Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
шпоры на философию.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
10.09.2019
Размер:
614.91 Кб
Скачать

20Характерні риси філософії французького Просвітництва.

  1. Французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної революції, що вибухнула 1789 р. у Франції. Основні гасла просвітників: наука і прогрес.

  2. Просвітництво сприяло тому, що наукові знання, які були надбанням вузького кола вчених, отримали поширення серед усіх прогресивно мислячих природознавців, представників культури і мистецтва, політичних діячів, юристів і філософів.

  3. Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн.

  4. Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії.

  5. Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема, велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з основами релігійної віри.

Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства.

21.Філософські ідеї ф. Вольтера, д. Дідро, ж. Ламетрі та п.-а. Гольбаха.

Видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Франсуа Вольтер (1694–1778). Він піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію. Спираючись на погляди англійських філософів-просвітників Локка і Ньютона, Вольтер близько підійшов до ідеї вічності матерії, її об'єктивного існування і вічного руху, схилявся до визнання причинності природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість, за Вольтером, є атрибутом матерії і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та мислення він вважав божественною.

Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релігійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей.

Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об'єднують людей, спричиняючи утворення міст та держав.

Дені Дідро (1713–1784) виступив організатором проекту і одним з провідних авторів знаменитої "Енциклопедії". Це була гігантська праця, в якій брали участь майже всі просвітителі. З просвітницьких позицій у цьому творі аналізувалося все, що відомо з історії людства, всі досягнення ремесел, мистецтв та науки.

Дідро та інші видатні представники французького Просвітництва, наприклад, Ж. Ламетрі (1709– 1751), К. Гельвецій (1715–1771), П. Гольбах (1723– 1789), дотримувалися матеріалістичного світогляду. Центральною проблемою у їхніх поглядах була людина, її вони розглядали як частину природи, що пов'язана з іншою частиною природи реальними фізичними відносинами. Природа існує сама по собі, не потребує ніякого надприродного начала, тобто Бога. Матерія – це будівельний матеріал природи. Вона – вічна, необхідною властивістю її є рух. Людина має вроджену доброту, але її роблять злою недосконалі суспільні відносини, які необхідно вдосконалювати, виправляти саме шляхом просвітницької діяльності.

На думку Ламетрі людина - це настільки складна машина, що неможливо скласти щодо неї чітке уявлення. Тільки шляхом дослідження, тобто намагаючись знайти душу в органах тіла, можливо досягти максимального ступеня вірогідності.

Різні стани душі завжди відповідають аналогічним станам тіла. Наша енергія, почуття та розум - такі ж складні частини. як і деталі механізму.

Ламетрі вибудував логічний ланцюжок: люди мають почуття та інстинкти для розвитку розуму - розум накопичує знання - завдяки знанням мозок наповнюється уявленнями, для сприйняття яких природа надала всі умови.

У всьому живому світі головує лише природній закон. Якби не існувало релігійного фанатизму, не було б війн, а природа повернула собі свої права й чистоту.

Гольбах був одним з найбільших систематизаторів світогляду французьких матеріалістів XVIII ст. Він стверджував первісність і нестворимість матеріального світу, природи, яка існує незалежно від людської свідомості, нескінченна у часі і просторі. Матерія, за Гольбахом, є сукупністю всіх існуючих тіл; її простішими елементарними частинами являються незмінні і нероздільні атоми, основними властивостями яких є протяжність, вага, фігура, непроникливість, рух.

Гольбах визнавав наявність об'єктивних закономірностей матеріального світу, вважаючи, що в їх основі лежить постійний і непорушний зв'язок причин з їх дією. Людина є частиною природи і тому повинна підкорятися її законаі\ї. Свободу волі Гольбах відхиляв, рахуючи поведінку людей причинно- обумовленною.

Гольбах критикував феодальну власність і феодальні форми експлуатації, відстоював необхідність обмеження королівської влади. Опираючись на відволікаюче, абстрактне поняття людської природи, Гольбах зводив соціальне до індивідуального, шукав пояснення суспільних явищ в законах природи і поділяв ідеалістичну договірну теорію виникнення суспільства. Розвиток людського суспільства, на думку Гольбаха, є результатом діяльності урядів, видатних особистостей, росту просвітництва і т. п.. Засуджуючи феодальний лад як нерозумний, Гольбах очікував здійснення “царства розуму” (буржуазного ладу) В результаті появи досвідченого монарха, досвідченого законодателя. Основою поведінки людини Гольбах вважав його інтерес, корисність.

Специфічність людини, її нібито принципова відмінність від інших частин природи, на переконання Гольбаха, є лише видимістю.

Людина, на думку Гольбаха, вважає себе специфічною істотою лише “завдяки недостатньому міркуванню над природою”, звідки виникають поняття духовності і тому подібні невизначенні слова, вигадані потроху майстрами умоглядних тонкощів. Насправді ж, будучи природною істотою, людина цілком підпорядкована природі, а тому в розмовах про свободу абсолютно немає сенсу.

22. Німецька класична філософія та її місце в історії світової філософської

думки.

23 Філософські погляди І. Канта.

24 Філософія Й. Фіхте і Ф. Шеллінга.

25 Філософія Г.В.Ф. Гегеля: система і метод.

26 Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

27 Основні ідеї філософії марксизму.

К. Маркс (1818-1883 рр.) і Ф. Енгельс (1820-1895 рр.) були засновниками системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.

Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова», «Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін.

У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей, взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. 

Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай нерозумним. Ця його нерозумність проявляється в тому, що:

1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні

     інтереси;

2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого

     між ними точиться конкурентна боротьба;

3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в

     цілому;

4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а

    зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії ведуть до суперечностей між

    людьми, які переростають в соціальні катаклізми.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей. а отже, й нерозумності суспільства, лежить приватна власність та засоби  виробництва.

 

- 1 -

Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію.

Звульгаризована Леніним, і особливо Сталіним, концепція Маркса стала теоретичною і ідеологічною програмою більшовицької революції 1917 року і побудови соціалізму. Спроба реалізувати ідеї Маркса на практиці в колишньому СРСР, країнах Східної Європи, показала, що ідеї Маркса були в цілому утопічні, нереальні.

Розвиток марксистської філософії у XX ст. здійснювався двома основними напрямками: у Радянському Союзі, де вона була перетворена в ідеологічний канон, і на Заході, де марксизм набуває рис екзистенційної філософії.

28 Філософія класичного психоаналізу.

29 Філософія неофрейдизму. К. Юнг та Е. Фромм.

30 Загальні риси філософії екзистенціалізму.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XІX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. ічні шляхи до комплексного вивчення людини.

Характерні риси екзистенціалізму

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Андре Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

34. Філософія А. Камю.

Альбе́р Камю́ (фр. Albert Camus; *7 листопада 1913, Мондова — †4 січня 1960, Вільблевен) — визначний французький романіст, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року.

Альбер Камю (1913-1960 pp.). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914 р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю завдяки своїм здібностям безкоштовно закінчує середню школу. У 1935 р. починається літературна та театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере діяльну участь у підтримці Іспанської Республіки. Під час Другої світової війни активно діє у Русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу заворушень у Берліні в 1953 p., під час угорських подій 1956 p., примирливу позицію під час колоніальної війни в Алжирі активно використовують праві засоби масової інформації. В 1957 р. Камю було присуджено Нобелівську премію з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі. Основні філософсько-літературні праці: «Калігула» (1938), «Чума» (1947), «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтівна людина» (1951).

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував свою належність до екзистенціалізму, називаючи його «філософським самогубством», за суттю свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню та поглибленню цієї філософії, то її впливу та популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником - драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю згладжуються, і він вбачає у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю має радикально ірраціональний характер: на його переконання, весь світ, усе сутнісне глибоко безглузде. Будь-яке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна й алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служити «ниткою Аріадни». Завдання полягає в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки з абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ до всієї філософської проблематики А. Камю, стрижень буття та мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього — історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції та безсилля раціонального пізнання. Він зневажливо говорить про великі наукові відкриття. Чого варта «істина», відкрита Коперником і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі? Все це глибоко байдуже, це «пусте питання», вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в інший напрямок слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справді серйозна філософська проблема — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням перейняті всі його твори. Приреченість людини та її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія та відчуження від світської метушні, від всесвітнього хаосу - лейтмотив усієї творчості Камю. Переведення філософії з традиційних категорій на емоційні «екзистенціали», або «модуси» (турбота, тривога, доля, страх), характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяте — століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте — біології, а наше двадцяте є сто

«Звичайний погляд на абсурд, хоча про нього і згадують повсюдно, вважаючи його неможливим: звідки, мовляв, у структурній логіці світобудови можуть виникнути її протилежності? Але... для людини без упереджень немає видовища прекраснішого за боротьбу інтелекту з реальністю, яка його переважає своїм абсурдом».

А. Камю

«Найважливішим є не проник-в глибинні сутності речей, а знання, як у цьому світі, такому, яким він є, жити».

А. Камю

літтям страху. Страх - основний- «екзистенціал» його філософії, який набуває тотального характеру. Заперечуючи на словах примат «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слова) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості». «Абсурд» у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але й проти фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом, але не варто залякувати примарою «страшного суду», якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, у тому числі і в розум, як у божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує на можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість на «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось сподівалися, або заподіяти собі смерть. Камю обирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти всесвітнього абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба самовираження особистості; бунт — це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую».

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазовському принципі: «Все дозволено». Справді вільна людина, вважає Камю, — це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки. Водночас Камю, розрізняючи «метафізичний» бунт і «соціальну» революцію, не ототожнює індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм із гуманістичною «солідарністю».

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчутті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість уготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, не розрахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством.

У п'єсі «Калігула» і в повісті «Сторонній» Камю проникає в темну і жорстоку сутність двох різновидів нігілізму («активного» і «пасивного»), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається «диявольський» прояв нігілізму — «надмірна радість безкарного вбивці», а в другому — байдуже безвільне існування «стороннього». Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама «безжальна логіка», яка калічить людські життя.

Камю не вступає в теоретичні та теологічні суперечки, а обмежується тим, що приймає «стан мислячої людини» таким, яким він був до середини XX ст. Йому важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог помер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

33 Філософія Ж.-П. Сартра.

Жан-Поль Шарль Емар Сартр (фр. Jean-Paul Charles Aymard Sartre; 21 червня 1905, Париж — 15 квітня 1980) — французький філософ, драматург, письменник. Сартр був одним із найвідоміших і найвпливовіших мислителів сучасності. У творах Сартра поєднуються літературні і філософські погляди. У своїх ранніх філософських працях він зосереджується на емоціях, уяві та природі особисто.

Філософська концепція

Свобода

Одним із центральних понять для всієї філософії Сартра є поняття свободи.

Діалектика

В розумінні Сартра діалектика можлива в двох формах — «критичній» і «догматичній». Першою є «негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга — «консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.

Основні положення і принципи «негативної діалектики» Жан-Поль Сартра:

Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

«Негативна» діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» і т. д. В цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.

Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут з'явлються два моменти:

У людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п.;

В природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.

[ред.]Відчуження

З поняттям свободи в Сартра пов'язане понятття «відчуження».

Основні роботи

«Нудота»

У своїх ранніх філософських працях Сартр зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості; ці ж проблеми він розглядає й у своєму першому романі «Нудота» («La Nausée», 1938) він зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості, показує свою глибинну відразу до буржуазного суспільства. Життя володіє по-сартрівськи принциповою «відкритістю» і потребує певної завершеності. Антуан Рокантен, герой роману , який нічого не писав, окрім історичних нарисів і щоденника у фіналі роману вирішив написати книжку, створити роман: «Так. Книжку. Спочатку, звісно буде нудна, втомлива праця, яка не увільнить мене ні від існування, ні од відчуття, що я існую. Але настане така мить, коли книжку буде завершено, все буде позаду, і тоді трохи ясного світла проллється на моє минуле. І, може, в цьому світлі я дивитимусь на своє життя без відрази й огиди… і в минулому — лише в минулому — я прийму себе як блудного сина».

«Критика діалектичного розуму»

У своїй основній теоретичній праці з проблем політики «Критика діалектичного розуму» («Critique de la raison dialectique», 1960) він спробував поєднати екзистенціалізм з марксизмом. У «Критиці діалектичного розуму» Сартр зосереджується на одному рівні — рівні філософії історії. Він пропонує модель діалектичного розуму, в межах якого волю кожного індивіда слід розглядати як складник тотальної історії. Блиск Сартрової оцінки індивідів затьмарює цю вищу мету, повне виправдання якої було залишено для іншого тому (котрий, знову ж таки, так і не з’явився). Але другий рівень трактату ще раз демонструє справжнє лице Сартра як мораліста. Він різко протиставляє людських істот, що потрапляють до певних «категорій» і до «згуртованих груп».

31 Філософія М. Хайдеггера.

.

Мартін Хайдеггер (нім. Martin Heidegger, 26 вересня 1889, Месскірхе, Баден-Вюртемберг, Німецька імперія - 26 травня 1976, Месскірхе, Баден-Вюртемберг, Німеччина) - німецький філософ.

Створив вчення про Буття як про основоположення і невизначене, але всім причетною стихії світобудови. Поклик Буття можна почути на шляхах очищення особистісного існування від знеособлюють ілюзій повсякденності (ранній період) або на шляхах осягнення сутності мови (пізній період). Відомий також своєрідною поетичністю своїх текстів та використанням діалектного німецької мови в серйозних працях.

Хайдеггер вважає, що питання про буття, який, за його твердженням, є основним філософським питанням, виявився забутий у всій історії західної філософії, починаючи ще з Платона. Буття трактувалося неправильно, тому що не мало чисто «людського» виміру. Вже у Платона світ ідей у ​​своїй об'єктивності байдужий до людини. «Тільки з'ясування сутності людського буття розкриває сутність буття» [4].

Метою Хайдеггера було підвести філософське підгрунтя під науку, яка, як він вважав, працює без виявленого підстави теоретичної діяльності, внаслідок чого вчені неправильно надають своїм теоріям універсалізм і неправильно трактують питання буття і екзистенції. Таким чином, філософ ставить собі за мету витягнути тему буття із забуття і надати їй новий зміст. Для цього Хайдеггер простежує шлях всієї історії філософії і оскаржує правильність таких філософських понять як реальність, логіка, Бог, свідомість. У своїх пізніх працях філософ розглядає ефект, який на людську екзистенцію надає сучасна техніка.

Роботи Мартіна Хайдеггера зробили сильний вплив на філософію, теологію та інші гуманітарні науки XX століття. У філософії він зіграв критичну роль в становленні таких напрямків як екзистенціалізм, герменевтика, постмодернізм, деконструктивізм і всієї континентальної філософії в цілому. Такі відомі філософи як Карл Ясперс, Клод Леві-Стросс, Георг Гадамер, Жан-Поль Сартр, Ахмад Фардід, Ханна Арендт, Моріс Мерло-Понті, Мішель Фуко, Річард Рорті і Жак Дерріда визнавали його вплив і аналізували його роботи.

Хайдеггер підтримав націонал-соціалізм і був членом партії з травня 1933 до травня 1945 року. Його захисники, зокрема Ханна Арендт, вважають це його особистою помилкою і відстоюють думку, що його політична позиція не має відношення до його філософським поглядам. Критики, такі як Еммануель Левінас і Карл Левіт, вважають що підтримка націонал-соціалістичної партії кидає тінь на всі думки філософа.

Філософія

Буття, час і Dasein

Філософія Хайдеггера заснована на поєднанні двох фундаментальних спостережень мислителя. По-перше, за його спостереженням, філософія протягом більш ніж 2000-річній історії приділяла увагу всього, що має характеристику «бути» в цьому світі, включаючи і сам світ, але забула про те, що це означає. В цьому полягає хайдеггеровскій «буттєвий питання», який червоною ниткою проходить через все його роботи. Одним джерелом, який вплинув на його трактування цього питання, були праці Франца Брентано про використання Аристотелем різних за змістом понять буття. Свій головний працю, «Буття і час», Хайдеггер відкриває ситуацією з діалогу «Софіст» Платона, показуючи, що Західна філософія ігнорувала поняття буття, бо вважала його сенс самоочевидним. Хайдеггер ж вимагає від всієї західної філософії простежити всі етапи становлення цього поняття з самого початку, що мислитель називав «деструкцією» (Destruktion) історії філософії.

По-друге, на філософію справила сильний вплив знайомство Хайдеггера з філософією Е. Гуссерля, який не був сильно зацікавлений питаннями історії філософії. Наприклад, Гуссерль вважав, що філософія повинна виконувати своє призначення як опис досвіду (звідси й відоме гасло - «назад до самих речей»). Але Хайдеггер розумів, що досвід завжди «вже» має місце в світі і бутті. Гуссерль трактував свідомість інтенціально (в сенсі того, що воно завжди спрямоване на щось, завжди про щось). Інтенціональність свідомості трансформувалася в системі Хайдеггера в поняття «турботи». Структуру людського буття в її цілісності Хайдеггер позначає як «турботу». Вона представляє собою єдність трьох моментів: «буття-в-світі», «забігання вперед» і «буття-при-внутріміровом-сущому» і є базисом хайдеггеровской «екзистенціальної аналітики», як він позначив її в «Бутті і часі». Хайдеггер вважав, що для опису досвіду потрібно спочатку знайти те, для чого подібний опис буде мати сенс. Таким чином Хайдеггер виводить свій опис досвіду через Dasein, для якого буття стає питанням. У «Бутті і часі» Хайдеггер критикував абстрактний метафізичний характер традиційних шляхів опису людської екзистенції, таких як «раціональне тварина», особистість, людина, душа, дух або суб'єкт. Dasein не стає підставою для нової «філософської антропології», але розуміється Хайдеггером як умова можливості чогось схожого на «філософську антропологію». Dasein по Хайдеггеру - це «турбота». У відділі екзистенціальної аналітики Хайдеггер пише, що Dasein, яке знаходить себе покинутим у світ серед речей і Інших, знаходить в собі можливість і невідворотність власної смерті. Необхідністю для Dasein є прийняти цю можливість, відповідальність за власну екзистенцію, що є фундаментом для досягнення автентичності і специфічної можливістю для уникнення «вульгарною» і жорстокої тимчасовості і публічного життя.

Єдність цих двох думок в тому, що обидві вони безпосередньо пов'язані з часом. Dasein закинуто в уже існуючий світ, що означає не тільки тимчасової характер буття, але і тягне за собою можливість використання вже усталеної термінології Західної філософії. Для Хайдеггера, на відміну від Гуссерля, філософська термінологія не може бути відірвана від історії використання цієї термінології, тому справжня філософія не повинна уникати конфронтації питань мови і значення. Екзистенціальна аналітика «Буття і часу», таким чином, стала лише першим кроком в хайдеггеровской «деструкції» (Destruktion) історії філософії, тобто у трансформації її мови і значення, що робить екзистенціальну аналітику всього лише свого роду приватним випадком (в тому сенсі, в якому, наприклад, Спеціальна теорія відносності є окремим випадком ЗТВ).

«Буття і час»

Трактат «Буття і час» (нім. Sein und Zeit) був опублікований в 1927 році і став першою академічної книгою Хайдеггера. Публікація давала можливість отримати право на крісло Е. Гуссерля в Фрайбурзькому університеті, і успіх роботи гарантував йому призначення на цей пост.

Дослідження буття вестиметься Хайдеггером через інтерпретацію особливого виду буття, людського буття (Dasein). Тільки для нього буття і є питанням. У книзі дослідження ведеться через висвітлення таких тем, як смертність, тривога (не в звичайному, а в екзистенціальному сенсі), тимчасовість та історичність. Хайдеггером намічалася друга частина книги, зміст якої полягав у «деструкції» (Destruktion) історії філософії, але він не втілив в життя свої наміри.

«Буття і час» вплинуло на багатьох мислителів, включаючи таких відомих екзистенціалістів, як Жан-Поль Сартр (але сам Хайдеггер дистанціювався від ярлика екзистенціаліста).

29 Філософія неофрейдизму. К. Юнг та Е. Фромм.

Неофрейдизм (грец.. Νέος - новий фрейдизм) — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30х роках ХХ століття з фрейдизму. Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на его («Я»), суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі людини.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу 3. Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961).

Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого 3.Фрейда.

Він поділяє структуру особистості на:

  • Его – центр сознания особистості, який представляє компонент психіки (думки, почуття, сприйняття), завдяки яким людина відчуває себе цілісним і може бачити результат своєї звичайної діяльності.

  • Особисте безсвідоме – включає в себе конфлікти та спогади, які колись були, а зараз подавлені та забуті. Крім того, особисте без свідоме включає в себе комплекси. Комплекси мають великий вплив на життя людини і в якийсь період може усвідомлюватись.

  • Колективне безсвідоме – найглибший рівень особистості, який включає в себе спогади та образи, які передаються наслідково від наших предків, воно виражається у народних сказаннях. Своїм існуванням колективне безсвідоме зобов’язане спадковості, воно не засноване на особистому досвіді, не розвивається індивідуально. Його зміст представлений архетипами, активізація яких відбувається у певній ситуації, архетипи дають про себе знати через певні символи у снах, фантазіях та ін.

Архетипи:

  • Персона – наше публічне обличчя, то як ми себе проявляємо по відношенню з іншими людьми, символ – маска.

  • Тінь – приховані тваринні властивості особистості (соціально нетерпимі). Необхідне для розуміння власної недосконалості Символ – Сатана, Гітлер.

  • Аніма і Анімус – безсвідоме жіноче та чоловіче. Символи: аніма – Діва Марія, Мона Ліза, анімус – Дон Жуан, Ісус Христос.

  • Самость – найважливіший архетип, представляє собою центр особистості, які поєднує в собі всі компоненти особистості, через розвиток людина стає гармонічною та цілісною. Символ – німб святого, круг.

  • Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900–1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не Він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини – психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.

  • Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування.

  • Згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

  • В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

  • За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те, що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства.

  • Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу.

  • У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства – володіння та буття.

  • Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.

  • Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства – сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

  • Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.