надто прозахідний” А. В. Козирєв на початку 1996 р. був замінений на посаді МЗС Є. Примаковим, який мав репутацію сильного і менш прозахідного політика. На відміну від попередника він у своїх виступах постійно говорив про необхідність відстоювання національних інтересів Росії. Зарубіжні, і навіть російські автори стали називати Примакова антизахідним політиком і прихильником азійської, прокитайської орієнтації. Однак, по суті він не засуджував лінію співробітництва зі США та ЄС, а був проти політики “безумовної згоди” з усіма ініціативами Заходу, яка проводилася попередниками. Сво завдання к міністра він бачив не в протиставленні російських інтересів західним, а в тому, щоб привчити Захід до необхідності узгоджувати з Москвою всі рішення, які зачіпають її інтереси. Новизна зовнішньої політики Росії у другій половині 90-х рр. заключалась в більш активному захисті воїх національних інтересів. Концептуальний зміст російської зовнішньої політики другої половини 90-х рр. А. Богатуров формулює як “вибіркове партнерство”. Ця концепція як і раніше орієнтувалась на співпрацю зі США та ЄС, однак вона залишала за Росією право самостійно визначати, в яких випадках їй бути заодно із західними партнерами, а в яких необхідно дистанціюватися від них. Такий підхід став складатися при Є. Примакові, і продовжувався при І. Іванові, який став МЗС у вересні 1998 р., після того як перший став прем’єром.
Практика зовнішньополітичної діяльності Росії другої половини 90-х рр. відображала ось цю концепцію “вибіркового партнерства”. З одного боку – емоційні і різкі протести проти планів розширення НАТО, з іншого – підписання 27 травня 1997 р. в Парижі Основоположного акту Росії і НАТО, який по суті являв собою програму адаптації Російської федерації до цього розширення. З одного боку – гострі дипломатичні тертя з приводу бомбардування НАТО Югославії 1999 р., з іншого – як і раніше інтенсивні відносини з Заходом в інших сферах. З одного боку – постійні розмови про необхідність становлення світової багатополярності, з іншого – цілеспрямований рух до повноправного членства в “групі 8”, яка сама по собі мала і досі має великі шанси стати єдиним і головним полюсом світового регулювання.
Здавалося, була знайдена універссальна формула зовнішньої політики. Вона була одночасно і принциповою, і прагматичною. Принциповою, оскільки не ставила під сумнів західний вектор як головний, прагматичною, так як логіка вибірковості надавала їй необхідної гнучкості. Росія підтримувала США та ЄС в одних ситуаціях, і ухилялась від підтримки в інших. Як діяти в тій чи іншій ситуації визначалось національними інтересами.
Але Захід аж ніяк не став більше рахуватися з Росією. Ілюстрацією цього є факт, що незважаючи на її різкі протести, НАТО втрутилось у конфлікт у Косово. Росія ж стверджувала, що зіткнення бєлградського уряду з сепаратизмом албанського населення Косова було боротьбою за територіальну єдність країни, її суверенітет та безпеку. А США втрутились для того, аби скинути режим колишнього комуніста Мілошевича.
В Росії навіть говорили, що якби не ядерний потенціал Російської федерації, то Захід давно застосував би силу і проти російського уряду, а формальний привід міг би бути такий же – порушення пра людини в Чечні. В розпалі “косівської кризи” весною 1999 р. Б. Єльцин прийняв рішення внести зміни до оборонної доктрини РФ. В її новій версії офіційно затвердженій у 2000 р. було сформульовано право Росії “на нанесення ядерного удару першою”, від якого СРСР добровільно відмовився в кінці 70-х рр. Можливо це стало відповіддю на прийняття нової стратегічної концепції НАТО на квітневому самміті у Вашингтоні 1999 р.
Отже, суть зовнішньої політики РФ другої половини 90-х рр. - це вибіркове партнерство із Заходом (в одних випадках підтримака, в інших – дистанціювання), як головний вектор, чіткіше визначення і формулювання своїх національних інтересів, заявлення про особливі інтереси в поясі пострадянських держав.
3. Прихід до влади В. Путіна 1999-2000 рр. не відразу ознаменував зміни. Загалом у 1999-2000 рр. говорили про певний спад у відносинах, зумовлений подіями в Косово, хоча якихось кардинальних змін по суті не відбулося. Точкою, ві якої почато новий відлік у відносинах Росії із заходом стали події 11 вересня 2001 р.. коли Росія без сумнівів прийняла бік США, після чого почалось різке прискорення зустрічного руху Москви і Вашингтона, яке продовжувалось майже до кінця 2002 р. Кульмінацією зближення стала участь Росії у антитерористичній коаліції і адресування диферамб РФ на сесії Північноатлантичного альянсу в Римі в травні 2002 р., коли було прийнято рішення про створення Ради співробітництва Росія-НАТО (“рада двадцяти”), ціллю якої було проголошено напрацювання процедури спільного прийняття консенсусних рішень, що було виявом перенесення відносин між Росію і НАТО на більш високий рівень.
Однак це зближення не означало безхмарних стосунків. Ще за кілька місяців до подій 11 вересня Росія встигла укласти з Китаєм Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво (липень 2001 р.), який у США багато хто сприйняв з недовірою. В грудні 2001 р. США повідомили Росію про намір вийти з Договору про ПРО, що й зробили у 2002 р. У 2002-2003 рр. Кремль однозначно не підтримав планів США розпочати війну проти Іраку, так само зробили Франція та Німеччина.
Весною 2004 р. МЗС став Сергій Лавров. Надалі Москва ще енергійніше опонувала проти використання сили проти Північної Кореї чи Ірану, так як війна США в Іраку зачіпала лише другорядні інтереси Росії, то в даному випадку Іран і Корея межували з РФ і це могло становити загрозу безпосередньо безпеці Росії. В даній ситуації країни ЄС неформально, тихо, але також виступали на паралельних з Росією курсах. Азійські держави – Південна Корея, Японія також не бажали війни на корейському півострові і теж фактично не підтримували різких заяв Вашингтона. Правда, після президентських виборів 2004 р. та парламентських 2006 р. (поразка республіканців), які показали настрої американського суспільства, Вашингтон став проводити менш різку політику по відношенню до Ірану та Північної Кореї. Тим часом у світі по суті склалася поки що тиха коаліція неприйняття американської політики односторонніх рішень та дій (старі члени Євросоюзу, Росія, Китай, деякі інші країни). Хоча різких заяв проти політики США не звучало, але все таки, ця позиція була політично відчутною у світі.
Повертаючись до Росії варто відзначити, що траєкторія руху цієї держави останніми роками відчутно пішла вверх. Ціни на нафту продовжують залишатися високими, а надходження до російського бюджету від торгівлі енергоносіями значними. Виросли темпи розвитку російської економіки. Уряд вперше за багато років дістав можливість спрямовувати засоби на підвищення рівня життя населення. Влада раділа успіхам і це не могло не позначитись на її уявленнях про місце Росії у світовому співтоваристві.
27 червня 2006 р. президент Путін провів зустріч з послами і представниками РФ в МЗС на Смоленській площі. Формальним приводом для зустрічі був напад на російських дипломатів у Багдаді в травні 2006 р. і їх загибель. Виступ президента став чи не найбільш концептуально насиченим із всіх виступів російських керівників з часів розпаду СРСР. Вперше були чітко сформульовані нові пріоритети РФ на міжнародній арені. “Россия в целом должна нести соразмерную своему положению и возможностям ответсвенность за глобальное и социально-економическое развитие".
Показово те, що вперше за 15 років орієнтири країни прив’язувались не до її відносин із Заходом, а до широкої глоюальної проблематики.
Нове розуміння ролі Росії у світовій політиці також прозвучало в преамбулі першого в історії офіційного Огляду зовнішньої політики Російської Федерації, який був опублікований МЗС 28 травня 2007 р. В тексті цього документа тема сильної і більш впевненої в собі Росії є уже наскрізною.
Ця ж ідея доповнювалась і конкретизувалась на щорічній великій пресконференції президента з представниками російських і зарубіжних ЗМІ 1 лютого 2007 р. і в посланні президента Федеральним Зборам 26 квітня 2007 р.
Змістовні новації 2006-2007 рр. можна об’єднати в кілька груп.
По-перше, якщо раніще солідарність із демократичними країнами називалась чи не головною запорукою розвитку Росії, то в червневому виступі 2006 р. на зустрічі з преставниками ЗМІ Путін заявив, що Росія не хоче жодної конфронтації, "но мы ни в каких священных союзах участвовать не будем". Йшлося, очевидно, про неспівпадіння інтересів Росії та НАТО після Косово, теж саме щодо США та Британії стосовно війни в Іраку.
Другим важливим моментом російських концептуальних побудов стала теза про диверсифікацію. Судячи з виступів Президента, Росія має намір добитися зменшення залежності від транзитних країн (України і Білорусі) за рахунок освоєння нових маршрутів експорту енергоносіїв (по дну Балтики і через північні порти). В той же час диверсифікація – це обмеження ролі ЄС як основного споживача російського газу та нафти. Подібно до США, які з 2007 р. заявляють про необхідність зменшення залежності США від імпорту енергоносіїв з політично нестабільного регіону Близького Сходу і розкидання джерел надходження нафти по всьому світу, ЄС заявляє про свій намір ширше використовувати альтернативні джерела енергії і згортати по можливості імпорт із Росії. У відповідь Москва стала продумувати варіанти налагодження експорту в Китай і побудову трубопроводів до узбережжя Тихого океану.
Існує і третій, символічний зміст диверсифікації – йдеться про те, що поряд з основним – західним вектором російської зовнішньої політики, може виникнути вектор прискореного розвитку партнерства з країнами, які не входять у групу 8 (Індія, Бразилія, Китай тощо).
Третій елемент: у червневому виступі 2006 р. В. Путін запропонував російській дипломатії "не просто участвовать в работе по "глобальной повестке", но и вносить реальний вклад в ее формирование".
Ще одна теза, яка стосується природи сучасної світової політики: "речь идет об основаной на международном праве культуре международных отношений – без навязывания моделей развития и форсирования естественого хода исторического процесса. И здесь особую роль приобретают вопросы демократизации международной жизни, новой етики общения государств и народов".
Очевидно, напориста, хоч і до певної міри завуальована критика американського лідерства пронизує російське зовнішньополітичне мислення. Причому з боку Москви помітна спроба перехопити позицію критики. Раніше Захід дорікав Москві за недотримання демократичних норм і зловживання силовим підходом. Тепер навпаки – Росія намагається критикувати США за односторонність, апелюючи до цінностей демократичного світоустрою, міжнародного права і справедливості.
Висновок: сучасна російська еліта вже здатна висувати побудови, які справляють вплив на міжнародну аудиторію (згадаймо, хоч би відомий виступ Путіна на мюнхенській конференції з безпеки у 2007 р.). На відміну від своїх попередниць, сучасна зовнішньо-політична доктрина Росії свідчить, що сучасна російська еліта знову намагається мислити глобальними категоріями. Безсумнівно, відносини зі США та ЄС досьогодні залишаються головним напрямком зовнішньополітичної діяльності Росії. Разом з тим Росія стала за потреби відверто говорити про свою незгоду із західними партнерами, а інколи і про можливі альтернативні напрмки своєї зовнішньої політики. Проте очевидно і те, що поки що Росія не збирається вибудовувати альтернативний, антизахідний вектор.