Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Шпори з вступу до літературознавства.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
27.11.2019
Размер:
131.08 Кб
Скачать

1.Літературознавство як наука. Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть. У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання. Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості. Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст. Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків. Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо. Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах. Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості. Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору. Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство). Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу.

3. Характеристика теорії літ-ри, історії літ-ри та літ. Критики як провідні галузі літературознавства. Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. У вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють 3 основні дисципліни:

1)Теорія літератури — узагальнює історико-літературні факти, осмислює закономірності й особливості народження. Розвитку, завмирання художніх явищ, тобто досліджує літературний процес. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформувалася наприкінці XVIII—XIX ст. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо літературні закони.

2)Історія літератури — галузь науки про літературу, яка вивчає літературні явища, події, факти, імена з погляду їх руху в часі і просторі. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років.

3)Літерату́рна критика —поціновує художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичну вартость, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви. Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

4. Літературознавство доби Античності. Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття.Великий внесок у розвиток Л. внесли піфагорійці(піфагорійський союз. Фундатор-піфогор) Вони вважали, що мистецтво є наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності(мімезис). Значний внесок у розвиток теоретико - літературної думки зробили Геракліт (544—483 рр. до н. е.) – на його думку художник творить відповідно до оригіналу. Але не повторює всіх його прикмет.Демокріт (460—370 рр. до н. е.), Сократ (469—399 рр. до н. е.). Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон – вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком тінню надчутливих ідей на підтвердження цієї думки наводить притчу про печеру Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, у якій впродовж усієї її довжини тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною, і проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева... Чи ти не думаєш, що, перебуваючи в такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними стіну печери?"(цього у шпори не пиши.. просто причита. Щоб приклад навести). і Арістотель – його праця «поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретика0літературних категорій. Звівши їх у певну звершену й цілісну систему.Погоджувався з питання наслідування природи мистецтва. Він перший побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви в творчому процесі. Зрозумів різницю між художнім та науковим мисленням. Він застерігав від надмірного використання тропів, бо це шкодить поетичний характер і затемнює розуміння ідеї твору. Обґрунтував поділ поезії на 3 роди:епос, лірика і драма. Підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. «поетика» протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.

5.Становлення науки про літературу.

2. Специфіка літератури як виду мистецтва. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: Слухові(музика і спів), зорові(скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративне мистецтво),

І синтетичні(хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн). Художню літературу відносять до синтетичного виду мистецтва оскільки вона апелює до пам’яті органів зору, слуху, нюху, дотику, смаку як і до шостого чуття(інтуїції). Загалом, література – один із найуніверсальніших видів мистецтва, оскільки викликає ільш сильні враження, переживання, ніж живопис, скульптура, архітектура. А у розвитку творчої уяви у реципієнта їй немає рівних.ДОПИСАТИ!!!!!!!

6.Функція слова як першоелемента образного світосприйняття.

Слово має завнішню форму(звукова оболонка, на письмі передається літерами), внутрішню форму(первинний образ що став основою нарощення нових значень) та сучасне значення(таких значень може бути багато. Але це не змінює моделі слова. ДОПИСАТИ!!!

7. Образність літератури. Образність – є одним із основних критерієм літературного твору. Здатність до образо творення закладено у багатозначності слів(полісемії). Слово – це образ. Зрощення значень породжує нові образи, наприклад «дощик злотий»(П.Тичина)… дощик – вода. Мокро, приємно. Хмарно; золотий – жовта барва, дорогий, багатий, цінний. Однак волею поета відбувається змішування асоціацій у наслідок чого з’являється новий образ – весняний теплий дощ. Суто зорові явища трансформуються у смислові поняття. Так народжується новий образ – в основі якого семантичні зрушення, а весь процес здійснюється за допомогою своєрідних механізмів – худ.тропи(епітети, метафори.. метонімії…т.д.)

8. художній образ як мистецька категорія. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе. Термін „образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком. Термін "образ" вживається у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні образ — це весь твір. У вузькому значенні образ — це окреме слово або вираз. У творі є: образи-персонажі, образи-предмети, образи-пейзажі, образи-символи. Художній образ має свої особливості: конкретність(це визначеність, наявність у образі таких індивідуальних особливостей, які роблять його виразним і неповторним, письменник індивідуалізує зовнішність, поведінку, характер), узагальненість, умовність, цілісність, емоційність. Види образів: За своїм характером образи можуть бути трагічними, комічними; За місцем у творі-головними, другорядними, епізодичними; За ставленням автора-позитивними і негативними; За рівнем художнього узагальнення розділяють мікрообрази (тропи, фігури, фоніка), макрообрази (характери, символи, картини), мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).За предметом змалювання образи поділяються на: образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків");образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського "Intermezzo");образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я");образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);образи-поняття (честь, слава, обов'язок, доля); образ автора(в епічних творах автобіографічного характеру. У ліриці образ автора втілюється в ліричному героєві, в суб'єктові лірики, і в ліричному персонажеві. Образ автора — це змодельоване ним уявлення про себе) і образ читача(Образ читача — це авторське уявлення про того, до кого звернений його твір.), архетипні образи (Це архаїчні культурні першообрази, уявлення-символи про людину, її місце в світі і суспільстві, нормативно-ціннісні орієнтації, що задають зразки життєдіяльності людей, які проросли через багатовікові класи історії і культурних трансформацій і зберегли своє значення і смисл у нормативно-ціннісному просторі сучасної культури"2. В архетипах фіксуються ідеї, образи, мотиви поведінки, стабільні комплекси переживань і уявлень, які повторюються з епохи в епоху. Архетипи виражаються через символи, персоніфікації, тропи).

9.Поетика у системі аналізу художнього твору. Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму під поетикою розуміли особливості форми художніх творів. У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:1) художність;2) система творчих принципів;3) художня форма;4) системність, цілісність;5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів літературознавства.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності. у предмет поетики входить: питання про мотиви, сюжети, про їх джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про композицію як систему складання, взаємодії, руху об'єднання мовного, функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у співвідношеннях і зв'язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його стилістично-мовний лад, про зв'язки публіці стичного та образно-розповідних аспектів композиції літературних творів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.